Люди щиро вітали Бояна, над майданом котився схвальний гомін. Раптом з дверей вийшла Мирося, за нею. вибігла світлична дівка Зоруля, і одразу ж весела зграйка подружок царівни оточила її кільцем, накинувши на неї темну фату. Дівчата почали хороводити, заспівали:
Відлітає лебідонька із гнізда,
І сестричок і подружок покида
Дужі крила на вітри її несуть,
Прокладають в дивоколі нову путь
— Ой коли ж тебе, лебідонько, чекать?
Ой та де ж тебе, сестриченько, стрічать?
Чи у лузі на некошеній траві,
Чи в прозорій дивокола синяві?
— Гей, сестрички, як раненько навесні
Лебедині ви почуєте пісні.
Принесе мій милий з дальньої землі
Клич кохання на широкому крилі..
Згине милий — то не ждіть мене здаля,
Чужинецька похова мене земля…
Згину я — тоді в весняні дні
Не почуєте ви лебедя пісні!
Відлітає лебідонька в далину,
У країну чужинецьку та сумну…
Крила дужі на вітри її несуть,
Прокладають в дивоколі нову путь…
На ґанок вийшов, опираючись на плечі воїв, цар Горевій, махнув рукою, сів на високий дубовий стілець, оздоблений золотим та срібним узором.
— Поспівали, погомоніли — доста! Лицарі мої вірні, виходьте в коло! Люди витицькі, моя донька Миро-ся має вибрати нині мужа, а вам царевича! Воліє вона, щоб її обранець одгадав якісь там загадки… Хай буде на те воля Дажбога! Миросю, що ти там задумала, кажи мерщій.
Дівчата зняли з царівни серпанок, наділи на коси барвистий весняний вінок. Зореслав аж подався вперед, прикипівши очима до коханої: що вона затіяла, навіщо це зборище перед людьми? Невже справді вибиратиме собі мужа поміж смішних, пришелепуватих воєвод, котрі навіть не зуміли оберегти царя в бою?
Мирося лукавим поглядом обвела воєвод, які стояли перед нею в бойовому спорядженні — в шоломах, панцирах, при мечах,— і вийшла в коло.
Печерун підступив ззаду до сина, прошепотів:
— Не одгадаєш — уб’ю!
— А дідько її знає, що вона загадає, — огризнувся Мечик. — Вона змалку кручена, як щось утешеться в голову…
— Що на світі наймиліше? — продзвенів над майданом голосок царівни.
Юрмище змовкло. Боян втішно закивав головою.
— Мудра дівчина. Навряд чи ці недоумки одгадають…
“Що на світі наймиліше? Що на світі наймиліше?” — покотилося між людьми.
— Цитьте! — гримнув цар. — Що тут одгадувати? Пуста загадка. Царська влада наймиліша…
— Не вас питаю, татку, — осміхнулася царівна. — Хай лицарі відповідають.
— Я скажу, — несміливо озвався воєвода Борен, поглядаючи на Горевія. — Ласка царська наймиліша…
— Лакуза, — шепнув Корінь. — Холопська душа, одразу видно…
— Дурний, аж пальці знати, — додав Боян.
Мирося сміялася, а з нею разом її подружки і весь майдан.
— Коли царська ласка наймиліша тобі, воєводо, то жди її, а до мене — зась!
Витичці заревли від захоплення, а Борен спалахнув від сорому, мов жарина, і навіть цар хихотів, схвально позираючи на доньку.
— Мов мечем рубонула, — шепнув Корінь Зореславові. — Розумна дівчина. Якби не царівна, гарна невісточка була б…
— Мовчіть, не крайте мого серця, — зітхнув син.
— Я відаю, що в світі наймиліше, — подався вперед воєвода Тирло, товстий пикатий чоловік. Він ввічливо поклонився царівні, переможно глянув на юрму. — Є така казка, а в ній загадка. Мені колись бабуся оповідала. Хі-хі! Наймиліший — сон. О! Еге ж я вгадав, царівно?
— Сон? — з подивом перепитала царівна.
— Атож! — розгублено підтвердив воєвода. — Що не роби, а спати треба.
— То який же з тебе цар буде? Замість того, щоб змагатися з ворогом, заснеш! Що ж, воєводо, ти вибрав долю: іди і спи!
Майдан аж заколихався від реготу й втіхи. Тирло зціпив зуби від злості, опустивши погляд додолу, Печерун підскочив до сина, щось прошепотів. Мечик радісно закивав.
— Ну, Мечику, — звернулася до нього Мирося, — лишився ще ти. Чи одгадаєш загадку?
— Одгадаю, — засміявся Мечик, і рот його роз’їхався від задоволення, як верша. — Наймиліша в світі — твоя любов! Ги!
— А ти звідки теє знаєш? — гостро запитала Мирося.
Мечик розгубився.
— Я тебе не кохала, — додала царівна. — Звідки ж тобі знати, що моя любов наймиліша?
— Кажи наступну загадку, — невдоволено озвався цар. — Не роби моїх воїв дурниками. Не муч лицарів…
— Слухайте, лицарі, мою найголовнішу загадку, — урочисто мовила дівчина. — Що в світі найгарячіше?
— Жар, — з надією відповів Борен.
— Водою можна залити…
— Сонце найгарячіше! — підхопив Тирло.
— Стань в тінь — не буде пекти! — заперечила царівна під схвальний гомін.
— Я скажу, — вихопився вперед Мечик. — Найгарячіше, коли тебе ремінним батогом добре виполощуть! Довго пече, аж сісти не можна! І чого ви смієтеся?
Люди реготали, хитаючись, мов жито під вітром. Печерун ляпнув руками об поли корзна, люто засичав до сина:
— Зморозив! Дурня оковелок!
— Хоч і пече, Мечику, — відповіла царівна зніченому воєводі, — проте біль вщухає. А ще одне скажу тобі, лицарю: не гоже воякові заробляти на такий гостинець!
— Що, з’їв? — жартівливо гукнув Боян.
— Ой, і в мене запекло, — витираючи сльози на щоках, озвався цар. — Отак насмішила, химерна дівка! Кажи далі, що там у тебе?
— А тепер скажіть, лицарі, — запитала Мирося, — що в світі найголосніше?
— Теж мудра загадка, — вкинув слівце Боян.
— Грім! — з певністю гукнув Борен. — Як гримне Перун — не відаєш, куди сховатися! Дуже страшно!
— А все ж, можна сховатися в глибокий льох, де грому не чути!
— Го-го! — зареготався Тирло. — В цій загадці — хитрощі, як і в перших. Я знаю…
— То кажи, хай їй заціпить! — пробурчав цар. — А то вона всіх вас дурнями поробила!
— Найголосніше співає півень! Навіть сонечко його чує: як заспіває півень — встає… А що, вгадав?
— Не вгадав, — одвернулася від Тирла царівна. — І без півня сонце встає. Є такі царства, де півнів нема.
— Найголосніше бурчить у животі, — чухаючи в потилиці, сказав Мечик. — Чого це ви регочетеся? — визвірився він на людей, які хилилися один на одного від нестримного сміху, шаленіючи від веселощів.
— Отак осоромив! — схопився за голову Печерун, люто блимаючи на сина. — Дурень, та ще й з-за рогу мішком прибитий!
— Як у пузі бурчить, неодмінно почуєш, — розвів руками Мечик. — Давай йому жерти, бо біда! І від того бурчання в жодному льоху не сховаєшся!
— Ну й утнув! — сміявся цар. — Ой, аж у боці закололо! Я й не знав, Печеруне, що в тебе синок такий сміхач? Миросю, давай далі, я давно так не веселився…
— Все, — мовила царівна.
— Як то все?
— А так. Три загадки. Лицарі не одвітили й на одну. Ні з кого вибирати нареченого. Хіба що… може, хтось інший одгадає?
Вона кинула промовистий погляд на Зореслава. Юнак подався наперед, паленіючи від хвилювання, і хрипким голосом звернувся до Горевія:
— Я знаю…
— Знову цей парубійко, — здивувався цар. — Що ти знаєш?
— Як розгадати загадки…
— Хай розгадує, — озвалася Мирося, підступивши до батька.
— І ти його вибереш, як він розгадає?
— Атож. Ти ж сам згодився, що така умова…
— Ну й дурна. Я казав про лицарів. А він — пастух.
— Ти сам нарік його воєводою! — спалахнула донька. — Ти його нагородив!
— Я нагородив, я можу й розгородити! Так ти гадаєш, що він знає? Лицарі не відають, а пастух знає?
— Знає чи ні — хай скаже…
— Хай! — згодився цар. — А ми посміємося.
Царівна підвела погляд на Зореслава, зашарілася.
— Кажи, юначе, що в світі наймиліше?