На вогні святому спалимо розлуку – Олесь Бердник

— Царю, ми з сином — твої смерди повік. Покликати сина?

— Зажди, — невдоволено мовив Горевій. — І чого ти поспішаєш, наче голодний до столу? Я маю ще двох лицарів на приміті. А донька вже сама вибере, хто їй до смаку… хе-хе! Хоч я гадаю, що Мечик був би найкращий. Слухай же, доню: ще я маю для вибору лицаря Борена і воєводу Тирла. Говори ж мені, хто буде мужем твоїм? Хто стане батьком наступного царя?

Царівна гордо випросталась.

— Татку, я не кохаю жодного з них. Нема поміж них обранця мого!

— Хіба я тебе питаю, кого ти кохаєш? — гнівно гукнув Горевій. — Неслухняна дитина. Ой! Мені кричати важко, а ти сердиш мене. Всякі вигадки — кохання, милування… Мені царевич потрібен, а не твоє кохання. Вибирай з тих, кого я назвав…

— Без любові не одружуся! — вперто одвітила Мирося.

— Миросю, — улесливо проспівав Печерун, утримуючи її за руку, — та ти лиш накажи — Мечик ляже перед тобою слухняним псом… Та він не дасть на тебе порошинці впасти…

— Знаю, знаю, — вирвалася від нього царівна і тужливо поглянула у вікно на імлистий обрій, де жевріло світання. — Та мені не до серця улесливі пси, Печеруне! Мені хочеться, щоб дружиною мені був славний лицар, герой!

— Накажи! — скрикнув радник. — Накажи… і Мечик стане героєм!

— Ну це ти вже теє… мелеш пусте, — сказав цар. — Герой з Мечика такий, як з домашнього пса вовк. Проте для Миросі годиться. Мені герої ні для чого. В дружині — інша справа! А до царювання потрібні люди хитрі, розважливі, розумні… Миросю, кого ти вибираєш?

— Може, я кого іншого назову? — несміливо мовила Мирося.

— Не вигадуй! Або слухайся, або я тебе вижену в дикий степ! Ой, неслухняне дівчисько! Вибирай, кому кажу!?

— Згода, — раптом озвалася дівчина, а на її обличчі промайнула усмішка. — Лише одна умова…

— Яка там ще умова? Ой! Несіть мене до ліжка… Ну, кажи…

Царя перенесли од вікна до постелі, вкрили вовняним коцом. Мирося несміливо підступила до нього.

— Татку, хай ваші лицарі розгадають загадки, які я загадаю… Тоді я згоджуся. Хто всі загадки розгадає — той і стане моїм нареченим…

— Нащо ці витребеньки? — здивувався цар.

— Туману напускаєш, Миросю, — скривився Печерун.

Мирося лукаво глянула на радника.

— Хочу переконатися, чи придатні лицарі для царювання. Для того треба голову неабияку. От ми й побачимо, чого вона варта у ваших лицарів: носити шоломи чи, може, ще для чого?

— Хе-хе, — вдоволено посміхнувся Горевій, — мудра дитина у мене… Печеруне, хай так буде. Збирай людей, воїв, лицарів, хай весь Витич відає — царівна вибиратиме собі пару. Ой, пече! Та не забудь — на майдан знову викочуйте меди, паліть багаття, смажте ягниць і телят! Свято для всіх! Хай знають щедрість Горевія!..

Святковий гомін котився понад майданом, біля вогнищ дружинники й ремісники пригощалися з грубезних дубових бочок медами, наливаючи запашний напій у глибокі бронзові черпаки. А дівчата й жінки, діти та старі люди купчилися біля царської кам’яниці, позирали на ґанок, звідки мала вийти царівна. Всім було весело й цікаво: витицький люд знав, що Мирося вибиратиме собі дружину якось незвично, не так, як всі. Прийшов до городища і пастух Корінь, назирив поміж товпищем сина Зореслава, привітався з ним.

— Як тобі тут? — тривожно заглянув у очі синові. — Чому змарнів? Тільки одна ніч минула, а ти вже якийсь… не такий…

— Який же я?

— Сам не свій. А вчора ти славно гамселив ворогів. Якби не ти, непереливки було б цареві. Хвалю, синку, хвалю…

— Ой, татку! — похмуро одвітив син. — Мені тепер не до того!

— Бачу, бачу! Гадаєш, я не збагнув? Уже прикипів серцем до царівни? Все одразу на мою голову накотилося, всі лиха світові. Дурний ти, аж кручений. Лізеш сам у пащу гадючу, наче дурне жабеня. Колись сміятимешся над собою…

Хлопець одвернувся з досадою.

— Може, колись і сміятимуся… а нині плакати хочеться…

Його душу рвали на частки незримі шуліки. Не міг діждатися, коли з’явиться Мирося, щоб зазирнути їй в очі. Що ж сталося, що одразу після благословенної ночі вона вирішила одружитися? А як же їхнє кохання? Квітка серед чарівної галявини? Чи то приснилося? Привиділося у химерній мрії? А в житті — зась пастухові до серця царівни?..

Неподалік почулися ніжні перебори гусел, тихий голос Бояна заспівав прадавню думу. Корінь з сином пробилися до ґанку, зупинилися коло співця. А він, звівши незрячі очі вгору, перебирав чутливі струни і вплітав у тривожну мелодію дивні слова:

Гей, думо вірная, струни звучнії,

Проженіть мою тугу чорную…

Розкажіте мені та порайте мені,

Як у світі білому жити праведно?

Щастя де моє? Доля де моя?

Гей, правда де моя?

Засіваю ниву щирим зерном, гей,

А на ній восени кукіль родиться…

Гей, мурую хату для родини я —

А живу весь вік сиротиною…

Моя доленька, мов билиночка,

За вітрами покотилася…

Пісня вірная та й відказує:

— Засівай ниву вольною волею,

А муруй світлицю словом праведним,

Незрадливою яснодумою!

Вольною волею,

Словом праведним!

Яснодумою, гей, гей, гей!

— Не до вподоби тут пісні Боннові,— тихо мовив Корінь синові.— Глянь, Печерун вовком дивиться на співця, з’їв би його живцем.

Люди щиро вітали Бояна, над майданом котився схвальний гомін. Раптом з дверей вийшла Мирося, за нею. вибігла світлична дівка Зоруля, і одразу ж весела зграйка подружок царівни оточила її кільцем, накинувши на неї темну фату. Дівчата почали хороводити, заспівали:

Відлітає лебідонька із гнізда,

І сестричок і подружок покида

Дужі крила на вітри її несуть,

Прокладають в дивоколі нову путь

— Ой коли ж тебе, лебідонько, чекать?

Ой та де ж тебе, сестриченько, стрічать?

Чи у лузі на некошеній траві,

Чи в прозорій дивокола синяві?

— Гей, сестрички, як раненько навесні

Лебедині ви почуєте пісні.

Принесе мій милий з дальньої землі

Клич кохання на широкому крилі..

Згине милий — то не ждіть мене здаля,

Чужинецька похова мене земля…

Згину я — тоді в весняні дні

Не почуєте ви лебедя пісні!

Відлітає лебідонька в далину,

У країну чужинецьку та сумну…

Крила дужі на вітри її несуть,

Прокладають в дивоколі нову путь…

На ґанок вийшов, опираючись на плечі воїв, цар Горевій, махнув рукою, сів на високий дубовий стілець, оздоблений золотим та срібним узором.

— Поспівали, погомоніли — доста! Лицарі мої вірні, виходьте в коло! Люди витицькі, моя донька Миро-ся має вибрати нині мужа, а вам царевича! Воліє вона, щоб її обранець одгадав якісь там загадки… Хай буде на те воля Дажбога! Миросю, що ти там задумала, кажи мерщій.

Дівчата зняли з царівни серпанок, наділи на коси барвистий весняний вінок. Зореслав аж подався вперед, прикипівши очима до коханої: що вона затіяла, навіщо це зборище перед людьми? Невже справді вибиратиме собі мужа поміж смішних, пришелепуватих воєвод, котрі навіть не зуміли оберегти царя в бою?

Мирося лукавим поглядом обвела воєвод, які стояли перед нею в бойовому спорядженні — в шоломах, панцирах, при мечах,— і вийшла в коло.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: