Довго чи недовго торгували слов’янські гості в чужих землях, а другого літа повернулися до рідних лісів. Бучно вітали батьки й родичі Горевія, щасливо репетувала малеча, граючись барвистими ладунками та цяцьками, вбиралися радісні дівчата у східні шовки, а винуватець свята був понурий і непривітний.
— Чим невдоволений, синку? — запитав батько.
— Жовч їсть мене, — прямо одвітив син. — Ти манив мене царством, а ким я став? Показати голодному страву, а потім одняти? Більшої муки годі й вигадати!..
— Тямлю те, що мовиш, — хитро осміхнувся батько. — Та втішся, чуєш? Твій час настав!
— Не відаю, про що мовиш. Чи смієшся?
— Та ні, не жартую. Доки ви мандрували в далеких краях, над яровитами прокотилося лихоліття. Степові кочовики попалили села, силу-силенну людей понищили, самі помчали далі, до заходу сонця. До наших лісів не пробували вдертися — зась їм!
— То й що, батьку? Що ти радиш?
— Немудрий ти! — з докором глянув на Горевія батько. — Таж яровити нині, мов безпритульний гурт ягнят. їх можна голими руками брати, ніби маленьких ведмежат. Витич у попелищі, люди — в яругах, в хащах, нема захисту, нема міцної руки. Ти відновиш городище, збереш під свою руку ремісників, дружинників, захистиш яровитів од напасників. Хто послав тебе? Стрибог! Ти — цар. Дерево виростає з малої насінини, царство твоє також має зрости від нашого роду. Так буде, так тебе я благословляю!..
Недовго сумнівався Горевій. Вийшла дружина з ірпінських лісів, попрямувала до полудня, до колишнього витицького городища. Незабаром закипіла робота, виростав новий тин, заборола, піднеслася до неба бойова вежа. Виходили з криївок люди, дивувалися, проте, втішалися тим, що є захист, що вже не треба боятися. Можна селитися серед піль, сіяти й господарювати.
Зверхність Горевія визнали беззастережно — страх перед недавнім горем допомагав новому володареві. Минали літа, ширилася влада Витича, розпростерла крила на багато слов’янських племен. Горевій проголосив себе царем, мав під своєю рукою могутню дружину. З далекої Візантії, з полуночі від варягів володарі посилали цареві свої дарунки і вояків, пропонували дружбу й спілку.
Одружився Горевій з варязькою княжною Рогдинею, породила вона йому доньку Миросю, а сама невдовзі померла, тужачи за далекою суворою північчю, за холодним блідо-синім небом, за ніжними нічними сполохами — казковими вогнями таємничого диво-кола.
Недовго сумував Горевій. Насипав високу могилу над Словутою, а сам знову захопився походами на непокірних деревлян та будуванням пишних теремів у Витичі. Багато жив царг проте гризла його жура за пишнотою візантійською, за могутністю заморською. Марилися незліченні дружини, бойові кораблі, колихання списів та хоругов на далеких чужинецьких дорогах, вітальні крики племен і народів, що віддають свою силу й славу до рук єдиного володаря Горевія.
Ті думки не давали спати цареві. А тут ще безконечні шептання радників, які їдять поїдом один одного, прагнучи наблизитися до царського трону. А найпаче радник Печерун. Все заохочує Горевія до пишноти, сповиває павутиною лестощів, штовхає до далеких походів.
Крім усього, підросла донька Мирося. П’ятнадцять літ їй, висока, гарна, прудка, мов степова кобилиця. Проте забуває про царську гідність, живе, як бадилина при дорозі: всі вітри хитають її.
Як уберегти, як її уособити? Подруги в неї — прості дівчата, забуває вона, що царівна, донька Стрибога, що належить їй народити наступного царя, перед яким тремтіли б усі народи…
МИРОСЯ
Дивною здавалася Мирося ще змалечку. Гнівила царя й лякала. Світличні дівчата, яким доручено було доглядати дівчину, бігали, мов зачумлені, розшукуючи свою пестунку. Та де там!
Цар сердився, сварив Миросю, а відтак виганяв з покоїв. А Миросі тільки того й треба було: вона виривалася на волю, щоб одразу ж гайнути в правічні ліси, де її чекали подружки. Там вони сплітали барвисті вінки з польових квітів, палили вогнища, оповідали біля них страшні та цікаві історії, які чули від старих бабусь. І мріялося Миросі про королевича прегарного, заморського, який колись з’явиться негадано, несподівано, умикне її з вежі царської і помчить на коні казковому до життя небувалого. Щоб кожен день, як у казці: походи, зачаровані ліси, ведуни й змії, пригоди й герці з розбійниками, польоти на чарівних лебедях і дружба з мудрими лісовими ведмедями.
Цар Горевій таки ладнав бойову дружину для походу. Десятки ковалів уночі і вдень кували мечі, рогатини, наконечники стріл, вої об’їжджали диких коней на широких пасовиськах в луках словутинських, митці-зброярі ткали з дроту заморського панцирі-кольчуги. Хотів яровитський володар посунути межу свого царства на захід, аж до верховинських карпатських поселень, помірятися силою з князями забескидними. Та доля попередила його, з півночі насувалося військо високих білочубих людей, грізно узброєних, споряджених в шкіряні непробивні панцири. Втікачі оповідали про суворість тих воїв, проте не жалілися на жорстокість чужинців. Селищ вони не палили, дітей та жінок не вбивали, брали тільки данину, залишаючи в городищах своїх правителів з невеликою дружиною для правування слов’янськими племенами.
Витич розтривожився, мов мурашник. Довколишні села опустіли, хто перевозив своє збіжжя до городища, хто перепливав у заславутинські болота, нетрі Дружина спішно готувалася до бою, передові гурти воїв уже рушили в поле, де мало з’явитися чужинецьке військо.
Мирося, прокинувшись раненько, здивувалася: внизу, на подвір’ї, перегукувалися оружні вої, щось кричав цар Горевій, іржали коні. Дівчина визирнула з віконниці: а що то має бути? Ген, аж за частокіл витичський, скільки око сягає простують дружинники, на обрії димляться тривожні знаки, в дивоколі голосно кричить вороння.
Вона хутенько вбралася в сорочку-вишиванку, шовковою стрічкою перехопила буйні коси на чолі, зазирнула в поліроване бронзове люстерко на стіні і стрімголов збігла вниз. Цар, побачивши її, щось закричав, затупотів ногами, почав штовхати її назад.
— Та що це з вами? — напосілася вона на батька. — Куди простує дружина?
— Битва, Миросю, — роздратовано одвітив цар. — Ворог ускочив до нашого краю!
— От бачте! — їдко мовила Мирося, не жахаючись тої вісті. — Хотіли ви прилучити чужої земельки, а гляди, аби нашу не прилучили.
— Цить! — замахнувся на неї Горевій. — Іч, яка язиката! Та я їх, мов курчат неоперених, порозганяю по нетрях лісових!
Цар з воями й радниками поскакав за ворота городища, курява покрила дружину витицьку, а вороння все густіше й густіше збирається в небі грозовому. Десь з-за обрію долинають глухі громи, в повітрі спекота, і тривога незвідана плине понад землею, закрадається в серце царівни.
Вона піднялася до себе в світлицю, розшукала подружку Зорулю, схопила за руку.
— Що нам робити? Так хочеться глянути на герць, а батенько не дозволяє!
— А тобі не лячно? — сполохалась Зоруля, притуливши долоні до грудей.
— Та ні! Так хочеться, хоч плач!
— То одягнися хлопцем!
— Ай правда! — щасливо скрикнула Мирося. — Як це я не додумалася? Добудь мені сорочину та штанці полотняні… і шапку з ягниці, щоб коси убгати. Ще встигну доскакати до Воронячого поля… поки не почалося. Знаю короткий шлях, через Ведмежу долину…
Незабаром царівна вже зводила свого Гнідка в крутояр по вузесенькій стежині поміж бур’янами. Там вона одяглася в хлоп’яче вбрання, приторочила свою вишиванку до сідла, скочила на коня і — вйо! — майнула поміж чагарями до Ведмежої долини.
Не встигли ранкові тумани відкрити словутинське плесо, як царівна вже вибиралася по стрімкій кручі до прадавньої могили, що височіла на краю Воронячого поля. З прадавності вважали люди проклятим те поле, бо кипіло на ньому безліч боїв і можна було знаходити у бур’янах жовті черепи й кості, а інколи траплялися іржаві мечі або підкови.
Ось і нині до зловіщого поля зближалися з двох боків дружини супротивників, щоб помірятися силами. Глухо стугоніла земля, жовта курява котилася понад степом, лементувало чорне птаство, віщуючи смерть багатьом воям.