— Прийму й дарунки, — згодилася баба. — Але щоб приготувати напій, треба до мого зілля додати людської крові…
— Крові? — зиркнув цар на Печеруна. Той мовчав. — А без цього… не можна?
— Ні. Треба убити молоду дівчину. Не страхайся! Хіба мало ти пролив крові? Хочеш бути невмирущим, а боїшся крові?
— Правда твоя, — перевів дух Горевій і оскальнувся. — То так… серце стукнуло… Печеруне, кого б же нам?
— Зорулю, — тихенько дихнув радник на вухо цареві.
— А чому її?
— Язиката дуже. Пора їй давно щезнути, — їдко пробурмотів Печерун. — Царя не поважає, сам чув, як лаяла тебе… Мізерний, каже, нікчемний, боязкий…
— Годі! — гримнув цар. — Переказуєш бридоту. Клич чатових. Хай її знайдуть і… Скажи, що це моя воля…
— Будь певний.
Дружинники виросли біля дверей. Печерун шепнув їм кілька слів. Вої перезирнулися, проте не рухалися з місця. Радник гримнув:
— Чому стоїте? Не збагнули?
— Та йдемо вже, — якимсь чужим голосом одвітив вусатий дружинник. — Тільки де ж її шукати? Вона гуляє з дівчатами…
— Покличте. Скажіть — воля царева. Поспішайте!
Вої вийшли. В покоях попливла могильна тиша. У віконниці стукав вітер, і Горевій мерзлякувато щулився від тих ударів. Відьма посеред покоїв розіклала своє начиння, витягла з торби корінці, трави, горщечки, бронзову таріль. Розпалила невеличкий вогонь, щось вкинула у високу череп’яну пляшку, звідти поплив чорно-сизий димок, паморочливою хвилею оповив покій. Цар скулився під ведмежою шкурою, цокотів зубами, зацьковано позираючи на відьму.
— Йдуть, — тривожно мовив Печерун.
До покоїв ступили дружинники. Вусатий чатовий — блідий, аж зелений — підступив до ліжка, простягнув цареві срібний келих, в якому парувала багряна рідина.
— Маєш, царю, кров Зорулину, — глухо мовив він.
— Віддай їй, — нажахано скрикнув цар.
— Давай сюди, — сказала відьма. — А тепер, царю, ще одне…
— Чого тобі ще?..
— Треба ще крові рідної…
— Що ти верзеш? — помертвілими вустами пробурмотів цар.
— Те, що чув. Дай мені ще крові доньки твоєї…
— О Перуне! Ти збожеволіла?
— Пізно стогнати. Ти обрав невмирущість. Пролилася кров. Якщо зупинишся — вона впаде на тебе… і ти вмреш наглою смертю…
— І не можна інакше? — простогнав Горевій.
— Можна, — глумливо одвітила відьма, піднявши над вогнем келих з кров’ю. Струмочок полився у горщик, червона пара оповила бабу.— Є інший шлях, царю. Ти вмреш, житиме донька, стане царицею…
— Я хочу жити, — белькотів Горевій. — Хочу побачити, як моє царство опанує всю землю…
— Поспішай же. Час темної сили минає. Скоро заспівають перші півні, і тоді буде пізно. Ти згинеш…
— Думай про долю царства, — шепнув Печерун.
— Роби, що вона сказала, — схлипнув цар. — Боже, що я дію?
Радник дав знак воям, вивів їх за двері. Відьма заспокійливо торкнулася царевого плеча.
— Не страхайся, царю. Невмирущий не відає жалю…
Повзли тягучі, давлючі хвилини. Чаклунський вогник чадів їдучою імлою, п’янив душу. Тривожно метушився біля дверей радник, виглядав у сіни, прислухався. Нарешті надійшли до покоїв дружинники, подали відьмі ще один келих. Баба злила кров з обох посудин в один горщик, хлюпнула на вогонь. Багаття криваво запломеніло.
— Що вона… казала? — помертвілим голосом запитав цар.
— Спала, — понуро відповів дружинник.
— Спала.. — прошепотів Горевій, божевільно оглядаючись. — Відьмо, ти скоро?
— Питво готове! — Відьма подала келих. — Пий, царю!
— Жахливий трунок, — прошепотів Горевій, тримаючи посудину в тремтячих руках. — Та я… хотів цього. Віднині нема у мене жалю. Я найдорожче вбив. Тепер все можна! Ха-ха! Все можна. Пекучий твій трунок, відьмо! Ух, пекучий!
Він випив келих одним духом, відкинув геть і схопився за груди.
— Світ затуманило! Я вмираю… Де я? Що зі мною? До-о-оню…
Він впав на ліжко, витягнувся і завмер. Печерун підступив до царя, заглянув в обличчя, непевно запитав:
— Спить чи що?
— Спить і не спить, — одвітила відьма, збираючи начиння в торбу. — Він невмирущий. Отак і житиме сто віків. Та що тобі до того? Клич людей. Оголоси: цар став богом. А радник — царем!
— Гарно сказала, — судомно посміхнувся Печерун, і його очі гордовито заблищали. — Радник — царем! Чули, вої? Завтра зібрати до вежі весь Витич. Цар наш віднині невмирущий. Я оголошу його волю!
— А тіла? — озвався вусатий дружинник, якось дивно поглядаючи на радника. — Куди подіти зарізані тіла?
— Ну, ти… зарізані, — невдоволено пробурчав Печерун. — Менше базікайте. Щоб ні слова. Віднині станете воєводами. Всього вдосталь. Втямили?
— Втямили, — перезирнувшись, одвітили вої.
— А тіла? В Словуту… рибам на харч… Хіба вперше?
МЕРТВИЙ НА ПРЕСТОЛІ
Лишившись наодинці з відьмою, Печерун відчув себе непевно. Підніс до ліжка смолоскип, довго вдивлявся у жовте лице царя. Скляні очі володаря дивилися грізно й страшно. Радник одвернувся, уткнув держало смолоскипа в отвір біля дверей, глипнув на бабу:
— Ну… що я тобі винен?
— Чимало, — відповіла відьма, і в голосі її чувся затаєний сміх. — Тепер ти, Печеруне, мій одвічний боржник…
— Не хочу! — скрикнув радник. — Кажи одразу, скільки привезти скарбу, куди?
— Хочеш спекатися спогаду? — прокихкотіла відьма. — Не спекаєшся, голубе, ой ні! Хі-хі-хі! Тримайся, Печеруне, за престол царський, тримайся міцно, бо він пекучий! Хі-хі-хі!
— Що ти мелеш? Кажи, що тобі дати? — злякано мовив Печерун.
— Сама з’явлюся, коли треба буде. Щасливо зоставатися, раднику… чи то пак, царю! Ха-ха-ха!
Покій осяяла блискавиця, засліпила Пєчеруна, холодний вихор сипонув в обличчя жменю граду. Коли він розплющив очі, відьми вже не було. Печерун кинувся до дверей, покликав чатових. Нікого… У переходах скиглив пронизливий вітер, розхитував димуючі вогники смолоскипів. Моторошно стало радникові. Він побіг униз, розбудив сина. Мечик щось бурмотів спросоння.
— Вставай! — кричав батько. — Клич сторожу!
— Що таке? Чого ти такий?
— Який такий? — сердився Печерун.
— Сам не свій. Якийсь зелений, наче мертвяк…
— Я дам тобі мертвяка! Пробуркайся, буди Борена, Тирла та й всіх інших нероб! Маємо на світанні зігнати до вежі всіх витичців. І ще одне: кинути до темниці Кореня і Бояна. Чуєш? З-під землі дістати!..
…Вдосвіта захеканий Мечик повідомив батька, що Корінь зник, в землянці його нема. Зникли і вівці з кошари. Старий пастух ніби крізь землю провалився.
— А Боян? — озвірів радник.
— Теж нема, — розвів руками син. — Люди повідали, що поплив Боян десь униз на човнику…
— Хай пливе, — полегшено зітхнув Печерун. — Він мені сидить ось де, як кістка в горлянці собачій!..
На світанку з’ясувалося, що не лише Корінь та Боян зникли з Витича. Дружина не долічилася половини охоронців царської вежі. Вої лаштувалися на майдані лавою, всі були мовчазні й похмурі. До воріт поволеньки вливалася юрма, густішала, присувалася до царського ґанку. Плив тривожний гомін. Люди не розуміли, навіщо їх збирають, запитливо поглядали на чорну оксамитну запону, що закривала ґанок. З-за неї вийшов Печерун, розгладив бороду і гучно крикнув:
— Люди! Для Витича настала важлива пора! Віднині наш цар, пресвітлий володар Горевій, став богом Світовидом. Він — невмирущий! ,
— Бреши! — здивовано озвався хтось з юрби. — Для забави ти нас зібрав, чи що?
Люди засміялися. Над майданом поплив недобрий шум.
— Тихо! — грізно загукав радник. — Не для жартів бесідую нині з вами. Доля Витича рішається, люди! Цар Горевій прийняв питво невмирущості, й віднині його розум — то розум Світовида! Лише тіло тут — погляньте!