— Гм! Ми гадаємо, що він у льосі, а він… ги! Ти й справді ведунського батька син…
— Втік, Зореславе? — схвилювалася Зоруля.
— Та ні! — з досадою відповів, юнак. — Випустив мене цар. Де Мирося? Де батько мій? Веди мене…
— А ми? — ображено гукали дружинники, плентаючись слідом за дівчиною. — Ти ж нам котка обіцяла, приспати нас…
— Відьма з Ведмежої Долини хай вам співає, — засміялася Зоруля. Підхопила хвиля дівчат та парубків, закружляла в нестримному танці полум’яної стихії. Юнак перескочив понад одним багаттям, другим, третім, жарке нутро пломеню дихнуло в обличчя, збадьорило. Дівчина потягла його далі вузькою яругою, що вела вниз, до Словути. А вслід їм котилася прадавня мелодія купальської пісні:
Діва на Купала
Зіллячко копала,
Вночі чарувала,
Богам дарувала:
Одному — Дажбогу,
Перуну — другому,
Третьому — Стрибогу,
Четвертому — юнакові молодому!
Діва на Купала
Віночок сплітала,
На воду пускала,
Просила, благала —
В Словути святого,
У неба ясного,
В потоку дзвінкого
А в четвертого — у вітру весняного..
Ой несіть віночок
На чистий струмочок
Там, де хвиля миє
Крутий бережечок
Як він ждати буде
Хай не бачать люди
Хай вінка коханий
Повік-віки весняного не забуде!
Візьмемось за руки,
Подамось на луки,
На вогні святому
Спалимо розлуку!
Пісню заспіваймо,
Літо прославляймо,
У яснім коханні
Лиха-горенька не знаймо!..
Пісня віддалялася, затихала. Ріка дихала паркими туманами. Між стовбурами вікових дерев замиготіло полум’я, біля нього колихалися тіні. Назустріч метнулася тонка постать Миросі.
— Хто це?
— Бери свій скарб! — сміялася Зоруля, жартома штовхаючи Зореслава в спину.
Царівна кинулася юнакові на шию, обняла його, палко цілуючи у в очі. Потім відсторонилася, потягла до багаття. Підвівся Корінь, зворушено сказав:
— Слава Купалі, живий. Що ж сталося? Отямився Горевій? А ми вже метикували, як тебе витягти. Добре, що рук гидити не довелося. Дивися ж, синочку, тепер шануй волю. Дякуй Яр-Дивові, що перше сильце тріснуло. Наступне може бути з бронзи або заліза. Хто віда, чи вистачить сили розірвати його?
— Не відаю, батьку, чи вискочив я з сильця, — махнув рукою Зореслав. — Може, в гірше потрапив…
— Як то? — здивувався Корінь.
З-за багаття виступив Боян, в темних проваллях його невидющих очей тривожний запит. Полум’я скакало, тріскали жарини, над головами шумів стовічний дуб, а люди мовчали, здивовані несподіваним словом юнака.
— Що сталося, Зореславе? — зрештою запитав співець.
— Цар випустив мене. Сказав, що Мирося стане мені дружиною…
— О радість! — скрикнула щасливо Мирося. — Чому ж печаль?
— Зажди! Він сказав, що теє буде лиш тоді, коли я добуду для нього живу воду…
Старий Корінь розгублено глянув на Бояна, той задумливо покивав головою. Мирося торкнулася юнакового плеча.
— І ти… обіцяв йому?
— Я дав клятву.
— О дурний хлопче! — ляпнув себе по колінах Корінь. — Навіщо ж давати клятву, не відаючи, чого від тебе жадають?
— То не цар, — озвався Боян. — То Печерунова хитрість. Підступний змій… Що ж гадаєш діяти, юначе?
— Не знаю, — похнюпився Зореслав, ворушачи палицею багряні жарини. — То ж казка — жива вода? Де її знайти? А Горевій велів не вертатися до Витича доти, доки не матиму води!..
— Хай чекає! — безжурно скрикнула Мирося, пригортаючись до Зореслава. — Хай йому царство, скарби, земля. А ми з тобою, соколе, полинемо у вольні краї. Бояне! Ти обіцяв показати нам путь. Мине ніч, ми попливемо Словутою вниз. Вже є припаси, є човен…
— Миросю, я поклявся, — тихо озвався юнак.
— Та клятва добута хитрощами…
— Дівчино, не збивай мого сина, — похмуро заперечив Корінь. — Він не зламає слова, кому б не дав його. Ох Зореславе! Тут я не маю для тебе ради. Питай Бояна…
— Тихо, діти, — мовив співець, простягаючи руки до вогню. — Женіть геть журу-гризоту. Хто відає, де його заповітне? Все життя людини — дорога, яку треба пройти, чи вона тяжка, чи легка. На веселих дорогах, на широких шляхах не знайдеш ні правди, ні жар-птиці не спіймаєш. Печерун гадає, що жене Зореслава у безвість? Не йому про теє знати, діти мої. Доню, вспокійся, не тривожся, чує моє серце: і в огні не згорить твій суджений, і в воді не потоне, і не впаде від меча вражого! Слухай раду мою, Зореславе: дав слово — маєш його виконати!
— Але ж вода жива — то байка? — розгублено запитав юнак.
— Чув я від Тайно-Дива, старого ведуна в Чорних Горах, — суворо сказав Боян, — що є жива вода Мають її небесні діти Світовида, що з давніх-давен живуть на нашій землі…
— Хто ж вони? — розкрила Мирося вуста від подиву
— Рід і Лада. Наші пращури Давно те діялося в незапам’яті. Жили Рід з Ладою та своєю родиною в зоряному дивоколі, широкому й вільному. Багато було там люду — лічити не перелічити І всього мали люди вдосталь на Землі Світовидовій: плодів дивовижних, оксамитів зоряних, палаців самоцвітних, кораблів летючих, що на них вони літали аж до вогнистих зірок…
— До зірок? — сплеснула долонями Зоруля. — Як же таке можна? Еж вони палючі, як жар!
— Все тим людям було під силу, — сказав Боян урочисто. — А в дивоколі їхньому не одне сонечко світило, а двоє: наш Яр-Див, котрому ми поклоняємося, і ще дивне світило — Білобог, котрого пращури величали Страхом…
— Таким страшним воно було? — зіщулилася Мирося.
— Де там! — осміхнувся Боян. — Страхом нарекли те світило тому, що було воно страх яке прегарне. Казали прадіди, що під тим сонцем люди жили багато віків не старіючи, зберігаючи силу й молодість. Проте й там знайшовся ворог, що посіяв у чистім краю отруйні зерна. І почалася війна кривава, згубна. Розпалося ясне зоряне царство на дрібні частки. І дотепер, буває, падають на землю шмаття того світу, а ми кажемо: падаюча зоря! І згасло від тої руїни чарівне світило Страх, потемніло. Білобог став Чорнобогом. Страх, котрий радував людей, став привидом, що ним лякають дітей…
— І всі небесні люди згинули? — зажурилася Мирося.
— Не всі. Тих, що лишилися живими, Рід і Лада посадили на великий летючий човен, і попливли вони зоряною рікою до нашої землі. І став той човен у дивоколі Місяцем, котрий пращури прозвали Срібен-Дивом. А з місячного дому спустилися Рід і Лада на гори високі, неприступні. Дика земля була, непривітна. Та не злякалися того пращури. Сказали дітям своїм: “Ідіть, діти, живіть на цій важкій землі, будуйте поселення, привчайте диких звірів до праці, населяйте дикі краї. І дружіть із земними племенами. Непривітна нова наша отчина, та колись ми повернемося у небо, як чистим вогнем спопелимо в серці своїм зернята забуття. Відтоді ми й запалюємо купальські вогні та стрибаємо понад ними. Ви гадаєте, що то просто так — веселощі? А направду — то ми готуємося стрибати понад прийдешнім вогнищем, яке має спопелити в серці людей зернята забуття. І тоді матимуть люди крилаті тіла і житимуть знову поміж зорями…”
Розсіялися діти Роду і Лади хто куди в новому світі. А опісля й забули, хто вони, звідки. Почалася знову ворожнеча. Багато племен, народів на землі, та всі вони — діти Роду і Лади. Ждуть прабатьки синів своїх, ждуть довго й терпляче. Живуть вони на горах високих, кришталевих. І мають Рід та Лада воду живу, що оживляє мертвих, дає невмирущість. Проте знаю я, що вода тая може дістатися лише великому лицареві, котрий не побоїться стрибнути понад заповітним багаттям. І ще є правічний заповіт: від того воя, який не злякається правічного вогню, піде славетний рід, що поведе дітей Роду й Лади у зоряний край…
— Славна казка, — зітхнув старий Корінь, і в його темних очах з’явилася зажура. — Якби ж теє сталося…