Дике поле – Олесь Бердник

— Що ж заспівати тобі, бідолахо?

— Що завгодно. Аби своє.

— Гаразд. Заспіваємо. Підтягай, Гордійку. Уважимо земляка, якщо він не забув України серед чужинців-недовірків.

Глухо, ледве чутно почав співати Підкова, вкладаючи в слова пісні свій жаль, і розпуку, й неясну надію на прийдешнє.

Заворушилися перси, принишкли верблюди, дивлячись мудрими чорними очима на дивних бранців, прислухалися до щирих слів, у яких жив відгомін далекого невідомого життя.

Ой вилітає голубина з України,

Вироняє сизе перо на долині…

А Гордій підхоплює печальну мелодію, і вже два голоси плачуть серед пустелі, передаючи свою тугу блакитному небу і бездонним просторам.

Ой тяжко-важко сизому перу на долині,

А ще важче сиротині на чужині…

Ой то не сизий голубонько пролітає,

То ж козаченько на чужині пропадає…

Гей, сизе перо із крилятком не зростеться,

Козаченько на Вкраїну не вернеться…

Потурчак плакав гіркими сльозами, слухаючи пісню, бив себе п груди, і з його вуст виривалися судомні хлипання.

— Не треба, хлопці, душу виймає… Ой Боже ж мій, Боже… нащо нас мати породила? Ой правда, правда… як перо од крила… одлучені… од матері…

— То співай, то не треба, — невдоволено мовив Підкова, зітхаючи. — Тільки розохотився, а тут — на тобі, душу виймає. Вже давно з нас душу вийняли воріженьки прокляті, земляче! А пісня — вона вселяє душу! То до тебе вертається душа, братчику! Як серце тужить та плаче за родиною — воскресає душа людська, так і знай… Чуєш, земляче?..

Почувся крик — знак рушати в путь.

Потурчак ішов поруч з невільниками, зажурений, але й щасливий водночас.

— А є родина на Вкраїні? — запитував його Підкова.

— Як полонили мене татари, то була. Десь під Києвом дядьки та тітки. Батько й мати померли у Кафі, вони теж зі мною потрапили в неволю. Давно те було, літ з двадцять… а то й більше… Я вже й не лічу — що мені з того. А к чому це ти питаєш, козаче? Чи це викупить хтось? Жаль про те й гадати. Згнию на чужині, в ярмі віковічному…

— А куди нас ведуть — чи не відаєш?

— Відаю, хлопці. Погана робота. Та не так тяжка, як гидка.

— Що за робота?

— Вас узято для вежі мертвої… як вона в них зветься — “вежа мовчання”…

— Що ж то за страшна вежа така? — здивувався Підкова.

— Мертвяки там персійські лежать. Як умре чоловік — його одразу туди…

— Навіщо?

— Така віра в них… вогню вони поклоняються, все очищають вогнем. І правда — чепурні вони, охайні. Хоч рабів своїх катують незгірше турків. А що ж — раб, невольник для них нижчий від худобини. Так ото, кажу, віра така — щоб не сквернити трупом землю, виносять мертвих у вежу… а там вже їх об’їдають круки. Хмарами в’ються прокляті птахи над тими вежами. А як лишаються кісточки та висихають на сонечку, їх кидають у яму. Так-то, братчики. Вас поставлять до такої вежі, носити мертвяків…

— Страшно, — прошепотів Гордій, похиливши голову. — Страшно, брате. Краще впасти в бою, краще гору кам’яную довбати… а так, серед трупу…

— Е, дарма, — твердо сказав Підкова, обнявши побратима за плечі, — все витерпимо, Гордійку. Що нам вежа? Весь світ, голубчику, як вежа мовчання персійська. Неволя, катюги безжалісні, битви криваві… Де ти бачив спокій та любов? Скрізь плачуть-стогнуть люди, миру бажають і не мають його. Будемо сподіватися. Будемо вірити. Може, і з вежі мовчання є дорога на волю. Хто скаже?..

ЧАСТИНА ДРУГА. ПРИ БИТІЙ ДОРОЗІ

ЗАМОК

Йшла зима 1570 року.

Великі сніги випали в степах та лісах українських. Дикі тури та кози, не маючи їжі в лісах, виходили до сіл, смикаючи сіно з селянських копиць. Вони грузли в кучугурах, провалюючись до живота, гречкосії полювали на них, забиваючи списом чи залізною пікою. Шляхи замело, пан Чартинський не виїздив нікуди з родового замку в Поліссі. Він тішився тим, що навчав юного кобзарчука Йванка турецькій мові та філософським премудрощам.

Увечері слуги розпалювали камін у кабінеті пана, чувся мелодійний дзвіночок. То був знак для Іванка. Він піднімався крутими сходами до головної вежі. Входив до кабінету. Золотаве полум’я кидало поблиски на ряди важких фоліантів, на погруддя давніх учених, грало іскрами в розмаїтих рідинах, якими були наповнені хімічні реторти. Іванко звик до того таємничого оточення. Але в перші дні, коли він приїхав до панського замку, його бентежило все навколишнє — і моторошна посмішка черепа, що стояв на письмовому бюро біля чорнильниці, і голісінькі жінки та чоловіки по кутках залу, і тривожна тиша в похмурому замку, де, здавалося, за кожним поворотом ховалися привиди та упирі.

Тепер хлопець знає, як звати того чи іншого мудреця, знає, хто створив прегарну постать Венери чи Меркурія. Він відчуває в своєму серці вдячність до далекого мудрого Сократа, який легко й радісно прийняв смерть, мужньо сказавши ворогам усе, що він про них думав. Бачить хлопець завжди і підбадьорливий погляд Платона, який заглибив зосереджений погляд у небо. Коли Йванкові буває тяжко, коли він з мукою думає про далекого побратима в турецькій неволі, дружній усміх Піфагора, який багато років катувався в тяжкому рабстві, повертає спокій і віру.

Велика сила — письмо. Так багато можна пізнати з книг. Ех, якби всіх дітей навчити, яка то радість була б! Не посміли б тоді шляхтичі називати дітей козацьких бидлом!..

Пан Чартинський зручно вмощується біля каміна, загортається у ведмеже хутро, розгортає важкий фоліант. Бліде обличчя шляхтича набуває урочистості, глухо лунають таємничі речення.

— Філософський камінь — таємниця таємниць. Він має безліч значень і символів. Хто здобуде той камінь — той стає господарем світу. Він перетворюватиме прості метали в благородні. Він володітиме душами людей і ангелів. Він буде володарем легіонів темних духів. Він подолає смерть…

Чартинський відкладає книгу на коліна, піднімає погляд вгору, пильно дивиться на Йванка. Той, підперши долонями підборіддя, скулився па низенькому стільчику, задумливо поглядає на вогонь каміна.

— Йванку…

— Що таке, пане?

— Чи ти розумієш, про що я читав?

— Про філософський камінь, ясновельможний пане. Який дає безсмертя, силу, владу… і золото.

— Ага… То скажи ж мені, чи ти б хотів мати філософський камінь?

— Камінь? — перепитав Іванко і тяжко зітхнув. — Я б хотів одного — звільнити побратима…

— Я тобі про велику ідею, а ти мені про своє, — сердито відгукнувся шляхтич. — Вже казав тобі, що лише навесні поїдемо. Спочатку до Варшави, а потім до Стамбула. Нікуди твій побратим не дінеться, витерпить. Невільники по двадцять років живуть у хурдизі, у них шкура звична. Еге, так про що ж я? Про філософський камінь… Невже тобі не хотілося б влади, сили, золота?..

— Золота? — задумливо озвався хлопець. — Нащо воно? Щоб купувати щось за нього, не заробивши? Соромно. Як попрацюєш, тоді й шмат хліба смачний. Знаєш, що маєш право з’їсти, заробив… Ні, золота я не хочу. Сили? Навіщо та сила й влада? Щоб людям наказувати? А що їм наказувати? Хай кожен сам собі жиє. Адже краще, коли всі вільні? Правда ж, пане?

— Дивний ти, — шепоче пан, похитуючи головою. — Дуже дивне створіння. Не для наших часів. Люди полюбляють владу. Приємно, коли тебе слухають, коли викопують всяке твоє бажання.

— Не знаю. Мені приємно кому-небудь зробити добре. А щоб наказати? Ні, то недобре.

— В тому сила влади, — нахмурився пан. — Ти ще не можеш збагнути. Отже, слабкий дух маєш.

— Мати й батько сильніші від своїх діток, — заперечив Іванко, — але ж прислужують їм. Сильний повинен силу свою покладати за інших. Так мене вчила ненька.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: