Не встигли побратими зійти з дуба та звести коней, як на них напала молода чорнява циганка. Схопила за руку Гордія, обпекла його жагучим поглядом і все примовляла:
— Не пожалій червінця, вродливий козаче, — всю правду скажу, нічого не приховаю!
— Знаю, знаю правду, гарна циганко, — одбивався Гордій від неї. — Впаду десь у Дикому Полі під шаблюкою татарською — яка ж іще доля козацька?..
— Ой ні, такої легкої смерті не судилося тобі, — гаряче заперечила циганка, зазираючи в очі козакові. — Довго житимеш, до самої смерті житимеш!..
— Спасибі твоєму дідові, — засміявся Грицько Підкова, — всякий собака живе до самої смерті! А коли вона прийде — смерть? Ось про що скажи моєму побратимові, циганко!
— Не скоро, не скоро, козаче, — усміхнулася лукаво циганка, — ще матимеш ти дружину хорошу, діток багато. Вони й поховають тебе, як належиться доброму господареві Не жалій червінця, гарний хлопче, ще одкрию тобі багато сумного, печального…
— Цур тобі! — скрикнув Грицько. — Платити за сум! Ми й без тебе знаємо, що лиха чортів син висипле на нас цілий міх!..
— Заплачу, заплачу, — сказав Гордій, — кажи, що судилося мені, гарна циганко…
— Один як палець лишився ти, козаче, — похитала головою циганка. — Всі пропали. І суджена твоя згинула, дівчина прегарна…
— Правда твоя, — зітхнув Гордій, похнюпившись. — Кажи далі…
— Та нехай не журиться серце твоє… Стрінеться тобі знову красна дівчина, зав’яже світ, полонить душу твою…
— Ой навряд…
— Не зарікайся, козаче. Доля темна. Та не принесе тобі інша суджена радощів ще довгі роки. Муку люту звідаєш ти, лихоліття небачене. Одначе — переживеш і щасливий будеш…
Зітхнув козак, похилив голову.
— Не щедра ж ти, циганко. Я щедріше плачу, ніж ти. Ну та гаразд, бери, йди з Богом…
Він кинув червінця в руку гадалки, стрибнув на коня.
— Їдемо, Грицьку. Що там гадати. Не об’їдеш долі конем, не перестрибнеш. Яка чара судилася — таку вип’ємо…
Козаки вибралися з базару, в’їхали на вузеньку вуличку Богуслава…
Незабаром відшукали вони старого отамана. Зрадів прадавній козак, сплакнув від несподіванки, щиро пригощав любих гостей медами та наливками.
В бесіді тихій передав Грицько Підкова вість від кошового отамана. Похилив сиву голову до столу дід козацький, зажурився.
— Спробую, синку… Спробую погомоніти з братчиками в Києві… Та не віриться мені, щоб це сталося. Розкидані ми, роз’єднані… Прибиті чужинцями… Добрі вояки — та не для себе!
— Прокинемось, — гордо сказав Підкова. — Сон колись та кінчається. Не буває вічного сну…
— Вічного сну не буває, — зітхнув старий козак, — та буває, що ворог у сні лицаря нищить! Ну, та сподіваймося на долю козацьку та на волю Божу! Пийте, діти, хай втішиться моя господиня, що орли запорозькі не погребували її гостиною!..
Три дні погуляли козаки в отамана. Спочили добре, одіспалися. І коні їхні напаслися на луках пахучих, широких.
Попрощалися з ласкавими господарями, рушили на південь. День їхали. Другий. На третій побачили невеликий лісок серед степу, а під ним —хутірець у долині. Десятків ?о два хат чепурних, невеликий став, обсаджений плакучими вербами. І на шпилику біля лісу — церковиця.
— Гарний хутір, — сказав Гордій. — Так і в нас було. Затишно, любо. Зупинимося тут, брате?
— Хіба на часину, — відказав Грицько. — Поспішати треба, ніколи розгулювати…
Обабіч дороги в житі з’явилася дівчина з коромислом на плечах. У двох кленових відеречках похлюпувала прозора вода. Дівчина побачила козаків, засоромлено зупинилася. Грицько Підкова схвально та привітно усміхнувся, кивнув:
— Помагайбі, дівчино хорошая, на все добре. Чом зупинилася, перейди дорогу вповні, хай нам пощастить!..
— Дай Боже й вам ясної долі, ласкаві козаченьки, — дзвінким голосом проказала дівчина, переходячи з відрами шлях.
Гордій задивився на неї, замилувався. Як вона схожа на Соломію. І очі такі, й брови, і вуста повні та рожеві. Як до лиця їй волошковий віночок, як гарно їй у простій полотняній вишиванці. Ні в якій казці не описати такої краси, яку мають українські дівчата.
— Звідки воду несеш? — здивувався Грицько. — Хіба нема колодязя біля хати?
— Є, — осміхнулася дівчина, показавши разок білих зубів. — Але тут є цілющий потічок у полі. В ньому вода солодка й чарівна.
— Може, й нас пригостиш чарівною водою? — пожартував Підкова.
— Ласкаво прошу, козаченьки, — сказала дівчина, зупиняючись.
Побратими скочили з коней. Гордій підійшов ближче, припав до переднього відеречка. Вода справді була солодка, холодна і запашна. Не одриваючись від того чарівного на-гою, козак спідлоба глянув на дівчину. Темні крилаті вії злякано майнули вниз, прикриваючи блакитні очі.
— Доброго здоров’я пивши, — прошепотіла вона.
— Спаси Біг, — одказав Гордій, витираючи рукою вуса. — А як тебе звати, хороша дівчино?
— Василиною…
— Будь щаслива, Василино. Хай буде щастя тобі стільки, скільки маєш вроди!
— Е, Гордійку,— удавано суворо озвався Грицько, посварившись пальцем, — ти справді хильнув забагато чарівної води Залицятися почав…
— До такої дівчини не можна залицятися, — смутно відповів Гордій.
— Чому б то? — з подивом запитав Підкова. — Ех, і добра ж все-таки водичка…
— Гріх до краси залицятися. Лише дивитися, мовчати, милуватися…
Василина зачаровано дивилася в обличчя козакове, розкривши рожеві пелюстки-вуста.
— Ніхто мені ще не казав такого, — прошепотіла вона. — Спаси Біг, любий козаче…
Їй одразу впав у око високий молодий козак, схвилювали серце чорні, як вуглини, печальні очі. Серце дівоче тривожно стислося, завмерло, очікувало.
— Ну, велика тобі дяка, чарівниченько, — весело мовив Підкова. — Напоїла нас, втішила щирим словом. Пора нам далі, в дорогу. Прощавай!
Грицько скочив у сідло, а Гордій усе чогось зволікав, не одходив од дівчини.
— Ну чого ж ти, брате? — гукнув Підкова. — Чи ще закортіло ковтнути солодкої води?
Вуста у Василини затремтіли, в тихому зітханні прошелестіли благальні слова:
— Лишайтеся в нашому хуторі. Спочинете, розважитеся…
Гаряча жарина запекла в грудях Гордієвих. Він рішуче глянув на товариша, той іронічно посміхнувся.
— Бачу, бачу. Не кажи мені нічого. Що ж — хай буде. Де живеш, кралечко? Хто батько твій?
— Я мельниківна, — радо озвалася Василина, одразу розквітнувши, наче ружа на світанку. — Ось млин — бачте? — а біля нього, в садочку, наша хата. Батько будуть дуже раді, і мати будуть раді, і дід старенький. Мій дід — старий запорожець, знає багато казок і дум. А сьогодні — вечорниці. Зберуться хлопці та дівчата, розповідатимуть страшні історії всякі. Буде любо, весело Не пожалієте, козаченьки…
— Та не знаю, як я, — сміявся Підкова, лукаво поглядаючи на щасливого Гордія, — а мій побратим не пожалкує, А що ж це за вечір такий, що ви збираєтеся?
— А Йвана Купала! Хіба не знаєте?
— Ти диви! Я й забув. Славний вечір. Тоді й я з охотою лишаюся. Може, й мені святий Купала пошле якийсь скарб? Веди, Василинко, до батька-матері, привітаємо славного мірошника.
ДИВЕН ВЕЧІР
Гарно Гордієві на хуторі степовому. Затуманилося лихоліття минуле, одійшло десь за плином часу. Постало в уяві обличчя Соломіїне, лагідно усміхнулося.
“Ти не гніваєшся, Соломійко, що серце своє віддаю іншій дівчині?”
“Ні, Гордійку, не гніваюся, — чується серед зірок ясних шепіт. — Іди на поклик долі, та дівчина — сестриця моя. Я поможу тобі…”
Славна сім’я в мірошника. Раді господарі козакам подорожнім. Усе на столі, чим багаті люди,— пахучий хліб, щільники з медом весняним, наливка багаторічна, смачна смаженя.
Сивий дідуган розпитує гостей про Запорожжя, сяє беззубою усмішкою, згадує давні походи, славного Байду, хороброго Кореня, завзятого Свиргу.
— Славних лицарів родить земля вкраїнська, — тужливо промовляє дід, — та не вміють прикласти рук до путньої справи. Тільки вмирати гарно вміють, бісові сини! Гарно! Хоч би й Байду взяти — три дні й три ночі на гаку висів, а хоч би тобі застогнав!.. Сміється вражий син, царство йому небесне та походів бойових на тім світі,— і хоч тобі що! Так я й кажу — славний лицар був, такого не знайдеш і в палацах королівських, а ясного розуму чортма! То до царя московського, до грізного Йвана, метався; то до лядського короля; то до хана, підступного лиса! Чого ти шукаєш, лицаре, у правителів чужинецьких? Хіба що вітра в полі? Збери ти військо незбориме, козацьке, та й крикни недругам околишнім: не руш! Не чіпаємо вашої господи, не руште й нашої хати!