Дике поле – Олесь Бердник

— Вдень її не побачиш, Гордійку. Та й лісу того в Громовому Яру завидна нема. Так — кущики мізерні, глинища, та й годі. А на Йвана Купала або в горобину ніч виростає Дикий Ліс непролазний, а серед нього — хатка Правічної Баби. Кого вона любить — того допустить до себе. Хочу дізнатися від неї про долю нашу. Чи підеш, чи, може, не хочеш про спільну долю нашу дізнатися?

— Дивно мовиш, Василинко, — прошепотів Гордій, — та я вірю тобі. Жіноче серце знає інколи таке, про що й лицарі не догадуються. Веди мене, коли знаєш путь…

Дівчина вхопила козака за руку, рушила в ліс. Вела Гордія крізь гущавину, поміж віковими соснами та товстезними дубами, через високі хащі папороті, попід темними заростями ліщини, йшла вона метко, мов ящірка, вибираючи шлях невідомо за якими прикметами. Інколи в серце Гордія закрадався острах — чи не мавка лісова вхопила його та морочить серед нетрів диких? Та гаряча хвиля линула від руки дівочої, сяяли в пітьмі її любі очі, чувся теплий довірливий подих — і козак одганяв химерні думки. Хай — що буде! Йому гарно з нею, йому любо, нехай так буде завжди, довіку. Йти, йти без кінця, без краю, в поході до казкової чарів ниці. Та яких ще чар треба, коли вона — степова дівчина — на віки вічні причарувала його до себе. Не одвернуть тепер ні трави, ні шептання, ні намова…

Тихо в лісі. Ні шелесне. Не чути навіть шурхоту під ногами, і це вселяє тремтіння в мужнє серце козацьке. Що це діється, де вони? Віття дерев безшумно похитується, торкається шкарубкими пальцями за плечі, за шапку. Зірки щезають, їх уже не видно серед верхів’я, морок заповнює все зокола. А Василина йде та йде, ніби вона бачить у пітьмі.

Ось вони зупиняються на мить край долини. Прірва дихає холодом, десь унизу відлунює глухий дзвін. Ледве-ледве лине у просторі, та звучання його потужне, воно потрясає душу, тривожить, бентежить хвилюючою таємницею.

— Ти чуєш? — прошепотіла Василина.

— Чую…

— Ходімо. Вона вже є. Скоро північ…

Дівчина потягла козака по крутій стежині. Він задихався, шабля чіплялася за круті звиви коріння, ноги ковзалися. Де-не-де жевріли холодним полум’ям трухляки, кидали мертвотне сяйво на збентежене обличчя Гордія. Дівчина озиралася.

— Вже скоро. Це — Дикий Ліс…

Загорілося серед хащі віконечко.

— Вона. Ходімо…

Постояли перед низенькою темною хатиною. Гордій згадав казки, які він чув од своєї бабусі. Чорти, зачаровані хащі, Баба Яга. Невже справді в житті є така дивина? Невже то не вигадки старих людей?

Василина підступила до похилених дверей, тихенько постукала. Двері самі собою відчинилися. Почувся тихий втомлений голос:

— Добрим людям світлиця відкрита. Заходьте…

Вони ступили до хати. В пічурці палахкотіло полум’я, стрибаючи по ситих соснових трісочках, кидало жовтаве проміння на низеньку світличку. Біля вогню сиділа похила бабуся — біла-біла, худесенька, з великими ясними очима. На ній легенькі шати з лляного полотна, помережані розмаїтою вишивкою. Пряла тонесеньку нитку з прозорої сріблистої куделі, надітої на великий темний гребінь, намотуючи її правою рукою на веретено. Бабуся не кинула прясти, лиш на якусь хвильку звела очі на гостей, приязно всміхнулася.

— Давно, давненько жду я вас, діти, — сказала вона.

— Нас? — вражено запитала дівчина, переглядаючись з коханим.

— Вас, горличко. Добре, що згадала про мене в грізний час. Не побоялася ночі, не злякалася сили нечистої…

— А ми… ми й не бачили нечистої сили, бабусю…

— Правду мовиш, — хитнула ласкаво головою баба. — Бо й нема її. Лише в нечистому серці панує нечиста сила. А добре, ясне серце бачить лише добро й красу. Багато людей приходило до мене, та гинули вони…

— Чому, бабусю?

— Бо йшли вони за марою. Скарбів шукали, влади над людом нещасним, приворотного зілля для кохання або згуби для брата. І бачили вони в Громовій Долині упирів кривавих, нечисту силу рогату, а в хатині бідній — Бабу Ягу, горбату, злу. Чи ж зла я, діти мої, гляньте в очі мої? Чи страшна?

— Добра ти, — щиро сказав Гордій. — Ясна. Як мати…

— Правду сказав, синку, — щасливо озвалася бабуся. — Я — Правічна Мати, Баба. З давніх-давен сиджу у самотині, пряду нитку оцю. Не можу кинути й на годину праці, бо перерветься доля народна. А мусить вона бути цілою, єдиною. Тому й сиджу в Громовій Долині, серед Дикого Лісу, щоб, не дай Боже, ніхто злий не пошкодив нитки безцінної. В ніч на Йвана Купала або в громову горобину ніч можна побачити мене. Та злобне серце не побачить ні куделі срібної, ні нитки ясної, ні веретена древнього. Вам відкрилася ця таємниця, отже, ви суджені, діти мої. Чого бажаєте?

— Про долю нашу запитати в тебе бажаємо, — тремтячим голосом озвалася дівчина. — Покохала я сокола ясною, та не проста доля наша, втаємничена…

— Запитай коваля, — суворо одказала бабуся, — хто йому кує підкову для коня? Чи сама вона твориться з холодного заліза? Ні, вогнем і молотком гне коваль залізо, щоб підкувати вірного коня. Запитай сіяча, чи їде він жати жито в Дике Поле, серед бур’янів буйних? Ні, він виорює ниву, ніжить її, як дитину, засіває ярим зерном, щоб добути багатий врожай. Діти мої любі, послухайте Правічну Матір, не сподівайтеся на долю ласкаву, готову. Доля — як скеля гірська. Або проб’єш крізь неї шлях тяжкою працею, або обійдеш. Тільки ж гору можна обійти, а долі — ні! Чи збагнули мене?

— Мудро кажеш, мамо, —сказав Гордій. — Любо мені слухати твою мову хорошу. Добрий кінь, шабля в руці — ось наша доля!

— Не тільки, не тільки, — похитала сивою головою бабуся, і срібна нитка заблищала розмаїтими вогнями перед полум’ям. — На шаблю є шабля. На силу є сила. А на мудрість — нема мудрості. Мудрість одна-єдина…

— Хіба вона одна для всіх людей? — вражено запитав Гордій.

— Одна. Та не знають її люди. Колись прийде час, відшукають її люди. Вона близенько від них. Ой як близенька…

— Де, бабусю?

— Шукайте, Не можу сказати. Кожен досягне тієї мудрості сам. Чого ще бажаєте?

— Хочемо побратися, — сказала Василина. — Скажи нам, бабусенько люба, чого нам ждати: лиха чи радощів?

— Життя, як дорога далека, — мовила бабуся сумовито, — всього трапиться, діти мої. Буде й горе, буде й щастя. Не захопіться радощами-любощами, не впадіть у горі. Візьми, доню, за божницею квітку папороті, неси до вогню…

Василина, тамуючи подих, підійшла до божниці, відшукала за темною іконою божої матері мерехтливу квіточку, принесла до бабусі. Квіточка заграла синім вогнем, заіскрилася.

— Кинь у полум’я, — наказала бабуся, — і дивись. Дивіться обоє. Візьміться за руки…

Василина виконала веління, в пічурці спалахнуло зеленкувате полум’я, білий дим жухнув на хату, оповив усіх прозорою хмаринкою.

Баба дивилася на вогонь, а руки її невпинно пряли чарівну нитку.

— Бачу, бачу, — сказала вона. — Церкву… і вінець в руках панотця…

— Бачу і я…

— Добре, доню. Судилося бути вам парою… Бачу діток веселих трійко… Двоє хлопчиків і одна дівчинка…

— Я не бачу, — прошепотіла дівчина. — Не бачу… Але то добре, бабусю… Ой, як добре! Двійко хлопчиків, козаків! Чи чуєш, Гордійку? Чи чуєш?

— Чую, — схвильовано сказав Гордій. — Тільки не бачу…

Сувої диму звивалися в химерні обриси, сліпили очі, козак вдивлявся в них, аж йому паморочилося в голові. А бабуся тривожно шепотіла:

— Бачу татарина злого… з арканом у руці…

— Де? Де він? — схопився за шаблю козак,

— Тихо… Тихо, козаче…. Це лише видіння… Життя попереду. Бачу судженого твого, дівчино… Ланцюги на ньому… Кров на лиці…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: