Загорілося серед хащі віконечко.
— Вона. Ходімо…
Постояли перед низенькою темною хатиною. Гордій згадав казки, які він чув од своєї бабусі. Чорти, зачаровані хащі, Баба Яга. Невже справді в житті є така дивина? Невже то не вигадки старих людей?
Василина підступила до похилених дверей, тихенько постукала. Двері самі собою відчинилися. Почувся тихий втомлений голос:
— Добрим людям світлиця відкрита. Заходьте…
Вони ступили до хати. В пічурці палахкотіло полум’я, стрибаючи по ситих соснових трісочках, кидало жовтаве проміння на низеньку світличку. Біля вогню сиділа похила бабуся — біла-біла, худесенька, з великими ясними очима. На ній легенькі шати з лляного полотна, помережані розмаїтою вишивкою. Пряла тонесеньку нитку з прозорої сріблистої куделі, надітої на великий темний гребінь, намотуючи її правою рукою на веретено. Бабуся не кинула прясти, лиш на якусь хвильку звела очі на гостей, приязно всміхнулася.
— Давно, давненько жду я вас, діти, — сказала вона.
— Нас? — вражено запитала дівчина, переглядаючись з коханим.
— Вас, горличко. Добре, що згадала про мене в грізний час. Не побоялася ночі, не злякалася сили нечистої…
— А ми… ми й не бачили нечистої сили, бабусю…
— Правду мовиш, — хитнула ласкаво головою баба. — Бо й нема її. Лише в нечистому серці панує нечиста сила. А добре, ясне серце бачить лише добро й красу. Багато людей приходило до мене, та гинули вони…
— Чому, бабусю?
— Бо йшли вони за марою. Скарбів шукали, влади над людом нещасним, приворотного зілля для кохання або згуби для брата. І бачили вони в Громовій Долині упирів кривавих, нечисту силу рогату, а в хатині бідній — Бабу Ягу, горбату, злу. Чи ж зла я, діти мої, гляньте в очі мої? Чи страшна?
— Добра ти, — щиро сказав Гордій. — Ясна. Як мати…
— Правду сказав, синку, — щасливо озвалася бабуся. — Я — Правічна Мати, Баба. З давніх-давен сиджу у самотині, пряду нитку оцю. Не можу кинути й на годину праці, бо перерветься доля народна. А мусить вона бути цілою, єдиною. Тому й сиджу в Громовій Долині, серед Дикого Лісу, щоб, не дай Боже, ніхто злий не пошкодив нитки безцінної. В ніч на Йвана Купала або в громову горобину ніч можна побачити мене. Та злобне серце не побачить ні куделі срібної, ні нитки ясної, ні веретена древнього. Вам відкрилася ця таємниця, отже, ви суджені, діти мої. Чого бажаєте?
— Про долю нашу запитати в тебе бажаємо, — тремтячим голосом озвалася дівчина. — Покохала я сокола ясною, та не проста доля наша, втаємничена…
— Запитай коваля, — суворо одказала бабуся, — хто йому кує підкову для коня? Чи сама вона твориться з холодного заліза? Ні, вогнем і молотком гне коваль залізо, щоб підкувати вірного коня. Запитай сіяча, чи їде він жати жито в Дике Поле, серед бур’янів буйних? Ні, він виорює ниву, ніжить її, як дитину, засіває ярим зерном, щоб добути багатий врожай. Діти мої любі, послухайте Правічну Матір, не сподівайтеся на долю ласкаву, готову. Доля — як скеля гірська. Або проб’єш крізь неї шлях тяжкою працею, або обійдеш. Тільки ж гору можна обійти, а долі — ні! Чи збагнули мене?
— Мудро кажеш, мамо, —сказав Гордій. — Любо мені слухати твою мову хорошу. Добрий кінь, шабля в руці — ось наша доля!
— Не тільки, не тільки, — похитала сивою головою бабуся, і срібна нитка заблищала розмаїтими вогнями перед полум’ям. — На шаблю є шабля. На силу є сила. А на мудрість — нема мудрості. Мудрість одна-єдина…
— Хіба вона одна для всіх людей? — вражено запитав Гордій.
— Одна. Та не знають її люди. Колись прийде час, відшукають її люди. Вона близенько від них. Ой як близенька…
— Де, бабусю?
— Шукайте, Не можу сказати. Кожен досягне тієї мудрості сам. Чого ще бажаєте?
— Хочемо побратися, — сказала Василина. — Скажи нам, бабусенько люба, чого нам ждати: лиха чи радощів?
— Життя, як дорога далека, — мовила бабуся сумовито, — всього трапиться, діти мої. Буде й горе, буде й щастя. Не захопіться радощами-любощами, не впадіть у горі. Візьми, доню, за божницею квітку папороті, неси до вогню…
Василина, тамуючи подих, підійшла до божниці, відшукала за темною іконою божої матері мерехтливу квіточку, принесла до бабусі. Квіточка заграла синім вогнем, заіскрилася.
— Кинь у полум’я, — наказала бабуся, — і дивись. Дивіться обоє. Візьміться за руки…
Василина виконала веління, в пічурці спалахнуло зеленкувате полум’я, білий дим жухнув на хату, оповив усіх прозорою хмаринкою.
Баба дивилася на вогонь, а руки її невпинно пряли чарівну нитку.
— Бачу, бачу, — сказала вона. — Церкву… і вінець в руках панотця…
— Бачу і я…
— Добре, доню. Судилося бути вам парою… Бачу діток веселих трійко… Двоє хлопчиків і одна дівчинка…
— Я не бачу, — прошепотіла дівчина. — Не бачу… Але то добре, бабусю… Ой, як добре! Двійко хлопчиків, козаків! Чи чуєш, Гордійку? Чи чуєш?
— Чую, — схвильовано сказав Гордій. — Тільки не бачу…
Сувої диму звивалися в химерні обриси, сліпили очі, козак вдивлявся в них, аж йому паморочилося в голові. А бабуся тривожно шепотіла:
— Бачу татарина злого… з арканом у руці…
— Де? Де він? — схопився за шаблю козак,
— Тихо… Тихо, козаче…. Це лише видіння… Життя попереду. Бачу судженого твого, дівчино… Ланцюги на ньому… Кров на лиці…
— Краще вмерти, — зціпив зуби Гордій. — Навіщо ти мовиш таке страшне, бабусю?
— Кажу, що бачу… Ти, дівчино, у фортеці страшній, похмурій… і кат біля тебе… з шаблею в руці…- Бачу тебе, козаче, старого… на полі ти… жита буйні красуються… сини-козаки біля тебе… дружинонька сива…
— Нічого не збагну, — простогнала Василина. — І наруга кривава, і радість велика… Чого ж чекати, люба бабусю? Як збагнути?
— Мудрий збагне, діти, — спокійно відповіла бабуся, опускаючи ясний погляд донизу. Помовчавши трохи, вона додала: — Од вашого кореня піде та дівчина, що народить колись для Вкраїни лицаря славного. Бережіть кохання, мужність бережіть… То нитка срібна, яку пряду я в самотині… Чуєте, діти? Чуєте?..
Враз щезло все… Хатина, бабуся, вогник…
Василина з Гордієм стояли в яру, серед ріденьких кущів, На травах, у сяйві місяця сріблилась павутина, та серед похмурих круч Громової Долини відлунювало прощальне напуття Правічної Баби:
— Чуєте, діти? Чуєте?.. Чуєте…
СВАТАННЯ
Вдосвіта Гордій повернувся до клуні, де вони спали з побратимом. На обрії грала кривава зірниця, десь у гаю кувала зозуля. Козак тихенько прочинив двері до клуні, шаснув у сіно. Грицько почув, пробубонів спросоння:
— Довгенько гуляєш, парубче. Дивися, щоб я тобі шиї не намняв! Ще дівчину зганьбиш! Я тоді тобі не побратим…
— Ну що ти мовиш, брате, — прошепотів Гордій. — Я ж люблю її. Хочу побратися з нею…
— Ти здурів, — аж підскочив Грицько. — А як же Запорожжя? Ти як вітер весняний — гадаєш одне, виходить на інше! Чи мало доля вчила тебе? Кинь пустощі! їдьмо До братчиків. Там наша дівчина, там наша воля…
— Не можу, — палко сказав Гордій. — Візьми мою душу, брате, а без Василини — не жити мені. Не зраджу побратимства, не бійся! Одружуся, поживу хоч тиждень. Потім поїдемо. В похід, в бій, чортові до пекла! Аби знати, що мене ждатиме серед степу, біля гаю над ставом, дружинонька вірная. Не цурайся мене, збагни. Не бабій же я, не ради спідниці лишився тут. Люблю її, як Бога…
— Ей, хлопче, схаменися! Зав’язала дівка світ тобі. Та що діяти! Доведеться й мені чекати, доки ти обвінчаєшся. Ти дивися — чекаю тиждень… А потім — в похід!
— Добре, добре! — зрадів Гордій. — Ти справді побратим, Грицьку! Як сонечко зійде, одразу ж і до мірошника. Будеш сватом…
— Та я ж не вмію…
— Нічого… Якось воно буде… Що-небудь вигадаєш, набазікаєш…
— А як він теє… не захоче?
— Не може бути…
— А коли все-таки ні?..
— Вкрадемо Василинку, — гаряче сказав Гордій. — Вона любить мене і піде зі мною на край світу. Одвезу її десь під Київ, поставлю хатину, господинею зроблю!..
…За якусь годину–другу сиділи Гордій с побратимом за столом у мірошника, снідали. Господар чомусь-то був похмурий, невеселий. Підкова завважив те, здивувався.
— А чому ти, пане господарю, сумний сьогодні? Чи нещастя якесь, не дай Боже, трапилося? Чи сон поганий приснився?
— Не спав, пане козаче, — неохоче відповів мірошник. — Далебі, не спав. Побратим твій водив дівку нашу бозна-де. Не годиться так воно, не годиться, брати запорожці! Чи не вкраїнської матері ви діти? Чи не знаєте, як воно ведеться в добрих родинах! Чи не відаєте, що ви були й нема, а на дівку — поговір?..