— Не збагну, — понуро озвався Гордій.
— Збагнеш колись. Гарно співати пісень про невольників. Вийти під зорі, залицятися до дівчат, милуватися… а між любощами затягти сумненької думи, як у муках конають вкраїнські дівчата і хлопці у хурдигах турецьких…
— Що ти кажеш, брате?
— А хіба не так? Співати гарно… гірко знати неволю… Та треба, коли хочеш знати життя. Не звідаєш рабства — мука вкраїнська буде для тебе піснею… А звідаєш — стане раною серця… Тоді й шабля погострішає, рука змінній…
— Де там, — похилив голову Гордій. — Згниємо в неволі… та й по всьому…
— Темна доля. Не знати, хто де ляже… Попереду — ой як багато ще шляхів, брате. Лише вижити, вижити… Мрію ще повернутися на Вкраїну, вірю в те… Лише не дай, брате, щоб жура з’їла тебе. То страшніше, ніж ржа для заліза. Роздивлятися треба, мо’, втечемо десь…
Заворушився караван, закричали татари, заіржали коні. Знову в нескінченний тяжкий похід. Та повеселів Гордій. Побратимові слова запали в душу, заронили надію…
Орда з ясиром підійшла до Дніпра. На плотах татари переправили полонених у лівобережні плавні, сані з кіньми перебиралися самотужки, тримаючись за повід.
Дихнув гарячий південний вітер.
Пожовкли трави.
В сивому мареві клубочилися хмаринки, мрілися сині юри, шпилі химерних будівель.
— Крим, — шепотіли бувалі люди. — То віковий проклятий базар. Скільки людей наших поїв, проковтнув…
Біля Перекопу Гордія й Грицька зв’язали подвійним ремінням, а сусіда їхнього — односельчанина Василининого — вивільнили від сириці, лишивши, однак, аркан на шиї. Підкова люто позирав на нього, дихав вовком, плювався.
— Юда. Підслухав щось, продався…
Зрадник одвертав обличчя, глухо бубонів:
— У кого сила — у того правда…
— Все ’дно здохнеш у неволі, пес проклятий, — не вгавав Грицько. — Адже аркана не зняли з шиї…
— Зате рука вільні, — криво посміхався сусіда. — Маю хоч крихту волі. А ти лайся, лайся, я все те запам’ятаю…
Грицько скрипів зубами, шепотів побратимові:
— Витерпимо, все витерпимо… Хоч і тяжко бачити зраду рідних людей, проте й таке знати варто. Щоб не дурити самих себе. Головне, брате, не розлучатися. Аби разом нас узяли, а там — щось придумаємо… Вічної туги нема, довічної неволі — теж нема…
МОРЕ
Побратимів купив поважний турецький крамар для своєї галери-каторги. Він довго мацав їхні м’язи, плечі, заглядав у рота, невдоволено бубонів:
— Худі, хирляві, слабосилі…
— Дорога, — розводив руками татарин, байдуже спльовуючи тютюнову жуйку. — Погодуєш день–два, оклигають…
— Не для годівлі беру, — повчально сказав турок, — для діла… Три гяури здохло в дорозі, треба свіжих. Ну, аллах милостивий, беру цих…
Окрім побратимів, на галеру потрапив ще й зрадник, якого було звати Ониськом. Він в’юнився ласкою довкола нового господаря, улесливо зазираючи йому в очі, щось шепотів на вухо.
— Нашими душами торгує, гадюка, — понуро сказав Грицько товаришеві, — гаразд, хай начувається…
Крамар штовхнув ногою Омська, той упав на коліна, усміхнувся солодко, ніби отримав якісь ласощі.
— Маю одного наглядача, — буркнув зневажливо турок, холодно бликнувши на зрадника. — Як шайтан вхопить його — тоді заміню тобою. А поки що греби разом зі всіма. Та прислухайся. Щось почуєш — скажи мені. Або Кесиму-наглядачу. Земляк ваш, вірний слуга мій…
— Скажу, скажу, — бурмотів Онисько, прикладаючи руки до грудей. Очі в нього сльозилися від утіхи, щоки горіли бурячковим рум’янцем. — Усе скажу, душу свою загублю… Вірним слугою буду…
— Гнида паскудна, — зітхнув Підкова, одвертаючись. — Гидко дивитися на людину. Що робить з підлої душі страх? Ще з тиждень тому поважний гречкосій був. Веселився, як усі, сміявся, як люди, співав наших пісень, здоровив тебе і Василину…
— Бо жити, жити хочу, — тремтячим шепотом озвався Онисько, хлипаючи від сорому, люті та гніву. — Неохота здохнути під канчуками і сонечка божого не бачити… Хоч день, та мій…
— Сонечко зрадникові розпеченою сковородою стане, — нахмурився Підкова. — Так і знай. Юдині срібняки пекучі…
Їх одвели до моря. Гордій поглядав на татарські саклі, на покручені кам’янисті вулички Кафи. Ще так недавно… здається, що вчора… Він гасав отут разом з товаришами, вимахуючи шаблюкою, і нажахані татари пали ниць перед грізною козацькою силою, і багряне полум’я підіймало небо на вогняних списах, провіщаючи ґвалтівникам неминучу розплату. Весело співали молотки в руках ковалів, розбиваючи кайдани, задихалися від щастя змучені невільники, поспішали до чайок, щоб покинути хутчіш прокляту землю сліз і горя. А нині… снує мимо них барвиста юрма, байдуже поглядають на бранців татари, турки… лише українки-невільниці виглядають з-за кам’яниць, що огороджують виноградники, крадькома витирають сльози — ті палючі знаки туги й суму.
Море було тихе, ласкаве, як дитя.
Галера спала на воді, ліниво похитуючи веслами, схожа на велетенську багатоніжку. Невільники, прикуті до лавок, дрімали, схиливши голови один до одного. Крамар з бранцями зійшов по трапу на борт. Почувся пронизливий крик. Невільники заворушилися, загомоніли.
— Кесим! Кесим! — загукав крамар. — Маєш заміну тим здохлим гяурам. Посади, прикуй. Вирушаємо в путь…
Він почалапав до корми, зник у каюті. До бранців наблизився наглядач — кремезний здоровило в оксамитній безрукавці, з брудним зеленим тюрбаном на голові. Пика в нього сита, червона, вдоволена, руді вуса звисали аж до грудей.
— Землячки, — гаркнув, ніби вдарив у бубон, наглядач, свердлячи невільників очима. Він підняв угору руку, потряс товстелезним сиром’ятним канчуком, сплетеним чи не вдесятеро жил. — Забувайте козацтво, забувайте Січ, Вкраїну там всяку. Оце в моїй руці — ваш бог, ваша правда і воля. Хочете жити й дихати — гребіть, мовчіть, хваліть турецького бога аллаха, щоб дав дожити вам до раночку. Чого-небудь не второпали?
— Второпали, — байдуже сказав Грицько, поглядаючи на похилені, поранені спини невільників, які навіть не обернулися на ту розмову. — Не ти перший, не ти останній…
— Кесим моє ім’я! — грізно крикнув наглядач. — Кесим!
— Чи не Кузьма? — насмішкувато кинув Підкова. — Адже хрестила тебе мати в церкві? Чи, може, недовірок ти повії якоїсь?
Свиснув зловісно канчук, оперезав спину козацьку, розпанахав сорочку зотлілу навпіл, почервонів од крові. Не скрикнув козак, не моргнув оком, тільки потемнів погляд у нього, нап’ялися жили на руках.
— Покорися, синку, — жалісно озвався збоку сивий дід, похитуючи бородою, — їхня сила — що хочуть, те зроблять з тобою…
— Сюди сідайте, — гримнув Кесим, — ось так краще буде… Ласкою не захотів — подвійні кайдани маєте…
Загриміло залізо, впилося в руки.
І задзвеніли в пам’яті Гордія тужливі слова думи старовинної, сумної: “А вже ж нам ся турецька бусурманська каторга надоїла, кайдани-залізо ноги повривало, біле тіло козацьке до жовтої кості пошмугляло…”
Оживає пісня-дума. І він — Гордій — вже слово тієї думи. Не співець, не слухач, а розтерзане, закатоване слово. Полетить воно понад морем, понад степом, понад Дніпром славетним, понесе біль і тугу бідних невільників до рідного краю, збудить жаль у серцях материнських, розжалобить дівчаточок вірних, гнівом сповнить душі козацькі…
Гримлять, гуркочуть якори. Виходить з каюти господар-турок, потягується солодко, витирає губи після смачної вечері. Дає знак керманичу. Дружно падають весла на темно-синю гладь моря. Завирувала вода, запінилася під днищем.
Плине галера до обрію — легко, гарно, як лебідь. Певно, милуються нею татарочки з берега, втішаючись з хлопцями чорноокими. Певно, радіють з її легкості й величі чайки білокрилі, що стрілами пронизують сутінки імлисті.
Похитуються невільники, гребуть важкими веслами. Не зупинишся, не спочинеш. Мов заворожений кожен. Ходить поміж рядами наглядач, вимахує канчуком, посвистує щось собі під ніс, покрикує.
Небо заливається зорями. Стає холодніше. Господар, погомонівши з керманичем, ховається в теплій каюті. Кесим зупиняється біля нових бранців, мовчки стоїть, сопе важко. Нарешті торкається канчуком плеча Грицькового, обзивається хрипким голосом:
— Ти ось вовком на мене глянув! Хе-хе! А я ж — добра тобі хотів… Ну, вдарив, ну, що тут такого? Кого з нас не батожили змалку? Хе-хе!
— Правда, ваша правда, Кесим-паша! — забулькотів за спиною Підкови Онисько. — Такому магамету, як він, це на користь піде! Тільки й думає про вовче… щоб втекти! Хе-хе!