Дике поле – Олесь Бердник

А четвертий вітер — південний вихор: скажений, пекельний, нещадний. Налетить, закрутить, метне свою здобич удалечінь, вирвавши її корінь з рідної землиці. І стає людина перекотиполем, виливаючи біль та сльози гіркі на піски чужинецькі. Виростає від сліз тих виноград чудовий, прозорий. О дивовижне сплетіння сонячних променів і людського страждання!

Чорний шлях гадючиться далі й далі на південь, прокладає широку, ніби випалену вогнем, смугу серед бур’янів Дикого Поля. Великим півколом обходять ногаї пороги, поспішають додому, бояться раптового нападу грізних жителів Січі. Весело, бадьорою риссю, пориваються коні вперед; біжать за ними бранці, прив’язані до сідел,— аркан на шиї, руки зв’язані сирицею. Ноги збиті до крові, потріскані від спраги вуста. Жаль татарам отак мучити людей, пропадає товар. Але ж нема коли зупинитися, погодувати, напоїти. Не витримають шляху до благословенного Криму — хай докоряють своєму богові: буде розкішна їжа степовим крукам. Багато в’ється їх над Чорним шляхом…

Па якусь годинку вночі зупиняється валка. Бранцям розв’язують руки, дозволяють випити води, зварити з борошна, загарбаного на Вкраїні, затірку. Не лізе їжа в горло, хочеться впасти на землю й заснути, забутися, не бачити ні неба зоряного, ні ворогів чорних, ні трав запашних, які нагадують про волю…

Гордій ішов у парі з побратимом сам не свій. Раптова переміна в житті, осоружна неволя, безсилля перед байдужою зверхністю переможців так болісно вдарили по душі, що козак отупів. Біг на припоні, мов сновида, задихався від спраги, стримував себе, щоб не закричати від розпуки — нелюдської, звірячої.

Спліталися в свідомості уривки минулого… Складали фантастичне поєднання…

Безжурні дитячі роки.

Лелека на хаті. Він сидить на димарі, задерши вгору голову, заклично клекоче. З гнізда виглядають четверо лелечат з чорними дзьобами: вони боязко позирають на землю — високо, страшно! Тоді старі лелеки — батько й мати — піднеслися в небо, почали кружляти в блакитній безодні, здіймаючись на дужих крилах вище й вище. І лелечата вже не дивилися вниз, на землю, а, затріпотівши крильми, полинули за батьками, і небесна голубінь прийняла в своє ласкаве лоно, як суджених дітей…

Батько Гордійків теж стежив за тією пригодою, усміхався лагідно в густі вуса, запрягав конячину у воза і загадково казав синові;

— Бач, які мудрі птахи! Не дивися, мовляв, униз, бо страх зв’яже крилята. А дивися в небо. Еге, синочку, вчися…

Чому згадалося те видіння дитяче в страшну годину лихоліття? Для глуму? Для муки?

Батька й неньки нема. Згарище там, де красувалися жита й сміялися діти. Може, й лелеки погоріли в безжалісному вогні або, вціливши, перенеслися до безпечніших місць, щоб знову навчати козацьких дітей безоглядній мужності… Навіщо? Для кого?

Василино, горлице моя безталанна! Марою пустою, нещасливою зловтіхою стало для нас те блукання в Громовій Долині, те гадання в Правічної Баби. Я згину в проклятій неволі, а ти… де поділася ти, куди підеш, де знайдеш захист і втіху?..

Грицько Підкова мовчав. Ні стогону, ні жодного слова розпачу не чулося з його вуст. Очі холодні, зосереджений погляд, щелепи зціплені так міцно, ніби він вирішив уже ніколи не розмовляти з людьми, йшов на аркані легко, впевнено, навіть гордовито — ніби його не в полон вели, а запросили в гості.

Гордій завважив теє, спокій товариша ще більше дратував, але він терпів, мовчав, бо відчував за собою вину: не затримався б Підкова заради весілля побратимового, був би він давно на Січі!

Дорогою падали бранці від спеки та виснаження. Татари добивали їх, прохромлюючи груди ятаганами. Живі дивилися на те видовище з жахом та люттю — безсилі, прибиті, роз’єднані.

Лише Грицько стояв у такі хвилини незворушно, дивився десь у степи, в блакитну далечінь, ніби сподівався, що звідти прийде воля…

І Гордій не витримав. Він злісно просичав, кусаючи губи:

— Ти камінь, Грицьку. Ти не людина… Тебе не зворушить навіть смерть матері… У тебе серця нема…

Підкова глянув на товариша, і Гордій здригнувся — безодня муки хлюпнула з очей побратима їдучою хвилею. Хлюпнула і закрилася.

— Ех, побратиме, — прошепотів Підкова, тужливо похитуючи головою. — Що нам з стогону? Чи не досить плачуть діти та жінки? Чи не занадто радощів ворогам з наших мук? Серце моє розтерзане… та не бачитимуть того невірні. Зась їм до того… А ще я спокійний, брате, бо відчув, що треба пройти людині і Чорний шлях… Неодмінно…

— Не збагну, — понуро озвався Гордій.

— Збагнеш колись. Гарно співати пісень про невольників. Вийти під зорі, залицятися до дівчат, милуватися… а між любощами затягти сумненької думи, як у муках конають вкраїнські дівчата і хлопці у хурдигах турецьких…

— Що ти кажеш, брате?

— А хіба не так? Співати гарно… гірко знати неволю… Та треба, коли хочеш знати життя. Не звідаєш рабства — мука вкраїнська буде для тебе піснею… А звідаєш — стане раною серця… Тоді й шабля погострішає, рука змінній…

— Де там, — похилив голову Гордій. — Згниємо в неволі… та й по всьому…

— Темна доля. Не знати, хто де ляже… Попереду — ой як багато ще шляхів, брате. Лише вижити, вижити… Мрію ще повернутися на Вкраїну, вірю в те… Лише не дай, брате, щоб жура з’їла тебе. То страшніше, ніж ржа для заліза. Роздивлятися треба, мо’, втечемо десь…

Заворушився караван, закричали татари, заіржали коні. Знову в нескінченний тяжкий похід. Та повеселів Гордій. Побратимові слова запали в душу, заронили надію…

Орда з ясиром підійшла до Дніпра. На плотах татари переправили полонених у лівобережні плавні, сані з кіньми перебиралися самотужки, тримаючись за повід.

Дихнув гарячий південний вітер.

Пожовкли трави.

В сивому мареві клубочилися хмаринки, мрілися сині юри, шпилі химерних будівель.

— Крим, — шепотіли бувалі люди. — То віковий проклятий базар. Скільки людей наших поїв, проковтнув…

Біля Перекопу Гордія й Грицька зв’язали подвійним ремінням, а сусіда їхнього — односельчанина Василининого — вивільнили від сириці, лишивши, однак, аркан на шиї. Підкова люто позирав на нього, дихав вовком, плювався.

— Юда. Підслухав щось, продався…

Зрадник одвертав обличчя, глухо бубонів:

— У кого сила — у того правда…

— Все ’дно здохнеш у неволі, пес проклятий, — не вгавав Грицько. — Адже аркана не зняли з шиї…

— Зате рука вільні, — криво посміхався сусіда. — Маю хоч крихту волі. А ти лайся, лайся, я все те запам’ятаю…

Грицько скрипів зубами, шепотів побратимові:

— Витерпимо, все витерпимо… Хоч і тяжко бачити зраду рідних людей, проте й таке знати варто. Щоб не дурити самих себе. Головне, брате, не розлучатися. Аби разом нас узяли, а там — щось придумаємо… Вічної туги нема, довічної неволі — теж нема…

МОРЕ

Побратимів купив поважний турецький крамар для своєї галери-каторги. Він довго мацав їхні м’язи, плечі, заглядав у рота, невдоволено бубонів:

— Худі, хирляві, слабосилі…

— Дорога, — розводив руками татарин, байдуже спльовуючи тютюнову жуйку. — Погодуєш день–два, оклигають…

— Не для годівлі беру, — повчально сказав турок, — для діла… Три гяури здохло в дорозі, треба свіжих. Ну, аллах милостивий, беру цих…

Окрім побратимів, на галеру потрапив ще й зрадник, якого було звати Ониськом. Він в’юнився ласкою довкола нового господаря, улесливо зазираючи йому в очі, щось шепотів на вухо.

— Нашими душами торгує, гадюка, — понуро сказав Грицько товаришеві, — гаразд, хай начувається…

Крамар штовхнув ногою Омська, той упав на коліна, усміхнувся солодко, ніби отримав якісь ласощі.

— Маю одного наглядача, — буркнув зневажливо турок, холодно бликнувши на зрадника. — Як шайтан вхопить його — тоді заміню тобою. А поки що греби разом зі всіма. Та прислухайся. Щось почуєш — скажи мені. Або Кесиму-наглядачу. Земляк ваш, вірний слуга мій…

— Скажу, скажу, — бурмотів Онисько, прикладаючи руки до грудей. Очі в нього сльозилися від утіхи, щоки горіли бурячковим рум’янцем. — Усе скажу, душу свою загублю… Вірним слугою буду…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: