— Тату, — озвалася Василина з-за печі, — тату, ти ж нічого не знаєш. Ми були в Громовій Долині,.
— Га? — злякано скрикнув батько, глянувши в бік дочки. — А чого вас понесло туди на Йвана Купала? Чи не знаєш ти, що там діється в ту ніч?
— Знаю. Тому й ходила…
— Гей, пане господарю, — раптом втрутився в ту розмову Підкова, закрутивши прокуреного вуса за вухо. — 3 дочкою своєю погомоніти зможеш опісля, а я тобі хочу дивну пригоду розповісти…
— Яка там ще пригода? — невдоволено пробуркотів мірошник, шкрябаючи п’ятірнею в потилиці. — Чого ви мені тут голову макитрите?
— А така пригода, — хитро вів далі Підкова, підморгуючи побратимові, — що їхали ми ото полем, біля вашого хутора… коли тут вискакує з жита лисиця… руда така, а хвіст, як сонне, сяє — пухнастий, наїжачений, морда хитра-хитрюща…
— Брешеш, собачий сину, — скипів Гордій, стусаючи ліктем козака, — не руда вона, а русява. І де це бачено, щоб у дівчини морда була або писок?..
— Оттакої? — розвів руками Грицько. — Я — про лисицю, а він — про дівицю! Не перебаранчай, бісів сину, а то я зовсім збився з пуття! Заплутався, вибачай, пане господарю… язик у мене не вельми добре причеплено! Попросив мене побратим, щоб я сватом був… та нескладно виходить. Сам, мабуть, зрозумів, що хоче забрати від тебе козак запорозький лисицю, чи то пак Василину… По закону, все як слід…
— Як же це? — розгубився господар. — Діду, жінко, чуєте ви? Василино, капосна дитино, чому ж ти одразу не сказала?..
До світлиці ввійшов дід, щось бурмочучи собі під ніс.
— Тату, чуєте? — мовив мірошник до старого. — Василина наша виходить заміж.
— Га? — кинувся дід від несподіванки. — Ти щось сказав? Я трохи недочуваю, а тут ще жовна проклята…
— Яка жовна?
— Та стукала всю ніч, не давала спати. Я вже й ганяв її, і стрілу на неї, капосну, пустив — не помогло. Тепер ось знову сіла під стріхою, стукає Когось вистукає з хати Дай Боже, щоб мене, а не коюсь молодшого…
— Та що це ви лихо накликаєте, тату, — сказала господиня, — тут саме Василині славна пара трапилася. Сватається лицар за неї..
— Це ж хто? Гордійко? — зрадів дід, лагідно осміхаючись. — Хай щастить! Хай! Добрий козарлюга. І я потанцюю на весіллі. Давно не танцював…
— Не маю родини, — тихо сказав Гордій, похиливши чубату голову до столу, — то будьте ви мені рідними, батьку й матінко. Не маю скарбів чи багатства, та маю зате серце вірне, любитиму Василинку й вас довіку і жалітиму, як найдорожчих людей. Віддайте мені вашу доньку, вірною дружиною їй буду…
Батько обняв Гордія, витер сльозу.
— Хай же все буде на благо. Віддам тобі Василину Та тільки бережи її, синку. Одна вона в нас. Пропаде — і сім’я не лишиться. Хочу дожити, онуків рідних побачити. Та не багато не мало — аж дванадцятеро! Що? Василино, ти мовчи! Як менше буде, то й на поріг не пущу. Жінко! Неси меду, наливку! Завтра весілля…
ВЕСІЛЛЯ
Другого дня, як сонечко підбилося десь під обід, степовий хутірець гримів веселощами та піснями. Заквітчана наречена — радісна, рум’яна — поскликала всіх своїх подружок. Зійшлися й молоді хлопці, які заздрісно та все ж щиро поглядали на чорновусого ставного козака, що так знальоту, наче підорлик з піднебесся, вхопив з-під їхнього носа найкращу здобич.
Закосичені, прихорошені дівчата, лукаво доглядаючи на Гордійка, голосисто виспівували:
Тихая в річечці вода,
Гарная Гордійкова врода.
Полем тихесенько йшов,
Василинку собі знайшов…
Мірошник із старою дружиною своєю частували старших гостей, прадавній музика дід Оверко грав на цимбалах гопака, літні жінки та чоловіки довбали землю на подвірні закаблуками, і дівчаточка не вгавали, оспівуючи свою подругу, що покидала їх для заміжнього життя.
А бояри — хлопці веселі — вже запрягали коней у нового воза, прикрасили вуздечки барвистими стрічками. А дівчата встелили місце для молодих пахучою м’ятого, хрещатим барвінком.
— Сідайте, молодята! Вже панотець жде вас у церкві!
— Та не барітеся! — загукав Василинин дід. — Бо, їй-бо, не видержу, сам почну бенкетувати! Давно не бачив такої славної пари!
Гордій з Василиною вмостилися на першому возі. Коні рушили до греблі. З музикою, піснями та галасом весільні гості покотили до церкви, що стояла на тім боці ставу, під ліском.
— Як швидко все сталося, — прошепотіла Василина, схилившись до Гордієвого плеча.
— Ти рада? — щасливо озвався козак.
— Рада. А серце тривожиться.
— Чому, кохана?
— Не знаю. Смокче в грудях, тисне щось. Ніби віщує… погане…
— Голубонько, хіба можна давати волю серцю?..
— Воно знає, Гордійчику… та й Правічна Мати казала…
Їхню розмову перебив збентежений гомін людей. Коні спинилися посеред шляху. З поля котився рвучкий вихор, крутив у своєму зловіщому стовпі пилюку, вирвані кущі перекотиполя, поламані стебла жита й квітів.
— Чортове весілля! Чортове весілля! — почулися тривожні голоси.
— Біда, людоньки!
— Це лихий знак!
— Гей ви, не каркайте!
— Що ви дурієте? — крикнув Грицько із задньої підводи. — Не бачили вихору? Рушайте!
Вихор пролетів перед молодими, дихнув теплом і пахощами степу, крутнувся ліворуч і пропав десь у кручі.
— Гей, людоньки! — силувано усміхнувся Гордій. — Хай і чорти веселяться, коли нам весело. Рушаймо далі!..
Ніхто не засміявся на той жарт. До церкви підкотили тихо, без співу. На невисокому ґаночку вже чекав молодих старенький панотець у парчевій ризі. Він ясно усміхався до всіх, кланявся, розгладжуючи довгу сиву бороду.
— Гарна пара, — приязно сказав священик. — Прошу до храму божого…
Враз на дзвіниці почувся відчайдушний крик, пролунав мідний тривожний гук.
— Ти що, здурів? — крикнув священик, сварячись хрестом.— Чи напився передчасно?
— Татари! — зарепетував дзвонар і чимдуж засмикав мотузки. Лиховісні звуки покотилися понад степом, розносячи страшну вість іншим хуторам та селам.
Весільні гості на якусь мить завмерли. Потім почувся лемент, плач дітей. Священик підняв руки, закричав:
— Людоньки! Дітей до церкви! До церкви! Козаки, хлопці-молодці, до зброї, яка в кого є!
Дітвора сипнула разом з жінками до тісного входу в храмі Козаки й парубки почали перевертати вози, оточивши тим слабеньким городищем підхід до церкви. А з поля вже добивали зловіщі звуки ординської навали, чувся тисячоголосий тупіт коней, радісне завивання:
— Алла! Алла! Алла!
— Ось воно, — помертвілими губами прошепотіла Василина. — Не судилося, Гордійчику! Боже мій, не судилося! Нащо ж вона сказала про діток? Нащо?
Василина припала до плеча Гордія, який похапцем лаштував пістолі, пригнувшись за возом. Він люто глянув на чорну стіну татарської кінноти, що рікою плинула з поля, крикнув Грицькові:
— Побратиме! Одведи її до храму! Хіба ж не бачиш?
— Гордійчику! Як же це? Гордію, коханий! Що з нами буде?
— Василинко! Хутчіше до церкви! Дасть Бог, одіб’ємося від поганих! Прощай, Василинко!
— Ой матінко, голубонько! Ой мати пречиста! — голосила дівчина, пориваючись до коханого. Та міцні руки Грицька трутили її до церкви. Вона впала на підлогу, заридала. її підвели ласкаві руки священика.
— Терпи, доню, — сказав він, хутко знімаючи ризу, а за нею й рясу. — Великий іспит прийшов для всіх нас. А найначе — для вас, молодих! Сядь біля діток, там за царськими вратами, втіш їх…
— А ви куди, панотче?
— До козаків. Хіба я не вояк?
Священик вхопив у куточку церкви два мушкети, в’язку пістолів, шаблю, кинувся до дверей.
ЛИХО
На захисників храму посипалися стріли. У відповідь затріщали постріли. Добре цілилися козаки та парубки. З десяток напасників попадали з коней. Задні налітали на них, переверталися в повітрі, розбивались об землю. Та навала не могла спинитися, сотні коней могутньою лавиною затопили майдан біля церкви, вдарилися в благеньке городище, зламали його.
Залунали прокльони, лайка, верещання татарських вояків. Заблищали шаблі. Вороги спішувалися, лізли на вози, в повітрі гадюками розкручувались аркани.
Священик вискочив на ґанок. До нього кинулися татари, він стрілив у них з пістолів. Два ординці впали, третій зчепився з панотцем битися на шаблях.
— Держись, панотче! — закричав Гордій. — Держись, я йду на поміч!
Та вже не до помочі козакові! Падає на нього аркан татарський, сплутує руки-ноги петля слизька. Борушкається гід купою ворогів Гордій, ричить від люті, та не може нічого вдіяти.