Дике поле – Олесь Бердник

— Краще вмерти, — зціпив зуби Гордій. — Навіщо ти мовиш таке страшне, бабусю?

— Кажу, що бачу… Ти, дівчино, у фортеці страшній, похмурій… і кат біля тебе… з шаблею в руці…- Бачу тебе, козаче, старого… на полі ти… жита буйні красуються… сини-козаки біля тебе… дружинонька сива…

— Нічого не збагну, — простогнала Василина. — І наруга кривава, і радість велика… Чого ж чекати, люба бабусю? Як збагнути?

— Мудрий збагне, діти, — спокійно відповіла бабуся, опускаючи ясний погляд донизу. Помовчавши трохи, вона додала: — Од вашого кореня піде та дівчина, що народить колись для Вкраїни лицаря славного. Бережіть кохання, мужність бережіть… То нитка срібна, яку пряду я в самотині… Чуєте, діти? Чуєте?..

Враз щезло все… Хатина, бабуся, вогник…

Василина з Гордієм стояли в яру, серед ріденьких кущів, На травах, у сяйві місяця сріблилась павутина, та серед похмурих круч Громової Долини відлунювало прощальне напуття Правічної Баби:

— Чуєте, діти? Чуєте?.. Чуєте…

СВАТАННЯ

Вдосвіта Гордій повернувся до клуні, де вони спали з побратимом. На обрії грала кривава зірниця, десь у гаю кувала зозуля. Козак тихенько прочинив двері до клуні, шаснув у сіно. Грицько почув, пробубонів спросоння:

— Довгенько гуляєш, парубче. Дивися, щоб я тобі шиї не намняв! Ще дівчину зганьбиш! Я тоді тобі не побратим…

— Ну що ти мовиш, брате, — прошепотів Гордій. — Я ж люблю її. Хочу побратися з нею…

— Ти здурів, — аж підскочив Грицько. — А як же Запорожжя? Ти як вітер весняний — гадаєш одне, виходить на інше! Чи мало доля вчила тебе? Кинь пустощі! їдьмо До братчиків. Там наша дівчина, там наша воля…

— Не можу, — палко сказав Гордій. — Візьми мою душу, брате, а без Василини — не жити мені. Не зраджу побратимства, не бійся! Одружуся, поживу хоч тиждень. Потім поїдемо. В похід, в бій, чортові до пекла! Аби знати, що мене ждатиме серед степу, біля гаю над ставом, дружинонька вірная. Не цурайся мене, збагни. Не бабій же я, не ради спідниці лишився тут. Люблю її, як Бога…

— Ей, хлопче, схаменися! Зав’язала дівка світ тобі. Та що діяти! Доведеться й мені чекати, доки ти обвінчаєшся. Ти дивися — чекаю тиждень… А потім — в похід!

— Добре, добре! — зрадів Гордій. — Ти справді побратим, Грицьку! Як сонечко зійде, одразу ж і до мірошника. Будеш сватом…

— Та я ж не вмію…

— Нічого… Якось воно буде… Що-небудь вигадаєш, набазікаєш…

— А як він теє… не захоче?

— Не може бути…

— А коли все-таки ні?..

— Вкрадемо Василинку, — гаряче сказав Гордій. — Вона любить мене і піде зі мною на край світу. Одвезу її десь під Київ, поставлю хатину, господинею зроблю!..

…За якусь годину–другу сиділи Гордій с побратимом за столом у мірошника, снідали. Господар чомусь-то був похмурий, невеселий. Підкова завважив те, здивувався.

— А чому ти, пане господарю, сумний сьогодні? Чи нещастя якесь, не дай Боже, трапилося? Чи сон поганий приснився?

— Не спав, пане козаче, — неохоче відповів мірошник. — Далебі, не спав. Побратим твій водив дівку нашу бозна-де. Не годиться так воно, не годиться, брати запорожці! Чи не вкраїнської матері ви діти? Чи не знаєте, як воно ведеться в добрих родинах! Чи не відаєте, що ви були й нема, а на дівку — поговір?..

— Тату, — озвалася Василина з-за печі, — тату, ти ж нічого не знаєш. Ми були в Громовій Долині,.

— Га? — злякано скрикнув батько, глянувши в бік дочки. — А чого вас понесло туди на Йвана Купала? Чи не знаєш ти, що там діється в ту ніч?

— Знаю. Тому й ходила…

— Гей, пане господарю, — раптом втрутився в ту розмову Підкова, закрутивши прокуреного вуса за вухо. — 3 дочкою своєю погомоніти зможеш опісля, а я тобі хочу дивну пригоду розповісти…

— Яка там ще пригода? — невдоволено пробуркотів мірошник, шкрябаючи п’ятірнею в потилиці. — Чого ви мені тут голову макитрите?

— А така пригода, — хитро вів далі Підкова, підморгуючи побратимові, — що їхали ми ото полем, біля вашого хутора… коли тут вискакує з жита лисиця… руда така, а хвіст, як сонне, сяє — пухнастий, наїжачений, морда хитра-хитрюща…

— Брешеш, собачий сину, — скипів Гордій, стусаючи ліктем козака, — не руда вона, а русява. І де це бачено, щоб у дівчини морда була або писок?..

— Оттакої? — розвів руками Грицько. — Я — про лисицю, а він — про дівицю! Не перебаранчай, бісів сину, а то я зовсім збився з пуття! Заплутався, вибачай, пане господарю… язик у мене не вельми добре причеплено! Попросив мене побратим, щоб я сватом був… та нескладно виходить. Сам, мабуть, зрозумів, що хоче забрати від тебе козак запорозький лисицю, чи то пак Василину… По закону, все як слід…

— Як же це? — розгубився господар. — Діду, жінко, чуєте ви? Василино, капосна дитино, чому ж ти одразу не сказала?..

До світлиці ввійшов дід, щось бурмочучи собі під ніс.

— Тату, чуєте? — мовив мірошник до старого. — Василина наша виходить заміж.

— Га? — кинувся дід від несподіванки. — Ти щось сказав? Я трохи недочуваю, а тут ще жовна проклята…

— Яка жовна?

— Та стукала всю ніч, не давала спати. Я вже й ганяв її, і стрілу на неї, капосну, пустив — не помогло. Тепер ось знову сіла під стріхою, стукає Когось вистукає з хати Дай Боже, щоб мене, а не коюсь молодшого…

— Та що це ви лихо накликаєте, тату, — сказала господиня, — тут саме Василині славна пара трапилася. Сватається лицар за неї..

— Це ж хто? Гордійко? — зрадів дід, лагідно осміхаючись. — Хай щастить! Хай! Добрий козарлюга. І я потанцюю на весіллі. Давно не танцював…

— Не маю родини, — тихо сказав Гордій, похиливши чубату голову до столу, — то будьте ви мені рідними, батьку й матінко. Не маю скарбів чи багатства, та маю зате серце вірне, любитиму Василинку й вас довіку і жалітиму, як найдорожчих людей. Віддайте мені вашу доньку, вірною дружиною їй буду…

Батько обняв Гордія, витер сльозу.

— Хай же все буде на благо. Віддам тобі Василину Та тільки бережи її, синку. Одна вона в нас. Пропаде — і сім’я не лишиться. Хочу дожити, онуків рідних побачити. Та не багато не мало — аж дванадцятеро! Що? Василино, ти мовчи! Як менше буде, то й на поріг не пущу. Жінко! Неси меду, наливку! Завтра весілля…

ВЕСІЛЛЯ

Другого дня, як сонечко підбилося десь під обід, степовий хутірець гримів веселощами та піснями. Заквітчана наречена — радісна, рум’яна — поскликала всіх своїх подружок. Зійшлися й молоді хлопці, які заздрісно та все ж щиро поглядали на чорновусого ставного козака, що так знальоту, наче підорлик з піднебесся, вхопив з-під їхнього носа найкращу здобич.

Закосичені, прихорошені дівчата, лукаво доглядаючи на Гордійка, голосисто виспівували:

Тихая в річечці вода,

Гарная Гордійкова врода.

Полем тихесенько йшов,

Василинку собі знайшов…

Мірошник із старою дружиною своєю частували старших гостей, прадавній музика дід Оверко грав на цимбалах гопака, літні жінки та чоловіки довбали землю на подвірні закаблуками, і дівчаточка не вгавали, оспівуючи свою подругу, що покидала їх для заміжнього життя.

А бояри — хлопці веселі — вже запрягали коней у нового воза, прикрасили вуздечки барвистими стрічками. А дівчата встелили місце для молодих пахучою м’ятого, хрещатим барвінком.

— Сідайте, молодята! Вже панотець жде вас у церкві!

— Та не барітеся! — загукав Василинин дід. — Бо, їй-бо, не видержу, сам почну бенкетувати! Давно не бачив такої славної пари!

Гордій з Василиною вмостилися на першому возі. Коні рушили до греблі. З музикою, піснями та галасом весільні гості покотили до церкви, що стояла на тім боці ставу, під ліском.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: