Дике поле – Олесь Бердник

— Прозивається як? — одгукнувся сивий худорлявий дід у старій, аж чорній, вишитій сорочці. — Прізвище яке в нього, юначе? Чи не Кожух?

— Кожух, — стрепенувся Іванко. — Кожухів він. Дідусю, де він? Що з ним?

— Лиха справа, синку, — понурився дід, розводячи руками. — Продали нас разом з ним у Кафі на галеру туркові проклятому Алі-паші…

— Знаю про те, — відказав Іванко нетерпляче. — Де ж потім… куди?

— Врятував ще він галеру туркові невдячному… Буря була… Викинуло нас на берег… Після продав турок Алі-паша Гордійка твого… та ще й з побратимом його…

— З Грицьком? — простогнав Іванко.

— Правду сказав… Грицьком звати його. Обох продав турок. А куди — того вже не відаю. А тут його не було. Не бачили ми.

Повернувся Іванко до Явтуха. Став біля нього — знічений, убитий горем. По щоках покотилися сльози.

— Що діяти? Що робити, Явтуше? Не можу повертатися без Гордія! Навіщо мені жити без нього?

— Іванку, дитино моя, — прошепотів Явтух. — Ну що я можу порадити? Що міг — робив. А тепер… Запитай серця…

— Серця? Ти сказав — серця. Я лишаюся тут, Явтуше…

— Тебе спіймають… Іванку. Закатують.

— Знаю мову, звичаї. Нічого мені не станеться. Прощай, Явтуше! Вже братчики сідають на чайки. Поспішай, буря насувається.

Море шуміло. На сході рожевіла смуга зірниці. Понад берегом котилися сиві тумани. Від Стамбула долинав грізний шум, звуки бойових труб, в імлі миготіли вогні.

— Гей, Іванку, — гукали з моря. — Явтуше! Хутчіш, бо одчалюємо!

— Лишаюся тут, отамане, — твердо відповів Іванко. — Побратима мого нема, хочу звільнити його!

В ранкових сутінках видно було, як кошовий зняв шапку, поклонився юнакові.

— Славну справу задумав кобзарчук наш прегарний! — гукнув він. — Знайдеш побратима — завітай до Січі. Загинеш — думу про тебе заспіваємо! Пугу, пугу!

— Пугу! Пугу! — крізь сльози відгукнувся Іванко. — А виберіть мені, братчики, покриття жінки турецької. Хочу вид змінити…

— А ти, Явтуше? — озвався кошовий. — Чом не поспішаєш до чайки?

— Лишуся з ним, — зітхнув старий козак. — Там, де квітка, там і корінь. Що мені в житті моєму? Може, стану в пригоді… Прощавайте, браття! Поклоніться Дніпру святому, Україні рідній…

— Поклонимося! — лунало з чайок. — Щасти вам, браття!

— Хай мати божа береже вас на морі синьому! Та прилітайте, орли сизі, ще до берегів ворожих! Та погуляйте, страху яничарам і турецьким пашам задайте!

— Прибудемо! А чи не треба вам скарбу, братчики? Для діла вашого? — гукнув кошовий.

— Маємо, — махнув рукою Іванко. — Поспішайте, браття!

Вирує темна хвиля, піняться води Босфору. Пропадають у сутінках чайки, ніби їх і не було біля турецького берега. Іванко накидає на себе чорну турецьку фату, хапає Явтуха за руку, тягне до воріт Скутари.

— Хутчіше, Явтуше. Нам треба проскочити, доки нова сторожа не підійшла. Шаблю загреби в пісок… Пістолі залиш…

— Ой, який ти смішний у цьому чорному мішку. Наче примара… Якби побачив уночі — вмер би зі страху…

— Явтуше, хутчіше! Не до жартів…

— А куди ж ми підемо? Де зупинимося?

— Маю дещо на приміті. Коли доля за нас, то все буде добре…

Явтух хутенько вигріб довгасту ямку в піску, поклав свою шаблюку, пригорнув піском.

— Ну, спи, сестро. Хто зна, чи доведеться знову стрітися…

Він підвівся, широко перехрестився, поправив на голові не звичний для нього тюрбан.

— Ну, дитино моя… веди… Один раз мати народила.

ВДЯЧНІСТЬ

Гуго-алі став на порозі, вражено дивився на високу жіночу постать у чорній фаті. За нею ніяково переминався з ноги на ногу вайлуватий літній чоловік. Він здавався знайомим Гуго-алі. Тривога страшної ночі переплутала всі лиця, він не міг згадати, де й коли бачив того химерного діда з довгими вусами. Таких не носять у Скутарі. Хіба що невільники чужинецькі…

— Хто ти, жінко? — запитав Гуго-алі. — Чого шукаєш у бідного рибалки?

Жінка відхилила фату. Гуго-алі скрикнув від несподіванки. Він пізнав рятівника своїх діток.

— Ти спізнився до своїх? — прошепотів турок. — Ти в небезпеці?

— Ні, Гуго-алі, — сумно відказав Іванко. — Ми лишилися в Туреччині по добрій волі…

— Навіщо?

— Я не знайшов побратима. А без нього життя — не життя. Я згадав тебе. Ти — добрий чоловік. Я вирішив прийти до тебе.

— Добре вирішив, — схвально захитав головою туром, і його чорні, як терен, очі заблищали щирістю. — Добре вирішив, великодушний юначе! Я зроблю все, що можу. Тільки я бідний, що на мені — те й моє. Без грошей далеко не підеш, нічого не дізнаєшся…

— Маємо гроші, — скупо одповів Іванко. — Дамо тобі, скільки треба. Тільки знайди мого побратима, визволи його. Довіку буду вдячний…

— Я вже молю аллаха за тебе. Моє життя — твоє життя. Вже тепер піду в порт. Шукатиму, запитаю перекупників. Скажи ім’я твого побратима… І коли його продали. Залишайтеся в мене. Тільки фату зніми. Жінкам у нас важче мандрувати. Ти молоденький, треба припасувати гарну бороду. Я добуду. І супутникові твоєму теж. Він знає турецьку мову?

— Ні…

— Тоді хай прикинеться німим. Чуєш? Як хтось запитає — хай мовчить…

— Гаразд. Я скажу йому.

— Я йду, гості мої. Сподівайтеся на добро. Ходіть сюди, в другу кімнату. Доки не повернуся — не виходьте.

…Брудна завіса на дверях відхилилася, в щілину зазирнуло замурзане дитя. Почувся приглушений сміх.

— Хто там? — занепокоївся Явтух, сторожко витягаючи шию.

— Певно, діти цього турка, — відповів Іванко.

— А чого вони сміються?

— Діти як діти. Граються.

— А як ти гадаєш… цей Гуго, чи як його там… не приведе яничарів?

— Явтуше…. тоді жити не варто на світі. — сумно сказав Іванко. — Невже всі люди… звірі хижі? Ось ти, якби до тебе на Вкраїні прийшов турок… ти б не видав його, не оддав би в неволю?

— Певно, що ні. Християнська ж душа я, не бусурмен…

— А він себе вважає правовірним… а нас — покручами, недовірками. Треба дивитися на серце людини, а не на віру. Він добрий чоловік.

— Може. Хотілося б вірити людям, Іванку. Ой як хотілося б. Я оце сиджу тут, у закапелку… і не віриться, що ми в Туреччині. Здається, вийдеш надвір, а там поля, гаї рідні, пісні над селом…

— Тс-с… Заглядають.

Знову вигулькнуло усміхнене личко дівчинки з-за дверей. Очиці її зацікавлено обмацували дивну жінку в чорному, якої вона ніколи ще не бачила.

— Хто ти? — прощебетала дівчинка. — Може, ти мама моя?

— А де твоя мама? — збентежено озвався Іванко.

— Померла, — зітхнула дівчинка. — А я не знаю, що це таке. Тато казав, що вона пішла десь далеко-далеко. Може, ти повернулася?

— Ні, я не мама, — сказав зворушений Іванко. — Я тітонька… Юлдуз-ханум.

— Юлдуз-ханум, — повторила дівчинка. — Зіронька. Яке гарне в тебе ім’я. А мене звати Зульфа. А братика Селімом. Селіме, Селіме, йди-но сюди. Тут до нас прийшла тітонька Юлдуз-ханум…

Дівчинка витягнула з-за завіси меншенького хлопчика, присіла біля гостей, бігаючи меткими очицями то на Явтуха, то на закутану в чорне “тітоньку”.

— Давай гратися, Юлдуз-ханум, — запропонувала Зульфа. — Я дуже люблю гратися…

— А в що ж ми будемо гратися, дитинко?

— А в козаків, — сказала дівчинка. — Ти будеш козаком. Отак роби! У-у-у! А я буду ховатися, а ти мене шукатимеш. Тільки ти роби отак-о! Страшно щоб було!

— А хіба козаки… страшні? — тихо запитав Іванко.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: