Вузькими вуличками бігали козаки, несучи в шапках, у саквах, а то й просто в приполі здобич — золото, шовки, парчу, цінні речі. За ними поспішали до моря звільнені раби — виснажені, обідрані, але щасливі.
Явтух з Іванком кинулися за потоком до воріт. їхню увагу привернула люта лайка, брязкіт шабель. Вони зупинилися. За невисокою глиняною загорожею, під стіною бідної будівлі, билося двоє. Кремезний розлютований козак змагався з літнім турком. Той прикривав своїм тілом двох переляканих дітей, що притулилися в куточку між домівкою та курником.
— Я доберуся до тебе, бусурманська псявіро! — хрипів козак, хекаючи з кожним ударом шаблюки. — Віділлються тобі слізоньки… моїх діток…
Турок-батько захищався шалено, мужньо, як захищає бідна зайчиха своїх зайченяток від страшного лиса. Знає, що неможливо здолати його, але й втекти не дозволяє всемогутнє бажання — захистити краплини рідного життя, які ще не вміють постояти за себе…
— Мамо рідна, що це він діє? — скрикнув Іванко. — Явтуше!
— Помста! — похмуро кинув Явтух. — Залило очі кров’ю, нічого не бачить…
Іванко кинувся через вузький хід до подвір’я, вихопив шаблю.
— Стій! — крикнув він несамовито. — Стій, кажу тобі, козаче.
Козак відскочив убік з піднятою шаблею, п’яно глипнув на кобзарчука. Турок теж отетерів від несподіванки, тремтячи над своїми дітьми…
— А то ти, Баба! — зареготався козак, нарешті пізнавши Іванка. — Що — на поміч прибіг? Сам справлюся! Хочу порізати бусурменських щенят! Моїх татарва прикінчила позаминулий рік…
— Ти… шкуродер! — скипів Іванко лиховісно дивлячись на козака. — Чим ти кращий від кривавих яничарів? Від ординців? Чим завинили тобі маленькі дітки турецькі? Хіба вони знають щось таке про твоїх? Січ наша Запорозька — то лицарство славетне! Чуєш? Лицарство, а не зграя різунів! Не дозволю!
— Я й з тобою справлюся, — хрипко гукнув козак, наливаючись кров’ю. В багрових полисках пожежі він був страшний, ненависний. — Одійди, цуценя, бо розчахну до пупа!
— Гей ти, прохолонь! — гаркнув Явтух від воріт.
Козак глипнув на Явтуха, на Іванка, позадкував до виходу. Вже з вулиці погрозив шаблею.
— Начувайтеся, бабські душі! Я не забуду вам цього! Падайте перед турком проклятим на коліна, лижіть йому, що не треба! Ха-ха-ха!
Турок дивився на страшних гостей, прислухався до їхньої сварки, все ще не розуміючи, що перед ним сталося. Козаки, одягнені в турецьке вбрання, захистили його і дітей. Такого не бувало. Це чудо. Аллах допоміг! Слава тобі, Боже єдиний!..
— Не бійся, — сказав турецькою мовою Іванко. — Тебе ніхто не зачепить. Заховай діток, доки все скінчиться…
— Хто… ти, господарю? — прошепотів турок, прикладаючи руки до грудей. — За кого мені молитися аллахові?
— Я козак. Тільки не помсти шукаю, а хочу визволити побратима свого з неволі. Прощай, турче! Я не маю зла ні на тебе, ні на дітей твоїх. Живіть щасливо. Виростуть дітки, скажи їм, що козаки — не розбійники… а такі люди, як і ви. Хай вони знають про те.
— Скажу, — сказав зворушено турок. — Вічним слугою тобі буду, великодушний козаче. Гуго-алі не забуде доброго серця. Запам’ятай мене, молодий козаче. Гуго-алі не забуде.
Явтух з Іванком вибігли на вулицю, поспішили до берега Там вирувало товпище. Юрмилися козаки, невільники, випущені з в’язниць та галер. Здобич уже була навантажена, отамани виясняли, хто загинув, скільки треба взяти невільників на чайки, куди їх розподілити.
— Братчики! — кричав кошовий, вимахуючи пірначем над головами козацькими. — Діти січові! Пора в путь! Стамбул прокинувся, незабаром — погоня! В море! Пугу! Пугу!
— Пугу! Пугу! — покотилася луна понад берегом і залягла десь біля стін Скутари.
Іванко бігав поміж невільниками, заглядав у змарнілі обличчя, благально питався:
— Людоньки, ріднесенькі! Чи не бачили ви Гордія… Гордія з-під Богуслава. Чи не тут він де-небудь? Гордійко… такий чорнявий, кароокий…
— Прозивається як? — одгукнувся сивий худорлявий дід у старій, аж чорній, вишитій сорочці. — Прізвище яке в нього, юначе? Чи не Кожух?
— Кожух, — стрепенувся Іванко. — Кожухів він. Дідусю, де він? Що з ним?
— Лиха справа, синку, — понурився дід, розводячи руками. — Продали нас разом з ним у Кафі на галеру туркові проклятому Алі-паші…
— Знаю про те, — відказав Іванко нетерпляче. — Де ж потім… куди?
— Врятував ще він галеру туркові невдячному… Буря була… Викинуло нас на берег… Після продав турок Алі-паша Гордійка твого… та ще й з побратимом його…
— З Грицьком? — простогнав Іванко.
— Правду сказав… Грицьком звати його. Обох продав турок. А куди — того вже не відаю. А тут його не було. Не бачили ми.
Повернувся Іванко до Явтуха. Став біля нього — знічений, убитий горем. По щоках покотилися сльози.
— Що діяти? Що робити, Явтуше? Не можу повертатися без Гордія! Навіщо мені жити без нього?
— Іванку, дитино моя, — прошепотів Явтух. — Ну що я можу порадити? Що міг — робив. А тепер… Запитай серця…
— Серця? Ти сказав — серця. Я лишаюся тут, Явтуше…
— Тебе спіймають… Іванку. Закатують.
— Знаю мову, звичаї. Нічого мені не станеться. Прощай, Явтуше! Вже братчики сідають на чайки. Поспішай, буря насувається.
Море шуміло. На сході рожевіла смуга зірниці. Понад берегом котилися сиві тумани. Від Стамбула долинав грізний шум, звуки бойових труб, в імлі миготіли вогні.
— Гей, Іванку, — гукали з моря. — Явтуше! Хутчіш, бо одчалюємо!
— Лишаюся тут, отамане, — твердо відповів Іванко. — Побратима мого нема, хочу звільнити його!
В ранкових сутінках видно було, як кошовий зняв шапку, поклонився юнакові.
— Славну справу задумав кобзарчук наш прегарний! — гукнув він. — Знайдеш побратима — завітай до Січі. Загинеш — думу про тебе заспіваємо! Пугу, пугу!
— Пугу! Пугу! — крізь сльози відгукнувся Іванко. — А виберіть мені, братчики, покриття жінки турецької. Хочу вид змінити…
— А ти, Явтуше? — озвався кошовий. — Чом не поспішаєш до чайки?
— Лишуся з ним, — зітхнув старий козак. — Там, де квітка, там і корінь. Що мені в житті моєму? Може, стану в пригоді… Прощавайте, браття! Поклоніться Дніпру святому, Україні рідній…
— Поклонимося! — лунало з чайок. — Щасти вам, браття!
— Хай мати божа береже вас на морі синьому! Та прилітайте, орли сизі, ще до берегів ворожих! Та погуляйте, страху яничарам і турецьким пашам задайте!
— Прибудемо! А чи не треба вам скарбу, братчики? Для діла вашого? — гукнув кошовий.
— Маємо, — махнув рукою Іванко. — Поспішайте, браття!
Вирує темна хвиля, піняться води Босфору. Пропадають у сутінках чайки, ніби їх і не було біля турецького берега. Іванко накидає на себе чорну турецьку фату, хапає Явтуха за руку, тягне до воріт Скутари.
— Хутчіше, Явтуше. Нам треба проскочити, доки нова сторожа не підійшла. Шаблю загреби в пісок… Пістолі залиш…
— Ой, який ти смішний у цьому чорному мішку. Наче примара… Якби побачив уночі — вмер би зі страху…
— Явтуше, хутчіше! Не до жартів…
— А куди ж ми підемо? Де зупинимося?
— Маю дещо на приміті. Коли доля за нас, то все буде добре…
Явтух хутенько вигріб довгасту ямку в піску, поклав свою шаблюку, пригорнув піском.
— Ну, спи, сестро. Хто зна, чи доведеться знову стрітися…
Він підвівся, широко перехрестився, поправив на голові не звичний для нього тюрбан.
— Ну, дитино моя… веди… Один раз мати народила.
ВДЯЧНІСТЬ
Гуго-алі став на порозі, вражено дивився на високу жіночу постать у чорній фаті. За нею ніяково переминався з ноги на ногу вайлуватий літній чоловік. Він здавався знайомим Гуго-алі. Тривога страшної ночі переплутала всі лиця, він не міг згадати, де й коли бачив того химерного діда з довгими вусами. Таких не носять у Скутарі. Хіба що невільники чужинецькі…
— Хто ти, жінко? — запитав Гуго-алі. — Чого шукаєш у бідного рибалки?
Жінка відхилила фату. Гуго-алі скрикнув від несподіванки. Він пізнав рятівника своїх діток.
— Ти спізнився до своїх? — прошепотів турок. — Ти в небезпеці?
— Ні, Гуго-алі, — сумно відказав Іванко. — Ми лишилися в Туреччині по добрій волі…
— Навіщо?
— Я не знайшов побратима. А без нього життя — не життя. Я згадав тебе. Ти — добрий чоловік. Я вирішив прийти до тебе.
— Добре вирішив, — схвально захитав головою туром, і його чорні, як терен, очі заблищали щирістю. — Добре вирішив, великодушний юначе! Я зроблю все, що можу. Тільки я бідний, що на мені — те й моє. Без грошей далеко не підеш, нічого не дізнаєшся…