Дике поле – Олесь Бердник

Шляхтич промовчав, іронічно всміхаючись. А хлопець, осмілівши, вів далі:

— І безсмертя… навіщо воно? Хоч і хочеться бачити, що буде там… за тисячі, тисячі літ… але ж нудно стане… тяжке життя. Війни, неволя, лихо нескінченне. Коротенький вік у людини, а й той пройти страшно. А ніколи не вмирати — то пекло, а не щастя. Ні, паночку, безсмертя не для нас. Хіба, може, панам? їм можна. Та й то — надокучить. Од нудьги можна збожеволіти.

Чартинський зареготався.

— Ну й чарівне створіння! Ха-ха-ха! Побиває легко й просто наймудріших містиків та алхіміків. З тебе може вийти філософ. Знаєш що — повернемося з Стамбула, пошлю тебе вчитися до Варшави. їй-богу, пошлю Хочеш?

— Не можу про те розмовляти, пане, — сумно сказав хлопець, — доки мій побратим у неволі.

— Ти знов за своє? Краще слухай далі. Про філософський камінь.

— Прошу пана, пробачте ласкаво… А чи хто-небудь з людей володів тим каменем? Чи зробив його?

— Так, — запевнив Чартинський. — Були великі мудреці, які мали його.

— Чому вони не стали володарями світу? Чому не добули безсмертя? Чому не дали людям золото чи мудрі закони?

— Справді… Запитання слушне. Однак не можу тобі відповісти на нього. Слухай, що тут далі написано. “Філософський камінь є квінтесенція світової субстанції. Це — стихійний вогонь, кристалізований у полум’яний додекаедр. Та квінтесенція має в собі всі елементи світу, і хто здобуде той чарівний кристал, стає творцем, деміургом. Він рівня! Богові…”

— Це щось страшне ви читаєте, — прошепотів Іванко. — У мене аж у голові макітриться. То, виходить, людина може дорівнятися до Бога?

— Може, — згодився Чартинський. — Так писали всі філософи. Людина і є Бог. Бо все походить з одного елемента, квінтесенцією якого і є філософський камінь…

— Тоді все на світі створене з одного? — зацікавився Іванко.

— Матерія єдина, — усміхнувся пан.

— І сонце, і квіточки, і корови, і скелі…

— Так, так, ти правильно мислиш.

— І хлопи, і шляхтичі…

— Е-е, ти куди гнеш, хлопче?

— Я нічого… Я тільки кажу, що тоді всі люди мають одну матір. То вони — брати. Навіщо ж тоді пани, невольники?

— Ти все хилиш до вільнодумства свого, — сердито буркнув Чартинський. — Козацька кістка. Правда твоя, всі люди — брати. Але й серед братів та сестер у сім’ї є старші, є молодші. Так і в житті народу… Є старші — пани, є молодші — хлопи, слуги…

— Старший брат захищає молодшого… і годує його. А пани…

— Що пани? — зловісно запитав Чартинський.

— Панів годують хлопи, — сумно відказав Іванко. — І захищають хлопи шляхетські замки, коли нападають татари чи турки.

— Ти мені псуєш настрій, — спалахнув гнівом шляхтич. — Досить з мене тої філософії хлопської. Геть з кабінету, доки не покличу. Дай мені спокій.

Йванко кланяється панові, виходить у двері, йде східцями. В бійниці видно клапті темно-синього неба, на ньому палахкотять яскраві Січневі зірки — холодні, далекі. І відчуває хлопець, яка чужа ота словесна плутанина, що її чигав шляхтич, великій життєвій правді. І та правда повинна бути проста, як зітхання, як промінь зорі, як білизна ще не торканого снігу.

БАГОВИННЯ

Інколи до Йванка приходить покоївка, кличе до пані Матильди. Ясновельможній шляхтянці сумно, вона бажає послухати хлопських пісень. І тоді Йванко бере кобзу, розважає господиню замку.

Ось і тепер… не встиг хлопець спочити, як до його комірчини зайшла вертлява худа покоївка Зося. Лукаво підморгнула, прошепотіла:

— Йди вже, йди… Кличе.

— Чого їй треба? Знову співати? Сумно мені.

— Не будь дурнем, то й сумно не буде, — хихикнула покоївка.

— Про що це ти? — здивувався хлопець.

— Мудрий збагне, дурень не здогадається.

— Е, ти якась пришелепувата, — розгнівано мовив хлопець. — Морочиш мене. То вже нині йти?

— Тепер, тепер, — сердито одказала покоївка. — Я тобі по-доброму підказую, а ти мене обзиваєш дурними словами. Хлоп.

— Ну й хлоп. Ну й залиш мене в спокої. Скажи, що вже йду. Лиш кобзу настрою.

Йванко минає високі темні коридори замку, кутаючи кобзу в чисте полотно. Сірі кам’яні стіни дихають холодом, іскряться памороззю. Де-не-де темніють у сутінках величні постаті лицарів у металевих латах. Йванко й досі не звик до них — поруч з ними моторошно, лячно. Здається, що ці почвари ніколи не були живими людьми, а упирями чи вовкулаками. Зовсім інакше вбрані запорозькі лицарі — вони не ховають обличчя перед ворогом, сміливо й мужньо дивляться в очі йому. І тіло відкрите — єдиний захист у руці. Шабля, спис і вірний кінь. А ці — схожі на кажанів Напевно, і нападали вночі, коли люди лягали спати або співали пісень…

Переходи освітлювалися смолоскипами. Сите дерево палахкотить оранжевим вогнем, по стіні течуть патьоки талого інею. Йванка стрічає комердинер, він тонко всміхається, показує рукою на двері до покоїв.

З невеликої затишної вітальні дихає теплом і парфумами. Два каміни пашіють жаром. В півмороці поблискують очі пані Матильди. Вона лежить на софі, вкритій блакитним оксамитом, спершись на руку. Прегарний стан звабно окреслюється під напівпрозорим пеньюаром. Вона мовчки — самими очима — велить хлопцеві сідати на стілець біля узголів’я.

— Добрий вечір, ясна пані, — тихо роняє Йванко.

Вона усміхається, важко зітхає.

— Сідай, сідай. Мені стало сумно. Сніги, сніги… вовки десь виють, та й більш нічого. Пустеля. Я забажала послухати пісень… Твоїх пісень, Іванку…

— Яку ж пісню хоче послухати ясновельможна пані? — тихо запитує хлопчина, обережно сідаючи на краєчок стільця.

— Яку сам знаєш. Про кохання. Щоб серце мліло…

— Що ясній пані до хлопського кохання? Вам, певно, байдуже — танцюють вони чи плачуть, любляться чи вмирають.

— Не так, Іванку, — тонко усміхається пані, дивлячись з-під примружених вій на хлопця. — Кохання не знає ні пана, ні хлопа. Правду кажу, любий хлопчику. Співай…

Іванкові чомусь неприємно від солодкого тону Матильди, але він опускає погляд вниз, перебирає струни кобзи. Товпляться в уяві милі, чарівні образи дум та пісень, просяться до серця, до рук, до вуст, пливуть у сутінках вітальні ніжними, приглушеними звуками.

Сива зозуленька та й у гай летіла,

Там у тім гайочку на калину сіла,

Сіла на калину та й стала кувати:

Кого я кохала — того не видати.

Немила господа, ані в стозі жито —

Чогось моє серденько мов ножем пробито.

Ой ножем би краще, бо знайдуться ліки,

А як тим коханням — пропала навіки.

Чи в полі, чи вдома — ходжу, нуджу світом.

Не чую від милого ні слова привіту.

Чи він у дорозі, чи в тяжіли неволі,

Чи, може, вмирає у широкім полі…

Нема кому вишити, ані затужити,

Червоною китайкою личенько покрити…

Йванко спустив кобзу на килим, схилився до колін, заплакав гірко, не стримався. Пані поклала свою тонку рожеву долоню на чутливу спину хлопця, пестливо провела по ній пальцями.

— Ну, Йваночку, вспокійся. Ти ж козак. А такий чутливий, як дівчина. Я й не знала, що ви, русини, такі сльозливі. Ось краще глянь на мене, я жінка, а спокійна. Пісня твоя тривожна, мила… але навіщо сльози?

— Згадалося дещо, ясна пані, — прошепотів Іванко, витираючи очі. — Тяжко стало па душі. Пані того ие збагнути…

Жагуче дихає Матильда.

— Ти любий мені, Йванку. Сядь ближче…

— Я не розумію. Пані дуже ласкава до мене. Я не заслужив. Пані, напевне, сміється…

Хлопець збентежений, вражений. Він уже починає про щось догадуватися, але ще боїться повірити. Йому хочеться встати, вийти з покоїв, та страх і якась незручність приковують його до місця. А паві Матильда вже пестить рукою ніжні щоки Йванка, обнімає за шию, пригортає до своїх грудей чорночубу голову.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: