Жагуче дихає Матильда.
— Ти любий мені, Йванку. Сядь ближче…
— Я не розумію. Пані дуже ласкава до мене. Я не заслужив. Пані, напевне, сміється…
Хлопець збентежений, вражений. Він уже починає про щось догадуватися, але ще боїться повірити. Йому хочеться встати, вийти з покоїв, та страх і якась незручність приковують його до місця. А паві Матильда вже пестить рукою ніжні щоки Йванка, обнімає за шию, пригортає до своїх грудей чорночубу голову.
— Лишайся зі мною назавжди, — блудливо шепоче господиня. — Озолочу. Навіщо тобі турки, побратими? Я стану для тебе і коханою, і побратимом…
— Пані, рвонувся з її обіймів Іванко. Пані, як ви можете? Я… Я… Як я можу любити вас? Боже мій! Це огидно! Це страшно!
Кобзарчук скочив з стільця, схопив кобзу. Обличчя його розпашілося, біля вуст з’явилася розгублена посмішка.
— Що? — люто прохрипіла пані, підводячись на софі. — Що ти мовив? Огидно? Хлоп мізерний! Ти що собі уявив? За мою ласку ти хотів спаплюжити мою честь? Гей, слуги!
Вона несамовито смикнула за стрічку дзвінка. До вітальні вскочило двоє гайдуків у лівреях.
— Що ясновельможна пані накаже?
— Зв’язати оцього харцизяку, схизматика!
— Пані! За що? — скрикнув уражений Іванко.
Йванко затіпався в дужих руках, застогнав. Зойкнула під ногами розтоптана кобза. Востаннє загули жалібно струни. Гайдуки виволокли хлопця з вітальні, насміхаючись і лаючи його.
Матильда металася від каміна до софи, як тигриця, очі в неї жевріли, мов свічки.
— Мене? Уродзону шляхтянку? Прокляття! Нікчемний хлоп, ганчірка! Та як він посмів? На палю! На палю!
Прийшов потривожений пан Чартинський. Дружина кинулася йому на груди, заплакала.
— Любцю, що з тобою? Чи не захворіла, не дай Боже? Може, лікаря? Я негайно викличу…
— Ні, ні, Стасю, — ридала пані. — Мене тяжко образив твій кобзарчук! Як він смів? Як він посмів?
— Що? Що він вдіяв? — зловісно запитав Чартинський, відсторонюючи жінку. — Як це сталося?
— Співав пісню… Почім — ти тільки подумай! — почав залицятися до мене, накинувся…
— О, до ста дзяблів! — заричав пан Чартинський. — Гадюче сім’я! Одігрів за пазухою. Такі вони всі — схизмати! Де він?
— Я звеліла вивести на мороз, доки ти прийдеш! Стасю! Моя честь вимагає…
— Сам знаю!
Чартинський рішуче вийшов з вітальні, в покритих інеєм переходах замку знайшов гайдуків з Іванком. Не мовлячи й слова, двічі вдарив кобзарчука по щоках, аж у того хитнулася голова.
— Пане, я ні в чому не винен! Пане, ви введені в оману!
— Гей, слуги! в кам’яницю його! Завтра — скарати на горло! Скажіть Явтухові, хай приготує що треба!
— Слухаю пана!
— Та скликати хлопів. Хай подивляться! їм це корисно. Щоб знали своє місце, пся крев!
Ясний і вогнистий погляд Іванка стрівся з темними ненависними очима пана Чартинського. Хлопець витримав той вовчий погляд, докірливо прошепотів:
— Так ось яка ваша філософія, ясновельможний пане? Таке ваше братство і єдність… І філософський камінь безсмертя! Вічно катувати хлопів — ось ваш ідеал!
— Замовчи, лайдаче! Чого захотів? Зрівнятися з панами? Спочатку вмийся, бруд одмий з пики плебейської!
— Краще плебейське обличчя, ніж серце, — болісно одвітив Іванко. — Ех, пане, пане!
— На горло! — рикнув Чартинський.
Хлопця повели в темряву, в ніч. І довго ще під високими склепіннями замка металася хрипка луна, повторюючи зловісне: “На горло!”
ЛИЦЕ СМЕРТІ
Замерзає Іванко в тісній кам’яниці, плаче гірко. Сльози крижаніють на віях, боляче очам. Він гасає попід стінами, картає сам себе. Навіщо було проситися до проклятого шляхтича? Чого він хотів здобути від гордовитого пана? Доки все добре — ласка й усміх, а найменший непослух — видно вовчі зуби. Та й непослуху ж не було! Підле гидке баговиння, про яке бридко й подумати! Якби вона знала, то сама б над собою сміялася… Боже, що діяти? Як вибратися з пастки? Завтра… Ні за що ні про що…
Може, справді сказати їй. Попрохати, щоб прийшла, і відкритися. Вона збагне… А може, ні? Може, не треба? Тоді що ж лишається? Сказати Чартинському? Він розлютується, бо все відкриється. Пані буде лихо, але й Іванкові не буде від того солодко. Тоді вже напевне петля!
З вузької бійниці сипле сніг, розгулюється хуртовина, зловісно виє. Хлопець ховає закоцюрблі руки в рукава свитинки, дише сам собі під полу. А ноги вже як не свої — терпнуть від холоду. Не допомагає біганина…
Він рвучко зупиняється, підходить до дверей. Треба сказати. Будь що буде!
— Явтуше!
Він стукає кулаком у двері. Глухо відгукується луна по той бік, у коридорі. Брязкотить віконечко, відчиняється. В світлі смолоскипа видно похмуре вусате обличчя.
— Чого тобі?
— Дядечку! Пропадаю! — плаче Іванко. — Ноги, наче ціпки…
— А я що маю діяти? — понуро одзивається Явтух. — Мені сказано, щоб стерегти тебе. І край. А те, що тобі холодно чи жарко, — не моя справа. Догрався, доспівався — маєш своє. Солодко було у панських покоях — тепер посмакуй, яка паля, хлопче! Щоб не пнувся до шляхти, хай вона показиться.
— Та ви ж нічого не знаєте, — палко вмовляє хлопець, приклавши сині руки до грудей. — Вони ж мене обманом. Дядечку, скажіть пані, щоб прийшла, я маю щось важливе сказати. Вона тоді випустить мене. Я жити хочу, в мене побратим у неволі бусурманській… я ж хотів визволити його… тому й пішов до пана. Хіба вони мені потрібні?
— Знай бреши! — знизав плечима Явтух, чухаючи здоровенного рудого вуса. — Щось ти намолов, хлопче, що й сам дідько не розчовпає. І побратим, і пан, і пані. Та що ж маю діяти — піду скажу. Коли це вирятує тебе — хай уже. Скажу! Жаль мені тебе. На ось рукавиці кожушані, на ноги одінь, не замерзнеш.
Він кинув рукавиці в кам’яницю, зачинив віконечко. Настала тиша. Іванко всунув чобітки в рукавиці, притулився до холодних дверей, наслуховував, тамуючи тривогу.
Минав час, стогнала завірюха, десь угорі завивало щось жалібним, моторошним голосом. Чи душі померлих, чи, може, злі почвари панського замку?
Та ось почулися кроки Явтуха, брязнув важкий засув. На порозі стала пані Матильда в розкішній білячій шубі. Очі її блищали насмішкувато й загадково. Вона нетерпляче крутнула головою, на голові блиснув у сяйві смолоскипа великий діамант.
— Чого бажаєш? Може, схаменувся? Я рада! Попрошу пана, щоб простив тебе? Ти зрозумів?
— Пані, — тремтячим голосом сказав Іванко. — Я хочу сам на сам. На одну хвильку… Ви все збагнете…
— На одну хвильку? — заінтриговано перепитала пані Матильда. — Цікаво… Явтуше! Залиш мені смолоскип. Зачини двері. Стій там, чекай, доки покличу!
— Слухаю, пані, — буркнув Явтух, несхвально бликаючи оком на кобзарчука.
Двері грюкнули. Явтух лишився в пітьмі. Він горнувся в свій затишний кожух, крутив осудливо головою, плювався.
— Пропав парубійко! Зовсім пропав! Хто з панами зв’язався, тому добра не жди!
Нараз двері відчинилися, пані Матильда вихопилася з кам’яниці, немов ошпарена, заверещала огидним фальцетом:
— О пся крев! Яка підлість! Хлопський виродок! Я тобі покажу, як насміхатися над шляхтянкою! Ти сподіваєшся, що тобі допоможе такий поворот? Не дочекаєшся!
Пані зачинила двері, грюкнув засув. Вона глянула на Явтуха зловісно, люто.
— Явтуше!
— Слухаю, ясна пані!
— Оцю підлоту… оце чортівське сім’я…
— Про кого пані каже?
— Цить! Не перебивай! Вбий негайно!
— Кого, пані? — злякався Явтух.
— Ну, цього, що тут… Івана…
— Але ж, пані… Пан казав, що вранці… на палю його…
— Я наказую стратити його тепер, в сю ж мить…
— Де, пані? Тут, у замку?
— О ні! — злякалася Матильда. — Тільки не тут… Я б не хотіла, щоб пан Станіслав бачив це. Одведи його в ліс… і там… ти розумієш. Ось тобі десять золотих. Візьми, візьми, Я тобі ще дам, як зробиш, що сказано…
— А що я скажу панові?
— Що хочеш… Що втікав… Ти догнав його в лісі… Пристрелив… Щось придумаєш…
Явтух вкинув монети в кишеню кожуха, помовчав, опустивши очі донизу. На його чолі проходили тіні, волохаті сиві брови зійшлися докупи в німому запитанні.
— Гаразд, пані… Я зроблю.
— От і добре… Добре, Явтуше, — ласкаво прошепотіла пані. — Ти добрий слуга, відданий. Я тебе озолочу! Та ще пам’ятай… він характерник…
— Оцей хлопець? — злякався Явтух.
— Він самий. Дивись, він може обмарити тебе. Перекинутися вовком чи гадюкою… а то й жінкою. Дивись, рубай одразу.
— Ніколи б не подумав, — пробубонів Явтух, сторожко оглядаючись на двері. — Такий гарний парубійко…