Збірка віршів – Ліна Костенко

упав романс, як він любив її

і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.

У нього був метелик на маніжці.

Якісь красуні, всупереч вікам,

до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.

Усі мужчини говорили прозою.

Жінки мовчали. Все було не так.

Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.

Були слова палкими й несучасними.

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними.

ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ…

Петро – не Юда. Він любив Учителя.

І вуст він зроду був би не отверз.

…Коли вели Ісуса до мучителя,

була сльота. Петро апостол змерз.

А тут раби і слуги архирейські

Такий вогонь великий розвели!

Петро подумав: – Я лише погріюсь,

Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.

Він підійшов до ницих і бундючних,

І руки грів при їхньому вогні.

Слуга спитав: – Ти також його учень? –

Була сльота. Сказав апостол: – Ні.

Він так сказав, і той його облишив.

Раби і слуги підкидали хмиз.

Месію били. В груди. І в обличчя.

Вогонь горів. Петро дивився вниз.

Коли ж Ісуса повели, одмучили

і розп’яли в такій височині,

слуга спитав: – Ти був між його учнями? –

Горів вогонь. Петро промовив: – Ні.

Він руки грів і зневажав Пілата.

В своєму серці плакав і скорбів.

Але вогонь продовжував палати.

І він сидів, як раб серед рабів.

Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме

святе учення у майбутні дні?

Слуга сказав: – Я ж бачив тебе з тими! –

І втрете він тоді відрікся: – Ні.

Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?

Урятувався? Догоряє хмиз…

Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.

Зате інакше: головою вниз.

ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД

По двійко лиж – і навпростець лісами,

в сніги, у сосни, в тишу – без лижні.

Сполохать ніч дзвінкими голосами,

зайти у нетрі, збитися – аж ні!

То там, то там над соснами димочок,

і в крижаних бурульках бахроми

стоїть такий чудесний теремочок –

друбок бурштину в кружеві зими!

Там Пастернак, а там живе Чуковський,

а там живе Довженко, там Хікмет.

Все так реально, а мороз – чукотський,

а ми на лижах – і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.

Ми ще студенти, нам по двадцять літ.

Незрячі сфінкси снігових заметів

перелягли нам стежку до воріт.

Зметнеться вгору білочка біжйнка.

Сипнеться снігом, як вишневий сад.

І ще вікно світилось у Довженка,

як ми тоді верталися назад.

Ще нас в житті чекало що завгодно.

Стояли сосни в білих кімоно.

І це було так просто і природно –

що у Довженка світиться вікно…

Пінг-Понг

– добридень –

– здрастуйте –

– як справи? –

– спасибі – добре – як у вас? –

– робота – літо – спека – спрага –

– а настрій? –

– добре –

– все гаразд –

– неправда – очі –

– вам здалося –

– ви зблідли –

– обережно – м’яч! –

вогнем мовчання зайнялося –

схрестились погляди – пробач –

кажи слова легкі й порожні –

кажи їх знов – кажи їх знов! –

а так так дивитися не можна –

в настільнім тенісі розмов!

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить…

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, –

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.

Плем'я Тода

Біда, коли є цитруси і кава,

коли в землі є золото,– біда!

Біда, коли земля така ласкава,

коли така правічна й молода.

Тоді її пригорнуть і обнімуть.

Тоді її розгорнуть і однімуть…

О пестощі Ост-Індської компанії!

Залиште їм хоч казку, хоч струну!

Вже їх земля – копалини й копальні,

залізні кігті шахт у глибину.

Уже нема квітучої долини.

Не чути в передгір’ях череди.

Лиш чорний ієрогліф бадилини

щось шелестить до мертвої води.

Дівчат красивих тягнуть у гареми.

Страх і покора множать недорік.

На скелях клинописні теореми

вже не вчитає жоден чоловік.

Вже все іде у стерлінгах і центах,

і плем’я тода – це вже не народ,

і безтурботна молодь без акценту

вже розмовляє мовою заброд.

Уже своєї слухати не хоче.

Здається, все. Здається, вже кінець.

…Що він співає, що він там бурмоче,

цей передсмертно посивілий жрець?

Він прихилився в храмі до одвірка,

у тому храмі, де погас вогонь.

Стоїть над ним одна-єдина зірка,

пливе молитва в човнику долонь.

Останній жрець печального народу

бурмоче гімни, складені колись.

Він пояснив би тодам мову тода,

але ж вони вже віри відреклись!

І юнаки, верткі від мімікрії,

вже перешиті на новий фасон,–

хто зна од чого очі щось мокріють,

і сниться їм якийсь забутий сон…

Пливли ми ввечері лиманом

Пливли ми ввечері лиманом.

Моторчик чахкав спроквола.

Десь там за морем, за туманом

Уже Туреччина була.

Співали пісню ми про Байду

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: