Збірка віршів – Ліна Костенко

Де б маляра такого напитати?

Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,

приходив небо малювать шуряк.

Вона сказала:

– Перестань, бо вижену.

– У тебе, – каже, – небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні

зробити небо взявся за харчі.

Були у нього пензлі боговгодні,

став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,

уже почав і сонце пломінке.

Вона сказала: – Ні, ви не зумієте.

Злізайте, – каже. – Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!

Вона така була ще молода!

Та якось так – то не знайшлося

маляра.

Все якось так – то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,

і плакав батько, і пливли роки, –

коли над нею не було вже стелі,

а тільки небо, небо і зірки…

Мене ізмалку люблять всі дерева…

Мене ізмалку люблять всі дерева,

і розуміє бузиновий Пан,

чому верба, від крапель кришталева,

мені сказала: "Здрастуй!" – крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

на щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю, я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

Мені відкрилась істина печальна…

Мені відкрилась істина печальна:

життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки,

ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі:

киян хрестили в ній,

а не в Дніпрі

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.

Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.

Притихлі явори стояли безшелесно.

І зблиснула гроза – як вихопила ніж!

Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.

Машину повело, і ми згубили шлях.

Усі мої ліси, удень такі приватні,

Схрестилися вночі із небом на шаблях.

Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.

Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.

Було моє життя – як ночи горобині.

Нічого у житті не вміла переждать.

О, як мені жилось і як мені страждалось!

І як мені навіки взнаки воно далось!

А що таке життя? Чи те, що переждалось?

Чи все-таки життя – це те, що відбулось?

МІЖ ІНШИМ

Коли я буду навіть сивою,

і життя моє піде мрякою,

а для тебе буду красивою,

а для когось, може, й ніякою.

А для когось лихою, впертою,

ще для когось відьмою, коброю.

А між іншим, якщо відверто,

то була я дурною і доброю.

Безборонною, несинхронною

ні з теоріями, ні з практиками.

і боліла в мене іронія

всіма ліктиками й галактиками.

І не знало міщанське кодло,

коли я захлиналась лихом,

що душа між люди виходила

забинтована білим сміхом.

І в житті, як на полі мінному,

я просила в цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум:

– Люди, будьте взаємно ввічливі! –

і якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

– Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

Мій перший вірш написаний в окопі…

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі,

І спомин той – як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

МІСТО УР

…І жив народ. І звався він шумери.

Все пережив, і війни, й землетрус.

І древні воїни, що вмерли,

держали кубки біля вуст.

У тій долині, що аж ген де

пісками плавить небосхил,

царі, поети і легенди

лягли в шість ярусів могил.

Отак помалу і помалу

вони ішли у забуття.

А з міста Ур, з міського валу

шумери сипали сміття.

Все вище й вище, вище й вище

смітник тотальний виростав.

А що було там кладовище,

то вже ніхто й не пам'ятав.

В долині Тигра і Євфрата,

котру заносить жовтий мул,

поблякне слава Герострата

перед твоєю, місто Ур!

Бо то ж вогонь, то діло чисте.

В руках людини – то життя.

А ти, пихате і речисте,

по груди вгрузло у сміття.

Навалом сипавши непотріб,

засипав, сам не знав коли,

мечі, шоломи, арфи, котрі

твоєю славою були!

Чи стали люди твої ниці,

чи вже якась на них мана,

що ти засипав ті гробниці,

що ти забув ті письмена?!

Які врятують тебе гуси,

о найнещасніший народ,

що, переживши такі струси,

не пережив своїх глупот?!

..Ідуть роки. Ідуть століття.

Хтось щось руйнує. Хтось і створює.

А місто Ур зсипає сміття,

зсипає сміття на свою історію.

Моя любове! Я перед тобою.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,– тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Музики

Ішли музики із весілля.

Цимбали, бубон і скрипаль.

Місток вузенький над потічком!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: