Збірка віршів – Ліна Костенко

…Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.

Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.

Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.

Ми є тому, що нас не може бути.

Осінь жагуча

Вечірній сон закоханого літа

і руки, магнетичні уночі.

Вродлива жінка, ласкою прогріта,

лежить у літа осінь на плечі.

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.

Пашить вогнем на млосному щаблі.

І торжествує мудрий геній роду

всього живого на живій землі.

Ще літо спить, а вранці осінь встане –

в косі янтарній нитка сивини,

могутні чресла золотого стану,

іде в полях – вгинаються лани.

Близнята-зерна туляться в покоси,

біжить юрба червонощоких руж,

сплять солодко черкуси-негритоси,

біляві яблука і жовта раса груш.

Рве синій вітер білі посторонці.

А в серце літа – щедрий сонцепад.

І зливками розтопленого сонця

лежать цитрини, груші й виноград.

Загусне промінь в гронах перегрітих.

А ляже сніг на похололі дні –

жагучий сон закоханого літа

в холодну зиму бродить у вині!

Осінній день, осінній день, осінній!

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче кошик серед трав – нема мелодій.

Осінній день березами почавсь

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю. О як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

Отак, як зроду, потаємно, з тилу

Отак, як зроду, потаємно, з тилу,

Усіх міщан ощирені лаї

Ненавидять в мені мою скажену силу,

Ненавиджу я слабкості свої.

І скільки їх! Я зіткана з печалі.

Для ближніх знято тисячі свитин.

Коліна преклонивши, як Почаїв,

Стоїть душа перед усім святим.

Дзижчать і жалять міріади версій.

Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.

Я знаю: слабкість – це одна з диверсій.

А я ще в диверсантах не була.

Очима ти сказав мені: люблю

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

ПАМ'ЯТНИК І.М.СОШЕНКУ

Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,

що десь сьогодні, вчора чи торік

умер проїздом, сивий і недужий,

якийсь старий самотній чоловік.

Тяглась розбита корсунська сошейка.

Гула церковця хором неземним.

Лежить Іван Максимович Сошенко,

і всі на світі плачуть не за ним.

А Рось кипіла в кам'яному ложі,

між голих віт кричало вороння.

І дві вербички стали на сторожі,

щоб ту могилу час не зарівняв.

І два віки зійшлися на пораду.

І Літній сад приснився тій вербі.

Хоч би яка скульптура з того чаду

прийшла сюди постояти в журбі!

Лежи, Іване. Світ вже був немилий.

Ще тут всілякі грози прогудуть.

Тут Рось тобі камінчиків намила,

з них добрі люди пам'ятник складуть.

Ти в цей пейзаж печально так вклинився.

Лишився тут, спасибі тій вербі.

Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився

твоїй могилі, – пам'ятник тобі.

ПАПОРОТЬ

Птиці зелені

у пізню пору

спати злетілись

на свіжий поруб.

Тихо спустились

на жовту глицю

птиці зелені,

зелені птиці.

Крилами били,

пера губили,

голови сизі

низько хилили.

Пні навкруги –

їхні родичі кровні.

Зрізи на пнях –

наче місяць у повні.

Птиці зелені!

Що ж вам ще треба?

Маєте місяць.

Маєте небо.

Та на зорі,

в золотаву пору

птиці зелені

рвонулися вгору.

Тільки злетіть

не змогли, не зуміли:

тісно було,

переплутались крила.

Пастораль ХХ сторіччя

Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

вже не виведе з горя отих матерів.

А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горю стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

– Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте – мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.

Пекучий день… лісів солодка млява…

Пекучий день… лісів солодка млява…

смага стежок… сонливиці левад…

Іде гроза дзвінка і кучерява

садам замлілі руки цілувать.

Краплини перші вдарили об шибку.

Кардіограма блиснула крива.

Вітри з розгону поламали скрипку,

гуде у сосен буйна голова.

Тремтіння віт, і жах, і насолода,

шаленство злив у білому вогні!

Ну, от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно. Як мені.

ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль. Свічки горіли кволо.

Старий співак співав, як пелікан,

проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.

Той голос був як з іншої акустики.

Але губив під люстрами романс

прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов'ї,

своє гніздо щодня звивають будні,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: