Збірка віршів – Ліна Костенко

Яка важка у вічності хода! –

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Така свавільна, вільна, молода –

невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Невже і я в тумані – як туман –

і я вже йду за часом, як за плугом?..

І скаже світ

І скаже світ:

– Ти крихта у мені.

Ти світлий біль в тяжкому урагані.

Твоя любов – на грані маячні

і віра – у наївності на грані.

Що можеш ти, розгублене дитя,

зробити для вселюдського прогресу?

– Я можу тільки кинути життя

історії кривавій під колеса.

Хоч знаю: все це їй не первина.

Але колись нап’ється ж до переситу!

Захоче випити не крові, а вина

за щастя людства, за здоров’я всесвіту!

І я не я, і ти мені не ти.

І я не я, і ти мені не ти.

Скриплять садів напнуті сухожилля.

Десь грає ніч на скринці самоти.

Десь виє вовк по нотах божевілля.

Бере голодну тугу – як з ножа.

Дзвенять світів обледенілі дзбани.

І виє вовк. І вулиця чужа

в замет сміється чорними зубами.

І виє вовк, ночей моїх соліст…

Заклацав холод іклами бурульок.

Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,

в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.

Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.

Ти розкажи свою пригоду вовчу.

А смушки скинь. Навіщо камуфляж?

Ти краще вий. А я собі помовчу.

Погрійся тут, моя нічна мано,

хоч ми із казки вибули за віком,

аж поки ранок в чорне доміно

зіграє з нами вогниками вікон.

аж поки сонце перепалить пруг

і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…

Лежить овеча шкура завірюх…

І скімлить пес розумний на порозі…

І як тепер тебе забути?

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

ІМА СУМАК

Було на світі плем'я – інки.

Було на світі – і нема.

Одних приставили до стінки,

а інших вбили крадькома.

Кого улещено дарами,

кого утоплено в крові.

І тільки храми, древні храми

стоять по груди в кропиві.

І тільки вітер, вітер, вітер…

І тільки сонце, сонце, сон…

над нерозгаданістю літер

на скелі дикій, як бізон.

І місто, вгвинчене в могили,

гібрид валторни і кота,

напнеться нервами тугими

на звук священного щита.

Удар. І ще раз. Бевхне глухо

в кубло чужинців і заброд.

Асфальтами залите вухо

не знає імені: Народ.

Нащадки вбивць і товстосуми,

священних рік повзучий пляж…

Ти де взялася, Іма Сумак?!

В оцей блюзнірський камуфляж

як проросли твої молитви,

той клекіт древнього жерця?

Чи плем'я, знищене для битви,

помстилось голосом співця? –

Щоб він сопрано, меццо, басом

усіх немислимих октав

ячав, метався диким барсом

і нот ні в кого не питав!

Йому під силу велич опер,

врочистий гімн чужих молитв.

А він, могутній, чинить опір,

співає те, що кров велить!

Співає гімни смертна жінка.

А в ній – чи знає і сама? –

безсмертно тужить плем'я – інки.

Те плем'я, котрого нема.

Ісус Христос розп’ятий був не раз.

Ісус Христос розп’ятий був не раз.

Там, на Голгофі, це було уперше.

Умер од смерті, може,– від образ,

і за життям не пожалів, умерши.

А потім розп’яли на полотні,

у мармурі, у гіпсі і в граніті.

А потім розп’яли його в мені,

і розп’яли на цілім білім світі.

І тіло з’їли, кров’ю запили.

Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?

І продавали образ з-під поли,

і не дають умерти чоловіку.

Куди піду? Куди тепер піду?

Де на землі земля обітована?

Казарми в Гефсіманському саду,

І всі народи – як розкрита рана…

КАЛИНОВА СОПІЛКА

Ми з нею разом підем по гриби.

Вона мене ненавидить, я знаю.

Шумлять мені берези і дуби,

шумлять вітри Славутича й Дунаю:

– Ой, стережися, дівчино, її!

Вона той ніж взяла не для опеньків.

Там чорнолісся, там глухі гаї,

німі провалля і дощі сліпенькі.

Вона ледача бабина дочка.

А ти дочка ненависна, ти дідова.

Вона того лиш тільки і чека,

коли ви до гущавини підійдете.

Гей, озирнись!.. А ніколи мені.

Та й берегтись була б мені охота.

Ненависть їй висотує всі дні,

а в мене завжди є якась робота.

Спокійна я. Аж міниться вона.

Все між дерев скрадається у пущі.

Ножа виймає, а того й не зна:

такі, як я, беззахисні, – немрущі.

Коли ж мене в ялиннику густім

таки уб'є ота брехлива дівка, –

минуть віки… Калинова сопілка

всю правду скаже голосом моїм.

Кобзарю

Кобзарю,

знаєш,

нелегка епоха

оцей двадцятий невгомонний вік.

Завихрень – безліч.

Тиші – анітрохи.

А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,

тривожний пошук зводиться в закон,

коли стоїть історія на старті

перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.

І, невагома, у блакитній прірві

відчує враз вагому самоту.

І позивні прокотяться луною

крізь далі неосяжно голубі…

А як же ми,

співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:

– А ви гартуйте ваші голоси!

Не пустослів'ям,

пишним та барвистим,

не скаргами,

не белькотом надій,

не криком,

не переспівом на місці,

а заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам'ятайте, що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох!

Коли вже люди обляглися спати,

Коли вже люди обляглися спати,

коли вже місяць вилузнувся з хмар,

коли спартанка Києва, не Спарти,

лиш я світила вікнами в бульвар, –

тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,

де зіп'ялася вежа на котурн,

мені хтось душу тихо взяв за плечі –

заговорив шопенівський ноктюрн.

А то були якісь магічні пальці.

Вони німіли на якомусь "фа".

І прислухались…

І боялись фальші.

Так, як боїться і моя строфа.

Вони вертались, мучились, питали.

Вони відклали славу на колись.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: