Збірка віршів – Ліна Костенко

Вони ту фальш роздерли, розтоптали,

і аж збіліли, так вони сплелись.

Ніхто не знав. Цього й не треба знати,

як десь ламає пальці віртуоз…

Щасливий той, хто ще не вміє грати.

Він сам собі Шопен і Берліоз.

Комусь – щоб хліба скибка.

Комусь – щоб хліба скибка.

Комусь – щоб тільки лаври.

Одна душа – як скрипка,

а друга – як літавра.

А тут не все так чітко.

То крила, то вериги.

Від Баха – до чечітки.

Від "чижика" – до Ґріґа.

Від ніжного ноктюрна –

до громових симфоній.

Від буйного обурення –

до сміху саксофонів.

Всі голоси природи,

всі види й різновиди,

від голосу народу –

до писку індивіда.

Все в душу входить вперто.

Ввійшло – навік зосталось.

Оце такі концерти.

Аж серце надірвалось.

Коректна ода ворогам

Мої кохані, милі вороги!

Я мушу вам освідчитись в симпатії.

Якби було вас менше навкруги,–

людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на види і на ранги.

Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,

мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма – гарне відчуття.

Марудна справа – жити без баталій.

Людина від спокійного життя

жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.

Дрібнота буть не годна ворогами.

Якщо я маю біцепси душі –

то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

Красива осінь вишиває клени

Красива осінь вишиває клени

Червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: – Виший нас зеленим!

Ми ще побудем, ще не облетим.

А листя просить: – Дай нам тої втіхи!

Сади прекрасні, роси – як вино.

Ворони п'ють надкльовані горіхи.

А що їм, чорним? Чорним все одно.

ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ

Мені страшно признатися: я щаслива.

Минають роки, а ти мені люб.

Шаліє любові тропічна злива –

землі і неба шалений шлюб.

Вколисана в ніч, тобою омита,

хитає мене серед білого дня.

Ковшами самотності сплачене мито

за всі незнання і за всі навмання.

Нещасть моїх золоті обжинки.

Душа моя, аж тепер сп’янись.

Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.

Я не скажу: “Хвилино, спинись!”

Хвилино, будь!

Лише не хвилиною,

а цілим життям – хвилюй і тривож!

Аж поки мене понесуть із калиною

туди… ну звідки… Тоді вже що ж…

Летять на землю груші, як з рогаток.

Летять на землю груші, як з рогаток.

Скот вибрідає з куряви доріг.

Усохлий дуб, насупившись рогато,

червоний обрій настромив на ріг.

Стара дзвіниця й досі ловить ґави.

Серед мого колишнього двора

стоїть дівча, таке, як я, біляве,

очима світ у душу набира.

Мене веселий смуток заарканить.

Я задивлюсь на дівчинку чужу.

Невтримний час до білого паркану,

немов коня баского, прив'яжу.

Зайду у хату… озирнусь… притихну…

Час б'є копитом. Встигну, не біда.

Час б'є копитом. Я сказала – встигну!

Ось трохи відпочину – і гайда!

Лист

На одному з малих полустанків я чекаю поїзда

зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не

знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного

сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.

Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний

постійний шум…

Я поклала папір на коліно, я стревожені

вірші пишу. Наче прозу пишу – без розбивки на рядків

розмаїті пласти, щоб здавалось на перший

погляд, що пишу я звичайні листи.

Власне, це недалеко від правди.

Інша форма – той самий зміст. Адресовані

людям вірші – найщирший у світі лист.

Люблю чернігівську дорогу

Люблю чернігівську дорогу –

весною, влітку, восени.

Там досі моляться Стрибогу

високі в сонці ясени.

Дівчата ходять, мов княгині.

Цвітуть смарагдові .луги.

Русявокосі Берегині

позолотили береги.

Там переходять шлях уповні.

Під осінь в кожному селі

немов димки димлять жертовні –

копають люди картоплі.

Бори стоять, такі соснові!

Ведмедів бачать уві снах.

Вінки цибулі бурштинові

там висять просто на тинах.

Від магістралі за два метри,

уся закутана в що є,

сидить бабуся, як Деметра,

у відрах моркву продає.

Шофер гальмує мимоволі,

стоять колеса в шелюзі, –

несе хтось яблука в приполі,

несе хтось груші в картузі.

І знову мчиш, як метеор ти.

І довго світяться в душі

оті розкішні натюрморти

уздовж доріг на спориші…

МАЙЖЕ ПЕРЕКЛАД З ПРОВАНСАЛЬСКОЇ

Я лицар і поет, не схожий на ханигу.

Я не служу чужому королю.

У відблиску меча читаю древню книгу

і даму серця здалеку люблю.

І хоч у мене приятелі щирі,

але я знаю, що таке любов,

і не хвалюся друзям у трактирі,

як я заліз до неї у альков!

А наш король, а ми його васали,

а чорт візьми, я теж його васал.

Усі йому вже оди написали,

лиш я йому ще оди не писав.

І хоч живу я з королем не в мирі,

бо не люблю присвячувати од,

я друзям не підморгую в трактирі –

мовляв, який король наш ідіот!

Мене куплять і спродувать не раджу,

моя душа не ходить на базар.

А не клянусь, тому що я не зраджу,

і вже не раз це в битвах доказав.

І хоч на світі сторони чотири,

я тут живу, бо я цей край люблю.

І не боюсь донощика в трактирі,

бо все кажу у вічі королю!

Мати

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже вас.

Купляла вам гостинчика за гривеник,

топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Гладущики сушила на тину.

Така була хороша молодиця

І мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,

коли в степах там хто не воював, –

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.

Вона ходила в степ на буряки.

А от якби не сволок, а на стелі –

щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш –

хочеться літати.

Вночі заснеш у мужа на плечі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: