І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,

Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.

Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові.

Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.

Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил –

Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.

Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,

Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!

Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.

Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.

Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?

Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.

«Заворожи мені, волхве!

Заворожи мені, волхве…»

Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,

Респектабельні пілігрими

в комфортабельних «Волгах»

«ходять» по шевченковських місцях.

Вербують верби у монографії.

Вивчають біо- і гео-графію.

Полюють в полі на три тополі…

А цікаво, багато б із них потрафили

пройти шляхами його долі?

Давайте чесно.

Не кнопки ж ми й не педалі.

Що писав би Шевченко

в тридцять третьому,

в тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Косаралі,

Побував би ще й на Соловках,

Загартований, заґратований,

прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би реабілітований.

Хоч посмертно, зате – своєвременно.

Звісило з трибуни блазенський ковпак

забрехуще слово.

Було так, було так, було так, було так…

А може, було інакше?

«Чуєш, батьку?

Чую, синку!..»

Пропадали ж люди ні за гріш.

Передсмертно лаявся Косинка.

Божеволів у тюрмі Куліш.

Курбас ліг у ту промерзлу землю!

Мовчимо.

Пнемося у багет.

Як мовчанням душу уяремлю,

то який же в біса я поет?!

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться білі троянди.

Може це я, або хто, або ти

ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде –

кроки почулись чи скрипнула хвіртка.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля!

Смуток нащадків – як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ –

я і не я вже, розбуджена в генах,

тут на землі я шукаю хоч слід

роду мого у плачах та легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок –

ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.

Хто там квилить у цій хаті ночами?

Може, живе там сама самота,

соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,

може, бальзам на занедбані душі –

спогад криниці і спогад вікна,

спогад стежини і дикої груші…

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином,

а післязавтра – казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,

ця нереальна мить – як сон серед садів!

Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,

і навіть той їжак, що в листі шарудів.

Здається з нами щось уже не те…

І навіть люди, місто й камні,

Щось прошепоче – Те усе святе

У що ти вірив – згинуло з віками

Пройшло скрізь пальці,

Як вода, зачерпнута відкритою рукою,

А на лодоні лиш краплинки сну,

У сяйві марив, як в полоні.

І вічність та тяжка завіса,

Що ми не здатні піднести,

Роздавить вас, навіщо йти

Навіщо тратити надію,

У те усе, що нам святе,

Скажи мені і я повірю,

Та все ж із нами щось не те….

В холодні ночі звужуються зорі,

немов зіниці божевільного.

Моторошно й пильно

дивиться Всесвіт – Великий Маг, –

піднявши над землею рукав Чумацького Шляху…

А в ночі теплі, в ночі бірюзові,

стрекочуть кастаньєтами цикади.

І над землею розцвітають зорі,

солодкі й жовті, як цукати.

Зорі мають гіпнотичну силу.

Люди зіркою з давнини

називають жінку вродливу,

яхти, квіти й ордени.

Кажуть: зірку щасливу має.

Провідною зірку зовуть.

Кажуть: з неба зірок не знімає.

І по зорях знаходять путь.

– Хтось умер, – говорили строго,

коли впала з неба зоря.

Гадали по зорях астрологи.

І на зорі молились моря.

І недарма у сотнях вір

сподівалось – душа воскресне,

полетить десь туди, до зір,

бо між зорями – царство небесне…

А в ночі буйні, в ночі горобині

палають зорі грізної краси…

Ти побувала зіркою, людино!

Хто ж має право людство погасить?!

І засміялась провесінь: – Пора! –

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом –

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –

усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,

вони уже в тумані – як туман –

усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! –

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Така свавільна, вільна, молода –

невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Невже і я в тумані – як туман –

і я вже йду за часом, як за плугом?..

І скаже світ:

– Ти крихта у мені.

Ти світлий біль в тяжкому урагані.

Твоя любов – на грані маячні

і віра – у наївності на грані.

Що можеш ти, розгублене дитя,

зробити для вселюдського прогресу?

– Я можу тільки кинути життя

історії кривавій під колеса.

Хоч знаю: все це їй не первина.

Але колись нап’ється ж до переситу!

Захоче випити не крові, а вина

за щастя людства, за здоров’я всесвіту!

І я не я, і ти мені не ти.

Скриплять садів напнуті сухожилля.

Десь грає ніч на скринці самоти.

Десь виє вовк по нотах божевілля.

Бере голодну тугу – як з ножа.

Дзвенять світів обледенілі дзбани.

І виє вовк. І вулиця чужа

в замет сміється чорними зубами.

І виє вовк, ночей моїх соліст…

Заклацав холод іклами бурульок.

Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,

в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.

Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.

Ти розкажи свою пригоду вовчу.

А смушки скинь. Навіщо камуфляж?

Ти краще вий. А я собі помовчу.

Погрійся тут, моя нічна мано,

хоч ми із казки вибули за віком,

аж поки ранок в чорне доміно

зіграє з нами вогниками вікон.

аж поки сонце перепалить пруг

і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…

Лежить овеча шкура завірюх…

І скімлить пес розумний на порозі…

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

Було на світі плем'я – інки.

Було на світі – і нема.

Одних приставили до стінки,

а інших вбили крадькома.

Кого улещено дарами,

кого утоплено в крові.

І тільки храми, древні храми

стоять по груди в кропиві.

І тільки вітер, вітер, вітер…

І тільки сонце, сонце, сон…

над нерозгаданістю літер

на скелі дикій, як бізон.

І місто, вгвинчене в могили,

гібрид валторни і кота,

напнеться нервами тугими

на звук священного щита.

Удар. І ще раз. Бевхне глухо

в кубло чужинців і заброд.

Асфальтами залите вухо

не знає імені: Народ.

Нащадки вбивць і товстосуми,

священних рік повзучий пляж…

Ти де взялася, Іма Сумак?!

В оцей блюзнірський камуфляж

як проросли твої молитви,

той клекіт древнього жерця?

Чи плем'я, знищене для битви,

помстилось голосом співця? –

Щоб він сопрано, меццо, басом

усіх немислимих октав

ячав, метався диким барсом

і нот ні в кого не питав!

Йому під силу велич опер,

врочистий гімн чужих молитв.

А він, могутній, чинить опір,

співає те, що кров велить!

Співає гімни смертна жінка.

А в ній – чи знає і сама? –

безсмертно тужить плем'я – інки.

Те плем'я, котрого нема.