Маруся Богуславка – Пантелеймон Куліш

І на турчині помститись

Нам завітувала.

За сей бенкет вона злюці

Жизню заплатила

І навіки мене в тузі,

У жалю втопила».

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Навіки, так, навіки утопила

Вона тебе, козаченьку, в жалю, —

Не смертю, ні! А тим, що поновила

На чужині любов і жизнь свою.

За матір'ю всепітую молила

Вселити їх у рідному раю,

А за царем скрізь по світах літала

І мислями квітки ума зривала.

ІІ

Не знай про се… Сумуй, молись богам,

Лежи крижем, розп'явшись, серед церкви

І надихай в серця своїм братам

Невидані заупокійні жертви.

Задай таку роботу козакам,

Щоб кидались у домовинах мертві.

Молись, лютуй і помстою кипи,

Турещину в людській крові топи.

III

Не знай… Коли ж дознаєшся, козаче,

То бурний дух твій полом'єм ригне,

Гарматою твоє палке-гаряче

Розірветься, всю землю струсоне,

І сатана у тартарі заплаче,

Як про твою кончину спом'яне:

Бо мусить з три десятки років ждати,

Щоб виявивсь такий козак завзятий.

IV — Х

— — — — — — — — — — — — — —

ДУМА ДРУГА

Над Босфором ніч солодким

Ароматом дише;

По садах не віє вітром,

Листєм не колише.

І не дише, й не колише

Листочка злегенька,

Бо заслухалась темненька

Співів соловейка.

Зазирає в тихі води

Божими очами

Небо, сповнене огнями,

Дивними дивами.

На небесні дивні твори

Очі задивились,

Думки в глибоченнім [морі]

Тихих зір втопились.

Пахощі солодкі й співи

Серце д' серцю клонять, —

Не словами, цілуваннєм

Любощі говорять;

А дівочі чисті очі,

Тихі, одинокі,

Задивились серед ночі

На дива високі.

Обізветься з свого ложа

До дочки матуся:

«Що ти робиш, серце доню?» –

«Богові молюся». —

«Як! Без образа й поклона,

Без хреста святого?» —

«Я з балкона, як з амбона,

Бачу, мамо. Бога,

І в храму моїм сердечнім

Перед ним хилюся

Безначальнім, безконечнім», —

Прорекла Маруся.

«Доню, серце! Ти говориш

Мов не християнка:

Ти якогось Бога твориш,

Наче, — тьфу! — поганка». —

«Не творю: передо мною

Всемогущий сяє,

Серце й розум пресвятою

Думкою сповняє.

Тільки берег океану

Зорявого бачу, —

І щаслива, і мов тану,

І в восторзі плачу.

І молилась би й не вмію…» —

«Чудотворний лику! і

Одверни від неї мрію

Бесурменську дику!» —

«О, не вмію!.. Коли б гуслі

З моря й гір зробити

І на них не струни, думи

Серця почепити,

І зефіровими 108 крильми

В них зарокотати, —

Може, й я б тогді зуміла

Глас до Бога зняти…

Молючись, тепер німую…» —

«З нами хресна сила!» —

«Тільки тихим серцем чую

Херувимські крила,

Що на мене ніби з раю

Пахощами віють…

Вгору руки простираю

А уста німіють». —

«Бачу, доню! Це все роблять

Із царем розмови

На тій башті безголовій,

Що хіба орлові

Із-за хмар туди спускатись

Та сові з півночі

Звідти хижі витріщати

Невсипущі очі.

Я казала: «Не дивися,

Доню, в мідні труби;

Не дивися, доню, бійся

Розумові згуби». —

«То не зорі, людські душі

Попід небом сяють,

І котру Господь потушить —

На землі згасають.

Зорі ті не нам лічити,

Як і засвітити,

То шкода того й вчитись

Господа гнівити.

Бо й за те (сама се знаєш)

Всеблагий накаже,

Як хто пучкою на місяць

Чи на зорю вкаже.

Се все цар-невіра робить,

Він тебе від Бога!

Одвертає, від закону

Нашого святого». —

«Ні, матусю! Він до Бога

Душу привертає:

Просторою» його чертога

Розуму являє.

Я сліпа була, не знала,

Що за храм великий

Без конця і без начала

В міріяд владики.

І глуха: не чула хору

Сфер небесних вічних,

Горньої музики твору

Мислей передвічних.

Бог тепер мені відкрився,

Бо розпалась луда

На очах, і він явився

В невимовних чудах.

Бачу, мамо, чом те серце

Лютості не знає,

Що в нас азіятом зветься, —

Любить і прощає.

Розумію, мамо, й диво

Над дива чудовне,

Що в гніву мені явило

Всепрощеннє повне.

Що, кохаючи, коханнє

Давнє зрозуміло

І, ревнуючи, прощаннє

Козаку простило». —

«Доню, доню! Що ти кажеш?

Чи твої се речі?» —

«О, мої! Се вже не марні

Видумки чернечі.

Се той світ, що на Сінаї

Людям засвітився,

В галілейськім тихім краї

Рибалкам одкрився,

Від пророка до пророка

Вічно переходить:

Ним одна душа висока

Другу душу водить…

Ним і я воджуся, мамо, —

Духом жизні чистим;

Тихий світ од світу править

Серцем норовистим.

Я під ноги козакові

Деспота послала,

Ворогу його любові

Знак подарувала;

В деспоті тепер вбачаю

Знов звізду Востока

І душею в нім вітаю

Нового пророка.»

Устає з постелі мати,

Ніби з домовини,

І страшна, мов дух проклятий,

Суне до дитини.

«Дочко! Се ж мені не сниться,

Се я справді чую

Від тебе хулу на Бога!

О! В годину злую

Я гадюку породила,

І благословила,

І хрещеннєм первородний

Гріх із тебе змила!» —

«Мамо! Зоре ясна!..» —

«Ні, вже

Годі нам ясніти!

Погасаймо, дочко, гиньмо

В темряві кромішній!»

Проклинає тебе мати,

Лежа в домовині…

О, як гірко помирати

На чужій чужині!

Та не діждеш парубоцький

Чесний вік скаляти,

Рутвяний вінок дівоцький

Турчину віддати!

Ні, сього не буде, доню!

Непорочна згаснеш:

Об каміннє головою

Розіб'єшся й заснеш…

Падай!..» —

І ножака блиснув

Проти зір, і очі,

Від ножа лютіші, світять

В сутемряві ночі.

«Се я, доню, на безвір'ї

Про случай купила,

Коли б розум твій згубила

Демонова сила.

Чуло серце… Падай, доню!

Я тобі казала,

Щоб ти демонському кодлу

Віри не діймала;

Щоб ти злого католицтва,

Аріан проклятих,

Лютерського єретицтва 109

І кальвін завзятих 110

Не пускала в ті покої,

Де святії лики

Світом істини святої

Гонять морок дикий».

І гадюками-очима

Доню скаменила:

Матерньої злоби сила —

Найлютіша сила.

Та не важиться рукою

Рідну кров пролити:

Об каміннє головою

Хоче доню вбити.

Та ножака, як зміюка,

Серця сам шукає

І концем холодним в груди

Мов жолом торкає.

«Падай! Не христись! Пречиста

Чула злющі речі:

Віра про ввесь світ єдина —

Видумки чернечі…»

Ще хвилинка, і страшенне б

Діло совершилось,

Та дівчат і баб на лемент

Із півсотні збіглось.

Ухопили, мов сковали

Костянії руки;

Тільки патли дибки стали,

Мов живі гадюки;

А Медузи 111 злющі очі

В підлоб'ї склепились,

В судоргах пекельних щоки

І вуста скривились.

Обомліла й заніміла,

Нерухома стала…

Як над мертвою, над нею

Сирота ридала.

ДУМА ТРЕТЯ

Знов тихо-тихенько на пишнім Босфорі…

Співають щось дивне в садах солов'ї,

Щось дивне говорять, жахтіючи, зорі

І сльози сирітські, Марусю, твої.

Говорять сирітські про жизнь безконечну:

Не вбити живущу ані задушить

Вселенського твору частину предвічну,

Що сяє й палає, горить і кипить.

Говорять про образ царя і пророка,

Такого, як славні Давид 112, Соломон,

Що в темнім лукавстві сліпого Востока

Зробили світилом сердечним Сіон.

«Ґирлиґою пас ти з нагаями вівці,

Пасеш нині берлом народи й царі:

Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці,

Се все в тебе слуги, піддані твої.

В темноті лукаві, в сліпоті криваві,

Гризуться завзято, мов пси за маслак

Од них народився, в їх віру хрестився

Народів бич лютий, сіпака козак»…

І порвались думи-суми

Про свій край коханий,

Де козак людей юртує,

Темний, хижий, п'яний.

Інші думи, інші співи

В серці заспівали, —

Ті, що серце їй щасливе

Потай чарували.

Як вона в царській світлиці,

Названій всесвітній,

Слухала, як слід цариці,

Гімни ті завітні, —

Що з Давида славних часів,

З часів Соломона

Пронеслись по всій вселенній

З віщого Сіона…

І се в середеньку озвалось,

Мов струна тихенька,

Що гарніш усіх співала

Бранка молоденька:

«Чую-чую любий голос:

Ой се ж в і н біжить по горах,

В і н се скаче по узгір'ях!

Милий мій — мов олень в полі,

Мов сугак на вольній волі 113…»

Справді ж бо хтось під балконом,

Під величним тим амбоном,

Тупотів, мов олень в полі,

Мов сугак на вольній волі.

Се був в і н, що в серці в нього

Те ж саме тогді співалось,

І подав їй голос словом,

Що колись їй сподобалось,

І в тім слові, в любій мові

Невимовне виявлялось:

«Що се, що серед пустині

Димовим стеблом знялося,

Миррою кругом вінуло,

Пахощами розлилося?»

Пісень до неї пісня обізвалась 114

З холодного каміння, де б валялась

Вона, цвіт жизні, трупом бездиханним,

Коли б своїм царським чолом, вінчанням

Наукою, не дбав він повсякденно

Про неї… Знав-бо добре, як злиденно

В землі кривавій Бога розуміють,

Як люде там косніють, туманіють…

І

І носив у серці мовчки

День у день тривогу

Та молився духом бодрим

Просвіщення Богу,

Щоб хранив йому велику

Душу на підмогу.

II

Ендеру-ага, придворний

Комендант, зробився

За дбайливість трьохбунчужним,

Високо підбився

Вгору місяцем, мов сонце

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: