Козир-дівка – Григорій Квітка-Основ’яненко

На своє щастя, попала куди і пристати. Жінка, одна собі з дівчам, прийняла її за поміч у роботі і за маленьку плату, поки їй тут треба жити. То віддихаючи, то полуднуючи, вона розказала хазяйці, відкіля вона і об якій нужді прийшла у сей город.

Хазяйка підперлась рукою і дуже покрутила головою. «Не знаю, – каже, – як ти тут вивернешся!» І почала Ївзі розказовати, як у судящих панів поводиться; бо вона змаленьку по господам служила, та, як добула дівчинку, так була мамкою у секретаря, так вже добре знала, як і з чим до них приходять і у які двері виходять.

– Ти, – казала їй, – путе усього не бійся панів великих, Чим більший пан, тим він буде простіший і ласкавіший. Не так, як у мужиків: коли став отаманом, так він вже на тебе і не дивиться; а головою, – так батечки! і не смій до нього і близько підступити. А пани не так; говори йому усе сміливо, не боячись, та говори правду, вже не збреши нічого: зараз підстереже і проженеть.

– Що ж, тьотушка, як великому панові доведеться, що йому на поклон понести?

– Борони боже!… Є, правда, старосвітські пани, що булочку, аби невеличку, приньме, хліб святий поцілує, а тебе звелить попоштувати і діло вислуха. Та вже ся старовина виводиться. Інший такий є, що тільки побачить, що у платку несеш чи бублички, чи яблучка, то і діла не стане слухати і зараз звелить прогнати. От вже менші панки та полупанки, так там уже тільки держися! І даєш, і не надаси; сторжишся, віддаси, – ще мало, ще витяга. Нехай тебе бог боронить від них! Пролізай до старших!

Оттак увесь вечір хазяйка усе розказовала, як поводиться у панів, а Ївга усе, як там кажуть, на ус мотала, думаючи, як їй узятися за діло.

Се ж було у суботоньку ввечері, а у неділеньку святу Ївга, уставши, убралася гарненько, пішла города розглядати. Розказовала опісля, що, каже: «Як у лісі ходжу; аж сумно було! Народу на базарі – не протовпишся, а нема ж тобі нікогісінько знакомого! Ніхто тобі не кланяється, ніхто ні об чім не пита. Сльози мене, – каже, – проняли! Блукаю, як та сирота! Задзвонили до церков – та і дзвони ж! Аж і досі у вухах гуде! – я й пішла до самої великої та де хорошої церкви. Що ж? Мене салдати і не пустили. Уже я і гривню давала, – не пустили та і не пустили. Я таки не пішла від церкви, усе дожидалася, щоб ближче на великих панів подивитись, бо, на біду собі, не бачила зроду нікого старшого, як пана справника, чи двічі, чи тричі на своєму віку; а у своєму городі хоч і бачила судящих, так після того, що вони зробили зо мною, ч й не знаю, чи й пани вони?… Аж ось у обідню пору рушили з церкви. Батечки! що народу, а що й панів! А тут один йде, так і поперед його, і округ його, і за ним усе пани, усе пани! А сам же то: комір увесь, і на рукавах, і на спині вишито, а на шиї хрестів, хрестів! На грудях звізда, через плече лента широка та червона, на плечах золоті китиці як жар горять, а від самого так і сяє, просто і не дивися! Перед ним пани біжать та народ розпихують і позаду усіх товкають, так що і пилині не дадуть на ньому сісти. Як сів у свою коляску, так і коні аж підплигують, та приськають, та летять, як муха… а він тільки знай головою мота, щоб усім би то поклонитись. Сподобилась і я йому поклонитись, та далеченько стояла, так збоку, може, він мене і не бачив. Спитала край себе молодиці: хто се пан такий? Так сказала: сам губернатор. Десь і нема, думаю, щасливішого над губернатора! Хороші пани і позаду його йшли, та усе не так. Були і старенькі, і молоді, і з кавалеріями… Вже надивилася!»

– Що то, – казала опісля хазяйці, – як мені доведеться губернатора об чім прохати, то я не знатиму, як перед ним і стояти. Впаду та не смітиму і устати!

– Потурай, – казала хазяйка. – То він перед народом такий, щоб його шановали та почитовали, а прийди до нього, так простішого його і нема. Десять разів розпитає, та усе з ласкою та привітливо, і коли можна що зробити, зараз сам кидається усюди, щоб швидше кінчали діло; коли ж не можна, то разкаже товком, зачим і чому не можна; розговорить, щоб не журився; совіт дасть, що робити; а коли хто бідний, то і подасть на бідність його. Ти його не бійся, він як отець! Не даром сказано; губернатор – усім защита, усі за нього бога молять.

Поки ще до вечора, Ївга походила по городу, випитала у доброго чоловічка, у яких хоромах суди, почула від нього, що їй треба ськати того суда, що зоветься «угомонна палата»; обходила круг тих хором; де бачила, що йдуть або їдуть пани, усе на них приглядувалася, щоб не боятися з ними говорити. У кріпких думах лягла звечора спати… та не дуже ж то і заснула від думок та гадок, що з нею завтра буде!

От прийшло і завтра. Уставши раненько, помолилась богу від самого щирого серця, аж сплакнула, та й пішла. Хороми зараз знайшла, увійшла у них. Господи! що тут робити! Усе двері, усе двері, усе двері! Туди поверни – там двері, східці та вп'ять двері; сюди піди – східці та двері, східці та двері; більш нічого і нема! А народ і сюди і туди усе швендя, паничі перебігають, пани під'їжджають та йдуть, здоровкаються, де промеж собою розговорюють. А наша сердешна Ївга стоїть, як у лісі, не зна, куди їй іти, і як палату взивати, забула. Хоч кого і спитається: «Де палата?» – «Яка?» – питають її, а вона і не зна. Далі через силу згадала, що зоветься «угомонна», пішла, куди її направили; разів з п'ять помилялась; далі увійшла, аж салдат сидить.

– Ково табє надобно? – спитав її.

– Чи се, дядюшка, палата угомонна?

– Ста.

От вона і увійшла у горницю, а горниця довга, та усе столи, усе столи, а за столами паничі сидять та все пишуть.

От Ївга, увішедши, помолилась, паничам низенько поклонилась і сказала:

– Боже вам помагай! з понеділком будьте здорові! Паничі ззирнулись, всміхнулись і мовчать. Аж ось

один трошки згодом устав, підійшов до неї і спитав, так тихенько та люб'язно:

– Чаво табє, дєвушка, тут треба-нада?

– Чи в вас, ваше благородіє, діло об Левкові?

– Об какому Левкові?

– Та об нашому, батьковому прииьмиту.

– Та ти мине скажи, з какого уїзда?

– Та хто його зна! я вам не скажу сього.

– Што он здєлал такоє?

– Бачите, кажуть, що він у мого батька гроші вкрав. От той пан і став читати по бумазі і зараз його і начитав; розпитує Ївгу, – так і є, він, він!

– Так што ж табє надобно?

– А от що, бат… ваше благородіє: що його наші судящі судили та допросу не знімали. Кого б тут прохати, щоб з його допрос зняли? Він щось хоче розказати…

– Еге, дєвушка, опізнилась! Діло об нім рішили, і вже воно не тут, вже в губернатора…

– Ох, моя годинонька бідна! Так отеє його пошлють у Сибір?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: