Аж ось рушили судящі з судів. Попереду іде суддя; уздрів Ївгу, зараз і згадав.
– І ні, – каже, – братця, потривайте, потривайте. Є пильне діло. Дівчино, а підійди сюди та розкажи, яке твоє діло.
От Ївга і стала з самого першу усе розказовати, а тут секретар, зовсім п'яна пика, підскочив та, нюхаючи кабаку, й сказав:
– Та оноє діло ми вже рішили.
– Коли? – спитав суддя.
– Та єще у мимошедший п'яток, і ви соїзволили підписати оного вора, мошенника, плітьми та на поселеніє.
– Бач? – сказав суддя Ївзі. – Я вже підписав, так вже не можна. Коли б сьогодні, а то ще у п'ятницю; скоро тиждень…
– Се то, папочку, у той день, як я вам смачних бубликів принесла! – сказала Ївга, попрікаючи, а у самої слізоньки кап, кап, кап!… Сердешна! що пак вона почула!
А суддя і нічогісінько, іще підтакує:
– Так, так, душко, так: у самий той день, у п'ятницю.
– Добре зробили! бог вам віддасть! Чому ж ви його не допрошували?
– А що, секретарю, зачим ми його не допрошували? – питавсь суддя.
– Оттак пак! Не допрошували! Адже ви на допросі підписалися!
– Та я то підписати підписав, та не тямлю, щоб його допрошували. І не тямлю, чи я і бачив його?
– Та ви і ніколи нічого не тямите! – оттак відрізав секретар суддеві та насунув шапку і пішов поперед судді. А суддя тож потяг додому, не дивлячися на Ївгу.
– Що ж мені на світі тепер робити! – заголосила Ївга. – Так отеє його випарють та і пошлють?
– Та ще не тужи, – сказав один панич, виходячи з суда. – Ще діло пішло у губернію, там буде з руський місяць, та пришлють сюди, та тогді вже пошлють… – і пішов собі.
Через превелику силу добрела Ївга до приятельки. Плакала, плакала, цілісінький день не пила, не їла, та і добре вичитовала судящим. Та що ж? станеться ж їм те? Таки нічогісінько!… Так, тут. А нехай лишень ніс поткнуть оттуди! Згадаються їм і бублички, і сахарець, і родзиноч-ки, і усе, усе. Не минеться і те, що, не знаючи діла, тільки підписовали за секретарем; ніщо не минеться!
Уранці Ївга розсудила, що журбою нічого не зробиш, треба що-небудь робити. «Діло послали у губернію, піду і я до губернії. А вже ж, що бог дасть!»
Недовго їй збиратися: поскладала у торбинку, що було, почепила на спину, паличку у руки, пішла. Де дуже втомиться, під'їде, коли лучиться добрий чоловік, що підвезе; а де вже овсім підіб'ється, то і пересидить день. Та сяк та так добралась-таки наша Ївга і до губернії.
– Що се таке?., крий матір божа! – аж скрикнула Ївга, згори побачивши вже не свій, а губернський город; сплеснула руками і не зна, куди і розглядати… Так дух і заньмається, і в животі похолонуло. – Дивлюсь, – каже собі, – дивлюсь і кінця не видно! А церков же то, церков!… А хором же то, хором!… Ну, тут коли не пропаду, то добра буду… Та вже ж… – Та і задумалась собі, сидячи на возі, що чоловік її підвозив, бо зовсім, підходячи до города, підбилась. Коли ж задумалась, то і не страшно за неї, як вона сама собі, одним одна душею, буде повертаться у такому великому городі і меж панами. Бо у городі не як у селі, що тільки і є мужики; ні, там усе пан наголо. Не бійтеся, вона придума, як і до них доступити і об своєму Левкові старатись.
На своє щастя, попала куди і пристати. Жінка, одна собі з дівчам, прийняла її за поміч у роботі і за маленьку плату, поки їй тут треба жити. То віддихаючи, то полуднуючи, вона розказала хазяйці, відкіля вона і об якій нужді прийшла у сей город.
Хазяйка підперлась рукою і дуже покрутила головою. «Не знаю, – каже, – як ти тут вивернешся!» І почала Ївзі розказовати, як у судящих панів поводиться; бо вона змаленьку по господам служила, та, як добула дівчинку, так була мамкою у секретаря, так вже добре знала, як і з чим до них приходять і у які двері виходять.
– Ти, – казала їй, – путе усього не бійся панів великих, Чим більший пан, тим він буде простіший і ласкавіший. Не так, як у мужиків: коли став отаманом, так він вже на тебе і не дивиться; а головою, – так батечки! і не смій до нього і близько підступити. А пани не так; говори йому усе сміливо, не боячись, та говори правду, вже не збреши нічого: зараз підстереже і проженеть.
– Що ж, тьотушка, як великому панові доведеться, що йому на поклон понести?
– Борони боже!… Є, правда, старосвітські пани, що булочку, аби невеличку, приньме, хліб святий поцілує, а тебе звелить попоштувати і діло вислуха. Та вже ся старовина виводиться. Інший такий є, що тільки побачить, що у платку несеш чи бублички, чи яблучка, то і діла не стане слухати і зараз звелить прогнати. От вже менші панки та полупанки, так там уже тільки держися! І даєш, і не надаси; сторжишся, віддаси, – ще мало, ще витяга. Нехай тебе бог боронить від них! Пролізай до старших!
Оттак увесь вечір хазяйка усе розказовала, як поводиться у панів, а Ївга усе, як там кажуть, на ус мотала, думаючи, як їй узятися за діло.
Се ж було у суботоньку ввечері, а у неділеньку святу Ївга, уставши, убралася гарненько, пішла города розглядати. Розказовала опісля, що, каже: «Як у лісі ходжу; аж сумно було! Народу на базарі – не протовпишся, а нема ж тобі нікогісінько знакомого! Ніхто тобі не кланяється, ніхто ні об чім не пита. Сльози мене, – каже, – проняли! Блукаю, як та сирота! Задзвонили до церков – та і дзвони ж! Аж і досі у вухах гуде! – я й пішла до самої великої та де хорошої церкви. Що ж? Мене салдати і не пустили. Уже я і гривню давала, – не пустили та і не пустили. Я таки не пішла від церкви, усе дожидалася, щоб ближче на великих панів подивитись, бо, на біду собі, не бачила зроду нікого старшого, як пана справника, чи двічі, чи тричі на своєму віку; а у своєму городі хоч і бачила судящих, так після того, що вони зробили зо мною, ч й не знаю, чи й пани вони?… Аж ось у обідню пору рушили з церкви. Батечки! що народу, а що й панів! А тут один йде, так і поперед його, і округ його, і за ним усе пани, усе пани! А сам же то: комір увесь, і на рукавах, і на спині вишито, а на шиї хрестів, хрестів! На грудях звізда, через плече лента широка та червона, на плечах золоті китиці як жар горять, а від самого так і сяє, просто і не дивися! Перед ним пани біжать та народ розпихують і позаду усіх товкають, так що і пилині не дадуть на ньому сісти. Як сів у свою коляску, так і коні аж підплигують, та приськають, та летять, як муха… а він тільки знай головою мота, щоб усім би то поклонитись. Сподобилась і я йому поклонитись, та далеченько стояла, так збоку, може, він мене і не бачив. Спитала край себе молодиці: хто се пан такий? Так сказала: сам губернатор. Десь і нема, думаю, щасливішого над губернатора! Хороші пани і позаду його йшли, та усе не так. Були і старенькі, і молоді, і з кавалеріями… Вже надивилася!»
– Що то, – казала опісля хазяйці, – як мені доведеться губернатора об чім прохати, то я не знатиму, як перед ним і стояти. Впаду та не смітиму і устати!
– Потурай, – казала хазяйка. – То він перед народом такий, щоб його шановали та почитовали, а прийди до нього, так простішого його і нема. Десять разів розпитає, та усе з ласкою та привітливо, і коли можна що зробити, зараз сам кидається усюди, щоб швидше кінчали діло; коли ж не можна, то разкаже товком, зачим і чому не можна; розговорить, щоб не журився; совіт дасть, що робити; а коли хто бідний, то і подасть на бідність його. Ти його не бійся, він як отець! Не даром сказано; губернатор – усім защита, усі за нього бога молять.
Поки ще до вечора, Ївга походила по городу, випитала у доброго чоловічка, у яких хоромах суди, почула від нього, що їй треба ськати того суда, що зоветься «угомонна палата»; обходила круг тих хором; де бачила, що йдуть або їдуть пани, усе на них приглядувалася, щоб не боятися з ними говорити. У кріпких думах лягла звечора спати… та не дуже ж то і заснула від думок та гадок, що з нею завтра буде!
От прийшло і завтра. Уставши раненько, помолилась богу від самого щирого серця, аж сплакнула, та й пішла. Хороми зараз знайшла, увійшла у них. Господи! що тут робити! Усе двері, усе двері, усе двері! Туди поверни – там двері, східці та вп'ять двері; сюди піди – східці та двері, східці та двері; більш нічого і нема! А народ і сюди і туди усе швендя, паничі перебігають, пани під'їжджають та йдуть, здоровкаються, де промеж собою розговорюють. А наша сердешна Ївга стоїть, як у лісі, не зна, куди їй іти, і як палату взивати, забула. Хоч кого і спитається: «Де палата?» – «Яка?» – питають її, а вона і не зна. Далі через силу згадала, що зоветься «угомонна», пішла, куди її направили; разів з п'ять помилялась; далі увійшла, аж салдат сидить.