Козир-дівка – Григорій Квітка-Основ’яненко

От найомщик став і звелів своєму сватові поїти дітей горілкою. Малі діти п'ють, – їм і пожалуй! Далі звів їх накулачки, а сам їх прицьковує. От Ївга усе до нього ближче, усе ближче, усе приглядається, усе придивляється, далі як крикне:

– Тимохо!… се мій брат!., що се ти робиш?

– Га?… хто… там… такий?… Та се Ївга, сестра моя. Де ти у гаспида узялася?… Якого чорта тут робиш?

– Ти що се з собою робиш? чи ти тямиш?

– Сьогодні тільки і тямлю, сьогодні мені воля на усе, а завтра, – «лєвой, правой, лєвой, правой!» – і став по вулиці маршировати, а сам хитається.

– Чи правда ж, Тимохо, що ти найнявся у некрути? – питала його Ївга, усе пристаючи і не відходячи від нього.

– Правда! Іду служить богу і государю у православне воїнство… вислужуся ахвицером… і прийду до вас…

– На кого ж ти батька покинув? Чи у своєму ти умі?

– Батька?., тепер можна покинути: гроші… його – поминай як звали: пішли по шиночкам та по молодичкам. З'їв Левка… своя воля! Вичистив батькову скриню, фіть-фіть! аж гуде! тепер у салдати. З'їв би і тебе… Ось вийди лучче за нашого писаря…

– Як то ти з'їв Левка? Що се ти кажеш?

– Розказати? не можна-бо. Підцюкнув… підвів. Спо-лать, Макущенко! Бравий козак Тимоха!

– Як же ти його підвів? Розкажи мені. – Сердешна думала у п'яного випитати, що і як там він підвів Левка, так-бо сват його, боячися, щоб сестра не відмовила його від найомства і щоб гроші його не пропали, скочив, повів його до дрожок, сіли і закричали: «Ступай на вольну!» От музика заграла Дербентського маршу, вдарили в бубни, поїхали, тільки пил їх покрив.

Народ посунувся у друге місце, а Ївга зосталася як опечена. Тяжко їй та важко стало, що одним один і який би то не був, та усе брат, покинув старого батька і йде у салдати! «Щось-то казав, що і батькову скриню вичистив… мабуть, зовсім обікрав та і втік від нього? Та що се він каже, що підвів Левка і що з'їв його? Тут би треба його випитати, так люди не дали з ним і слова сказати! Як би його зопинити та до батька відіслати? Так що ж бо? як і батька обібрав (а без мене йому своя воля) і у хазяїна багато грошей за найом забрав, бо бач, як гуляє? то чим ми будемо віддавати? Що на світі робити, не знаю! А що? піду до губернатора: він мені пораду дасть; він же подозволив, яка буде їй нужда, прямо прийти і йому сказати».

Шатнулася, мотнулася, справила своє діло і пішла до губернатора і, вже не боячись нічого, сміливо усе розказала, як бачила Тимоху і що він їй казав.

Зараз губернатор послав жандармів ськати Тимоху, а Ївзі звелів тутечка дожидати.

Часів черезо два везуть раба божого нарізаного так, що ледве тямить себе. Губернатор постановив Івгу за полотняну стіну і каже їй: «Слушай, што він будет говорить»; а його звелів увести до себе.

Тимоха як не п'яний був, а розчухав, що він перед великим лицем, став бодритися, випрямлятися, мов і справжній салдат, та як витягнеться, голову захилить, вона йому закрутиться, то він так і точиться.

Губернатор грізно на нього закричав:

– Зачим ти такой п'яний?

– З волею прощався, ваше прево… сходительство! Завтра вже не можна буде – завтра скажуть: «Лоб!» [2] – сміливо такий одвіт дав Макущенко.

– За сколько ти найнялся?

Тимоха думав-думав, хитався-хитався, засопів, далі каже:

– За триста п'ятдесят рублів.

– А скольки пропил?

– Ще тільки півтораста, ваше… ваше…

– Усе пропил? Али осталось?

– Усі рішил дочиста, справний козак, ваше проісходительство. Хазяїн більш не дає, каже-говорить: «Нехай на дорогу». Прикажіть, батюшка, віддать усі; я завтра рішу і сі двісті рублів. У службі мені не нужні: буде і жаловання, буде і провйонт.

– Зачим ти от отца ушол?

– Я не ушол, а так пашол. Грошей, батюшка, не стало, усі вичистив.

– Хто, ти ілі Левко?

– Ні, ні… ні… Левко – душа свята! Я, батюшка, ваше… ваше… ну, нужди нема! я витяг у батька усе.

– А Левко крал когда?

– Ні… ні… ніколи, ніколи…

– Как же єво застали над одбитим сундуком?

– Ні… ні… Я увійшов, світлиця була одімкнута, сундук… а там у сундуку… у, грошей багато… Я… нікого не було… я і відбив і… набрав багато-багато! Да як набрав та пішов… і став батька наводити на скриню, що будто не я одбив… хотів на Левка звести… і привів батька, аж Левко вже бере і собі гроші… То воно б і нічого: в нас грошей багато, я б мовчав, так писар наш каже: «З'їмо Левка, а Ївга за мене…» От вже Левка швидко і у Сибір.

Губернатор звелів тут усе списати, що Тимоха п'яний розказовав, його під калавур віддати, поки Левка приведуть, з хазяїна зиськати останні гроші, двісті рублів, що винен Тимосі, а Ївгу відпустив, сказавши: «Ну, когда єто усьо так і на ділі буде так, то молися богу, не тужи: может, твой Левко не з так виноват».

Дякуючи його дуже-дуже, пішла Ївга до хазяйки.

Після цього незабаром, ще Ївга тільки раз і була в угомонній палаті на провідках, чи не привели Левка, а про брата ще й не допиталася, де він і содержиться, якраз прибіг до неї верхи жандар і звелів як можна швидше йти до губернатора.

Тьохнуло у Ївги в животі… зібралася, пішла.

Губернатор тільки вздрів її і каже: «Ну, привели ж твово Левка; я єво буду допрошувать, а ти стань тут (і вп'ять-таки постановив її за полотняну стіну) і слушай, што он будет розказовать, как то виплутається».

Ївга заступила за тую стіну і виглядає в дірочку, як вестимуть Левка… Крий матір божа!… Трохи не крикнула вона, як побачила його! Чи він, чи не він, не можна і пізнати! Сухий, блідий, бородою заріс, голова уподовж половина виголена, вже не можна того і назвати сорочкою, що на нім було, та ще і руки у залізах. Плаче, сердешна, тихенько; тяжко їй на такого дивитися! Якби їй воля, кинулась би вона до його, поперед усього виціловала б його усюди, дарма, що він увесь у пилу і, може, більш місяця як умивався; руки б йому переціловала, а більш, де пошморгані залізом. Так от-бо губернатор став його допрошувати і повелівав усю правду, як перед богом, казати. «Коли, – каже, – мені усю правду скажеш, то хоч і вина твоя яка буде, то я за правду збавлю тобі пені».

От Левко перехрестився і став признаватися, а Ївга ж то так і не дихне, щоб їй якого слова не втеряти.

От Левко і розказав, як вони любилися з Ївгою, який у неї батько недобрий був до нього, а Тимоха як гуляв собі, який злодіяка був, як гонив його і як через нього старий ще й більш сердився на Левка; далі і каже: «Як же нам стало невмоготу терпіти від їх нападків, ми з Ївгою хотіли порадитися, як би нам уже швидше звінчатися. А в мене, які були гроші, рублів там з п'ятдесят, та й ті попропадали на людях; от я і журився, і не признавався Ївзі; та як вона стала приставати, щоб швидше звінчатися, і змовилися зійтися у батькову світлицю поговорити, і ключ від неї мені дала, а сама кудися пішла. Я увійшов у світлицю і сидю собі та думаю… аж ось чую, що Тимоха гомонить у сінях і йде до світлиці… Що мені тут робити? Застане мене одного – причепиться, прив'яжеться, щоб не завівся битись. Втекти вже нікуди: той вже в сінях; побачить, як виходитиму, теж прив'яжеться, зачим я тут був, де ключ узяв? Нічого мені робити, я й підліз під стіл… дивлюсь з-під стола, увійшов Тимоха, озирнувся, що нема нікого, у вікно заглянув – нема нікого… зараз, узявши у вуглі сокиру, хряп по замкові!., замок розсипався. Відчинив скриню, недовго шарив, тягне мішок з грішми! Хотів увесь понести, роздумався, мерщій розв'язав… і став жменями тягти гроші та у кишеню, та як то поспішав, та й порозсипав їх чи трохи. Тут загомонів старий Макуха та щось і близенько: Тимоха, мабуть, злякався, шасть мерщій з хати, а мішок розв'язаний, гроші розсипані і скриню відчинену так і покинув. Тільки він утік, я як опечений вискочив з-під стола… лихорадка так мене і б'є!… Господи милостивий!… Що тут мені на світі робити? Сам себе не тямлю! Вийти так, усе покинувши, – хто побачить, скажуть на мене, і Ївга подума, бо мені вона ключ віддала… Подумав собі, піти зараз старому сказати і привести сюди, – Тимоха відбрешеться, старий мені не повірить, і на мене паде велика пеня. Зовсім буду злодій. Лучче поприбираю, поскладаю усе, світлицю замкну, Ївзі скажу, і порадимося, як нам батькові сказати. От так подумавши, тільки-таки що підійшов, боячися бог зна як, та розсипані по скрині цілкові позбирав у жменю і хотів у мішок зсипати і опісля з долівки зібрати, як тут і набігли!… і кричать, і ґвалтують: «Злодій Левко, злодій!» Я так і змертвів! І що вже дальш зо мною було, що вони робили зо мною, я нічогісінько не знаю і не тямлю».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: