– Та чого ти кричиш? Хіба твої гроші? – питався дехто.
– – Тож-то й е, що чужі. Тепер же мене у Сибірю зашлють.
– Далеко туди, та й холодно! – хтось жартує.
– А ти був? – питався того другий.
– Хоч не був, так люди кажуть, – одказував перший.
– А багато грошей? – спитався хтось Йосипенка.
– Та сила. Сила… тисяч п’ять, – лементував той.
– Ого-о!-разом скрикнуло скілько голосів.- Ото так. Отой запобіжить волі.
– Де ж сторож?
– Чорт його душу зна, – одказував йосипенко. – Хіба мені ще й сторожа сторожить?
– Аж он він, аж он. Іч, як ковиляє. Видно, з шинку.
Справді, у ворота увіходив сторож Хомка, кривий і горбатий чоловік. Увесь, як ведмідь, зарослий волоссям. Він був спершу кучером, та як поносили коні, викрутивши йому ногу і переломивши спину, його постановили сторожем в конторі. Літ п’ятнадцять він уже сторожує і дедалі теряє розум, теряє пам’ять, чудний робиться. Всі з його сміються, діти дражнять, а вія їм свариться кістки переломити. Оце скоче і кинеться… Та’ куди йому, кривому, угнатися за прямоногим побі-гачем? Ковиляє, ковиляє своєю кривинзею, та все на однім місці, тілько старих смішить. Іноді хто-небудь дасть Хомці гривню, щоб пішов випити за царство небесне пана, завіряючи його, що пан помер. Хомка піде, вип’є, сяде під конторою та плаче, плаче за паном, вихваляючи його добрість, згадуючи, коли, і як, і де їздили вони з паном. Народ аж за животи береться – регоче, а Хомка плаче, поки не надолужить уже лю” дям. А там – упхнули його в контору і зачинили.
І тепер він ішов, випивши, розмахував руками і викрикував якісь страшні похвалки.
– Хомко, Хомко! А де був? – спитали його передні.
Хомка страшно подивився своїми червоними очима.
– Твоє яке діло? Ти спрос?
– Хомко, а де гроші дів?
– Гроші? Там…-указав на шинок.-Та не всі!- додав він, усміхаючись і вдаривши по кишені рукою, – кишеня брязнула.
– Тепер у мене гроші є. Буде з Хомки грошей, поки не стане.
– А панові де гроші дів?
– Панові? У пана гроші є! У Хомки є.
– Ти, ти… де ти був? – напустився на його йосипенко.
– Не дуже, не дуже! Ти чого тикаєш? Кістки переламаю, – грозився Хомка на йосипенка, тупаючи кривою ногою й замахуючи рукою.
– Так, так його, Хомко! – реготав народ.
– Я питаю, де ти був, п’янице? Де був? По шинках усе тиняєшся, а тут нещастя таке.
Тут Хомка, підійшовши до йосипенка, нахилився, витяг з-за халяви ріг і, подаючи управителеві, промовив:
– На понюхай, коли хоч, а то кричиш. Народ так і приліг з реготу, йосипенко з блідого став, як жар, червоний.
– Де ти був? – крикнув він на увесь двір.- Ти гроші покрав?
Хомка якось чудно моргнув і оком, і усом, і, зразу усміхнувшись, ударив себе по кишені.
– Він, він… їй же богу він. Хоч не сам, то підговорив когось, – догадувався Йосипенко і мерщій від народу подрав до будинку.
Народ реготав з штук, які Хомка викидав. Хтось крикнув Хомі:
– Хомко! та ти глянь, що з конторою сталося. Глянь на вікно.
Хомка, як ведмідь, повернув голову. Побита рама висіла тілько на одному прибої. По лиці Хомки зразу забігали якісь чудні смуги, то його кривило набік, то розтягало вподовж. Очі божевільне бігали то по вікну, то між народом. Це Хомка зразу кинувся і побіг у контору. Дехто хотів за ним піти, та Хомка зразу зачинив і засунув засовом двері. Народ стовпився коло вікна і передні раз по раз викрикували заднім, що Хомка вироблював.
– Бач, бач, – дивується. І слова не скаже, тілько руками розведе. Упав чогось. Плаче. Гроші ліче. Бач гроші – бумажки. Хова у сундук. І свої туди. Так. Ог дурний! Де б ті ховать до своїх, а він свої мішає з чужими… О, закрив скриню і сів зверху.
– Та хто б се такий був тут? Похазяїнував добре.
– Може, й Хомка? – одказував хтось.
– Куди йому!.. А втім, бог його знає. Хоч він і дурний, а колись допитувався мене, чи швидко воля.
– Бачили, бачили… йосипенко вже справився у горницях, кудись зовсім пішов з двору.
– Куди ж це?
– Аж побіг. По дорозі на город.
– Чого се? Послано, видно, чи тіка без вісті.
– А кат його бери. Тепер воля. Хоч на всі чотири сторони. Я сам думаю: куди б його собі податься.
– Куди? Хіба отак робив, робив, служив, служив, та ніякої тобі нагороди й не буде?
– А дзуськи!
– Чого дзуськи! Що ж мені кусати?
– Чого ви змагаєтесь? Ходімо краще до шинку женити волю.
– Ходімо, ходімо.
Добра частина одрізнилася і пішла до Лейби в шинок. Непитущі зосталися і розмовляли – хто ж то се похазяїнував у панському добрі.
– А не дурне!
– Та глядіть лиш, чи минуло воно Иосипенкових рук? – сказав Василь.
– А справді – старий хитрий.
– Цить. Мовчи. Мені страшно чогось, – тремтячи, сказала Мотря.- Ходімо відсіль.
І вони пішли у парі до кухні. Другі до самого вечора усе сновигали коло розбитого вікна контори, заглядали, що там робе Хомка і одгадували, хто б то справді украв гроші.
IV
Пізно повернувся назад Иосипенко. Уже давно стояла ніч над землею, і зорі виблискували з темного неба. Хто не ждав і хто діждав волі – потомилися і полягали спати. У трьох місцях ще тілько не погасло світло: в будинку, де над помершим паном, курникаючи, читав дяк, в Лейби в шинку, звідки почувався гомін, а часом і протяжна пісня пізніх гуляк:
Горілочка п’яна, Суча журба, впряма, – виводив хтось охриплим голосом… та Одарка Иосипен-чиха ще не гасила і не лягала спати. Вона знай сновигала з одної хати у другу, часто припадала своїм широким лицем до вікна і заглядала в нічну темноту. Кожен раз їй робилося непокійніше, якась тривога обнімала душу, то їй здавалося, що хтось стука, то почувалися крики охриплого кріпацтва. Ну, що як прийдуть, що як силоміць уломляться в хату, піднімуть струс? Десять раз вона переносила з місця на місце, з одної хати у другу, якусь чималу в’язанку всякого ганчір’я.
Тихо, роздивляючись на всі сторони, пробирався Иосипенко попід людськими хатами на гору, у двір. Йому чогось усе здавалося, що коли не з-за тієї хати, то з того огороду вискоче засада і кинеться на його. Часом тріска, луснувши під його ногою, обдавала його, наче кип’ятком. Він зостановлювався на хвилину, обдивлявся кругом і знову тихо простував далі. Ось він уже поминув кріпацькі хати. Ось уже збирається і на гору. Ясно світе огонь з панського будинку, чорніє церква гострим шпилем, піднявшись угору; а дворище, наче хто вимазав його сажею. Всюду тихо, так тихо, що Иосипенко чує, як б’ється у його грудях серце. Ось він покрався попід високим забором і вскочив через невеличку хвірточку в двір. Йому відразу полегшало. До того ще і в хаті світло пробивається крізь шибку. “Одарка не спить”, – подумав він і підійшов до вікна. Тихо стукнув він раз і вдруге. Щось за тінь замелькала у хаті.
– То ти? – чується голос Одарки.
– Я. Одчиняй, – одказав Иосипенко. Не забарилося світло згаснути у хаті. Ось воно показалося у сінях. Засув стукнув, одчинились двері, на порозі з свічкою у руках показалася Одарка.
– І де ти ходив досі, – сказала вона, впускаючи чоловіка у сіни, і засунула двері.
– А що, не чуть нічого? – спитав він, роздягаючись.
– Де тобі нічого. Перемліла я та переболіла душею. Панич виходив, допитувався усіх. Василь брякнув, що то ти підхопив гроші. Я, каже, був у садку, бачив би, коли б хто біг, та й слідів нема ніяких. Народ зразу поняв віри і вже хотіли струс робити, та панич задержав.
– Нічого. Ось я їм завтра нароблю струсу! – тихо промовив Иосипенко.- Завтра москалі увійдуть смиряти бунтовщиків. Нічого. А проте – заступ де?..
– У сінях.
– Гаразд.- І Иосипенко, засукавши рукава і од-котивши водянку, почав рити яму. Потім, заложивши у старий чавун ту в’язанку, з котрою носилася Одарка, поставив у яму і зарив. Одарка ще зверху примазала, а Иосипенко накотив знову водянку.
– Тепер хоч і спати, – сказав він, зітхнувши і перехрестившись. Ліжко луснуло під йото грузьким тілом. Одарка дмухнула на свічку і темна непроглядна темнота зразу все покрила. Чутно було, як вона помацки полізла до своєї постелі, як лягла, позіхнулї. І зразу все затихло. Нешвидко вона обізвалася.
– Ти спиш?
– Ні. А що?
– Шкода, що дітей у нас немає-сказала Одарка, зітхнувши.
– Спи краще, – сердито одказав Иосипенко і повернувся на ліжку.
Рано-рано устав Иосипенко і кинувся зразу до вікна. Сірий світ уже носився над землею, і в його дим-чатій млі ще не видно було нікого. У дворі пусто-тихо, всюди позапирано, всюди позачиняно. Ще позавчора у сю пору дворище вже гуло, людський гомін мішався з гомоном скотини: там волів гнали до водопою, рич-ки’ бігли з дійницями у загін доїти коров, Василь на аркані вів жеребця до Псла. Тепер тихо, наче все вимерло, або кинуло і розбіглося, не знать куди. “Воля, досипляють”, – думав Иосипенко і скинув очі на контору, що якраз проти його вікон стояла. Розбита рама висіла на прибої, виставивши, наче зуби, гострі скалки побитих шибок. З чорної дірки виходила сиза пара, осідаючи на віконниці інеєм. У йосипенка щось тяжке під серцем навернулося, коли він скинув оком на контору, і він мерщій одійшов від вікна.