– Куди?-питала, дивлячись прикро на неї, Оришка.- Куди ти підеш? Хто тебе пусте?
– Хто ж мене не пусте? хто не пусте? Я й так піду, – і кинулась було з хати.
– Постій, – стаючи на дорозі їй, сказала Оришка.- Оханись! Не я тебе не пускатиму, другі не пустять.
– Хто другі?
– Москалі. Он усі входи й виходи зайняли.
Мотря неймовірно глянула на Оришку, та зразу, упавши на піл, так і залилася сльозами.
Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре. Це неначе що лусне і – роздається високий крик гіркого плачу. Оришка тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!
Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті. Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи кричали:- Куди? – наморгували і насукували, – вернися, мов. Так не такий Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до панича.
– Паничу! Що це за напасть на вас.
– Как? какая напасть?
– Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на руках були, – той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу терпітиме.
– Да что ты говорить? Какие москали, откуда?
– Відкіль вони – про те не нам знати, а тому хто кдикав їх. Певно, з города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.
– Солдата пришли? – обернувся він до дворець-кйго, що стояв у порога.
– Прийшли, ваша милість.
– Кто же их звал? Зачем?
– Не могу знать.
Панич тілько здвигнув плечима.
– Исправник, следователь й стряпчий приехал”, – доклав новий лакуза, уступаючи в хату. Панич аж скривився.
– Хорошо. Принять их, а мне скореє одеватьсяі – І, вхопивши рушник, побіг на свої покої.
Василь стояв і думав: – що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так- це штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людонена-висник!
І Василь, рішивши дождатись кінця, тихо вийшов з хати. У сінях він почув крики.
– Де Йосипенко? Не бачили його?
– Не знаю. Нащо?
– Панич кличе.
– Там десь надворі.
Повз Василя пробігло два москалі і помчали у різні сторони відшукувати Йосипенка. Василь став у сінях дожидатись, чого то Йосипенка кликано.
Ось через який час і його повели. Товстий, осадкуватий, він ледве поспішав за вертливим, як в’юн, лакеєм.
– А не знаєте, чого?
– Почем мне знать.
Йосипенко, уступаючи у сіни, почав обтирати ноги, викашлюватись, готовитись до стрічі.
– Ти чого тут? – призро глянувши на Василя. спитав він.
– А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!
Запливші жиром йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.
Василь собі покрався в коридор. Через який час до Василя виразно донісся крик паничів, тупанина ногами, упавший голос йосипенків.
Швидко він вертався назад, похмурий, поблідлий і тіпався увесь.
– Отак! От і доживсь! От і дослуживсь до сьогої Нащо москалів покликав? А якби бунт стався? Добро не моє – про мене, хай хоч і все по цеглині рознесуть.
– Поки добро по цеглині рознесуть, то гроші у когось поміж пальцями пройдуть, – упік, мов батогом, Василь.
Йосипенко, як звір, зиркнув на Василя.
– Це ти, підожди! Ти перший бунтовщик, – крикнув на його Йосипенко.- Тебе першого б у Сибірю заслати.
– Коли б свині роги! – одказав Василь, усміхнувшись.
Йосипенко понурий вийшов з горниць і напрямився до своєї хати. Василь коло рундука став дожидатись, що далі буде.
Ось незабаром вийшов панич, за ним і другі пани. Вони тихо перекидались словами.
– Робіть, що знаєте, – одказав панич.- Вас толь-ко буду просить: минута не настолько серьезна, – повернувсь він до офіцера.
Офіцер махнув на москаля.
– Цепь снять! – крикнув він.
– А внушеніє? Внушеніє – главное, – умішався справник.-Другим повадки не буде. Панич здвигнув плечима.
– А поки осмотр проізведем, – сказав слідователь. І всі, знявшись, пішли до контора. Ввий спершу обійшли кругом, обдивилися около. Зостановились коло вікна, щупали його побиті шибки, хитали розламану раму, толкувалися – куди б його злодієві тікати, оглядали слід, котрий недалеко кінчався в садку. Потім пішли у середину. Дурноверхий Хома щось їм кричав, розказував. Сльози чулися у його голосі. Не довідавшись нічого від Хомки, кликнули йосипенка. Той звертав усе на бунтівливе кріпацтво, раяв зразу усіх перетрусити.
Потім зібрали двірню.
– Хто і кого першого бачив коло контори?
– йосипенка! – крикнуло декілька голосів. Йосипенко перемінився в лиці і повів довгу річ про те, як йому не спалося та як він з жінкою толкувався, що – коли б усе було благополучно. Як ранком, прокинувшись, пішов довідатись по хазяйству і, побачивши розбите вікно, наробив репету.
Кликнули слугу йосипенкову, зажовклу, захарчовану дівчину.
– Ти не чула нічого? – спитав її стряпчий.
– Коли?
– Уночі. Не чула стуку-грюку якого?
– Ні, не чула.
– Спала?
– Я слалася у кухні. Тілько входять хазяйка та й напустились на мене: чого так рано стелюся! Чому за роботу не берешся?- А я і кажу:- Людям свято, а нам робота.- Хазяйка розсердились, вилаяли мене і вигнали з хати.
– Де ж ти була?
– Я пішла до тітки ковалихи.
– Угу…- прогув якось чудно собі під ніс стряпчий і прикро глянув у вічі йосипенкові.
– Я її прогнала… Я її прогнала, бо вона ледащо, вона сяка, вона така, – запорошила Йосипенчиха.
Слідователь махнув на неї рукою і вона замовчала.
– Остається зробити обиск, – тихо сказав стряпчий.
– Робіть, – одказав панич і пішов до будинку. Панн пішли по хатах. Трохи не до обіда ходили, шукали, питали, розпитували – нігде нічого. У кухні в Оришки застали за плачем Мотрю.
– Ти чого плачеш? Та мовчала-плакала.
– Чого плачеш?
– Та вона з горниць, – одказала Оришка.-Плаче, – що тепер їй у світі робити… Пан умер, воля вийшла.
– Нічого, найде молодшого, – сказав стряпчий.
– А гарна, вража, – додав слідователь.
– Как твоє имя? – допитувався офіцер, брязнувши шаблею.
Василь стояв у сінях і увесь тремтів. Він слухав їх жартівливі речі і, як глибока образа, урізувались вони у його серце. Щоб здержувати себе, він кусав свої губи трохи не до крові. Та як не держався, таки не видержав. Йому почувся наче крик Мотрі, і в одну мить він ускочив у хату.
Пани стояли кругом Мотрі, і той те, той друге Допитувались, жартували.
– Ти чого? – спитався стряпчий, коли Василь сміло урвався у хату.
– Я тут живу…-здержуючи сам себе, одказав Василь…- Вона моя родичка.
– Близька?-спитався, усміхаючись, слідователь.
– Про те мені знати, – понуро одмовив Василь, бликнувши гострими очима.
Пани ще трохи постояли, пожартували і пішли. Василь сердито плюнув услід їм.
– Годі ж уже, годі, перестань! он же, бач, і він, – умовляла Оришка. Ліотря, котра не змогла ніяк сліз здержати, не змогла слова сказати.
Василь, прийшовши в себе, почав собі умовляти і насилу угамували її.
– Я сама не знаю, що зо мною, – -усміхаючись крізь сльози, хвалилась веселенька Мотря, – і хочу здержатись, та не зможу.
Стук у вікно знову злякав її. Вона аж скрикнула.
– Хто там? – спитала Оришка.
– Ідіть до горниць. Панич усіх скликає, щось буде казати, – гукнув дворник Свирид і мерщій побіг далі.
– Якого там гаспида ще? – сердито спитався Василь іі вийшов з хати.
– Та всім іти? – навздогінці крикнула до Свирида Оришка.
– Усім… усім.
Коло рундука панського будинку стояли пани і щось шептались між собою. Недалеко від їх купкою зібрались дворові, мовчазні, мов німі. З години на годину купка усе росла, більшала, все по одному та по одному прибувало до неї. Ось почувся з-за гори щось за голос, стук-гук. Дворові озирнулись. То йшли москалі, а за ними сунули задворові. Уперед ішли старі, похнюпившись, зараз за ними чоловіки, молоді парубки, гомонячи і жартуючи між собою. З боку їх тяглися жінки з дітворою, – одну несли на руках, другу вели за руки.
– Становіться всі вряд! Ближче одно до одного, – гукнув на їх справник. На москалів махнув рукою офіцер і ті зразу подались назад, стали в стороні.
– Чи всі тут? – знову гукнув справник, коли сяк-так розмістилися люди.
– Усі, – хтось обізвавсь.