З того німого забуття, з того очевидячного сну пробуркав його нестримний регіт і біганина дівчат.
Після ситого обіду, коли пан ліг опочивати, вони війшли в садок погуляти на волі, погратися.
– Давайте у блохи! Давайте у блохи!- кричить’ чорнява на волос, а на лиці біла, як крейда, Мотря.- Любила я у блохи грати, як була ще дома, – і невеличкий ружинець покрив її білі щоки.
– Давайте! Давайте! Побігаємо трохи – кричить і Гапка, і побігла. За нею другі, її наганяючи, одна з одної регочучись. Ото вони пробігли повз Василя і розбуркали його.
Він озирнувся і своїм очам не віре, – недалеко від його, всього за кущем, стоїть Мотря, від прудкого бігу зітхання її сперлося, груди ходором ходили, бліде личко покрилося тонкою краскою, а очі так грали-горіли. Вона піджидала Христі, важкої тілистої Христі, що повагом спускалася з гори. і – Та швидше!- гукнула до неї Мотря. і – Ще поспієш! Не швидчи, – одказувала та.- Он як розпалилася-розгорілася. Та гарна яка ти стала, як трошки почервоніла. Оце якби пан побачив, – хвалила Христя, доходячи до своєї товаришки. | Досі у Мотрі очі якось блищали, а то зразу, наче хто дмухнув на їх, померхли, потухли, – невеличка складочка пробігла над бровами.
– Не згадуй мені його, Христе, прошу тебе, молю тебе. Не згадуй його мені, коли хочеш, щоб я була хоч трохи весела, – жалібно прохала її Мотря.
– А-а… Тобі не подобався? Молодого все хоч. Мотря, зразу стративши і краску, і радість, тілько махнула нетерпляче рукою і, нахиливши голову, пішла поміж кущами.
– Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он вони пішли до садовника хати.
Мотря, мов не чула, подалася кущами. Василь, притаївшись, очима позирав за нею. Як йому хотілося, щоб земля провалилася у той час під усіма дівчатами і проглинула всіх відразу, тілько зоставила її, одну її. Ось вона зайшла за один кущ і сіла до його спиною. йому не видко ні її лиця, ні що вона робе. Він, тихо піднявшись, наче кішка, покрався поза кущами. Ось уже стало видно її бліде задумане лице. Сидить вона на сугорбику, набравши в припіл жовтогарячого листу, і тихо перебирає своєю невеличкою рукою, її чорні очі задумано уп’ялися на Псло, на широкі лани та білі піски, що тілько мріють поза Пслом. Чого вона туди дивиться? Об чім вона думає? Він підкрався ще ближче і тілько тепер запримітив, що хоч вона дивиться, та нічого не бачить, – гарячі сльози заслали їй світ, котяться по личку в припіл, одна рука покійно лежить, а друга не перестає переминати змочений лист. Була хвилина, що він так хотів і кинутись до неї, обітерти, осушити гарячі сльози, та якось задержався. “Так незручно!” – пробігло у його голові. І він манівцями покрався геть далі від неї. Спустився на самий низ і звідти сміло почимчикував на гору, до того самого сугорбику, де вона сиділа. Він здаля побачив, що вона запримітила його, та не тікає. Подаючи вид, що йде за ділом, він, похнюпившись, напрямився прямо до неї. Порівнявшись, він тоді тілько підняв голову і став, уп’явши здивовані очі у неї. Обоє мовчали. Вона вже переплакала, хоч сліди недавніх сліз ще стояли на її лиці.
– Здорова! – перервав він перший мовчання.
– Здоров! – одказала вона.
– Ти, здається, та дівка, що недавно прибула сюди?
– Я.
– Мотря?
– Мотря. І знову обоє помовкли.
– Чого ж ти сидиш тут одна, коли подруги твої он де гуляють?
І він вказав пальцем.
– Хай гуляють.
– А ти це плакала? Вона похнюпилась.
– Граєшся листячком?
Вона зразу вишвирнула лист з приполу.
– І нащо? – спитався він, все ближче, підступаючи до неї; вона, мов німа, сиділа.
– А гарна осінь, – не скоро почав він знову.- Ще такого теплого та хорошого дня і не було.
– Гарна, коли є кому гарно, – зітхнувши, одка-зала вона.
– А тобі хіба погано?
– А чим мені гарно? – спитала вона, блякнувши чорними очима.
– Хіба ти голодна, або холодна? Он як тебе наряджено.
Вона прикро обдивилася свій одяг.
– Наряджено!..- тихо сказала вона і, закривши лице руками, припала додолу.
Наче хто ножем ударив Василя у серце. Він підійшов до неї, побачив, як її плечі поривчато кидались, хотів щось сказати, та не міг.- Вона плаче… плаче, – вертілося у його в голові, в очах, у серці.
– Ну й чого?! – якось ненароком вимовив він, важко зітхнувши.- Годі, перестань! – казав він далі, опускаючись коло неї.- Слізьми не поможеш горю. Слізьми нічого не вдієш. Тілько голову наплачеш. Не плач, Мотре. Не ти перша, не ти послідня… Кожного з нас те прокляте лихо зачіпає, та нехай зачіпає. Недовго буде зачіпати. Наше не за горами. Чутка про волю все росте та шириться. Діждемся її – оділлються наші сльози комусь другому!
Під той тихий гомін сумного Василевого голосу Мотря затихала.
– От бач, так і краще! – казав він, прилягаючи на траві коло неї, бажаючи як-небудь заглянути у її лице, подивитися в її очі.
– Ох, коли б хто знав, як мені важко! – сказала вона, зовсім угамувавшись, і, утерши рукавом лице, підвелася.
– Повір, Мотре, що нікому воно не легко. Усіх наше ярмо надавило. Та ще дехто вже й привик.
– А я ніяк не привикну. Тілько згадаю дім, батька, матір… подруг… та оглянуся кругом себе…- Вона не доказала, і дві сльози затремтіли на її довгих віях.
– Терпи козак-отаманом будеш!-опустивши руку на плече і заглянувши їй у вічі, сказав він. Вона, сама не знає чого, усміхнулася. І сльози давлять, а щось легке на самому споді серця ворушиться, піднімається угору, веселить її. її наче хто рідний привітав, близький хтось заглянув у її душу, торкнувся злегка рукою її болючої виразки, і вона наче зразу заніміла.
– Здається, я тебе бачила десь, – глянувши ва його, сказала вона.- Десь чула твій голос.
– Де бачила? Як приїхала – бачила.
– То ти казав батькові, що задавив би мене.
– Казав! – вимовив він, махнувши безнадійно рукою.
– А в тебе рідні е? – помовчавши, спитала вона.
– Нема.
– Нікого?
– Нікого…
– Ні брата, ні сестри? Ні батька, ні матері?
– Нікого. Та й нащо?
– Хіба так краще?
– Та вже як там не е. Хоч те гаразд, що ніхто тебе не клопоче. Нікого ти не знаєш. Ніхто тебе не знає. Сам собі.
– Добре вам. Нам так не можна.
– Чому не можна? Хіба і вас не рівняє панський налигач?
– Правда твоя, – подумавши, сказала вона.- Та чому воно так? Усі, кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п’є, розливає сльози людські.
– То люди-собаки так завели, – гірко одказав він.
– Люди? що ж тим людям робити?
– Що робити? Бити, давити пакосників, – он що робити.
– Чому ж їх не б’ють? не давлять? – одно допитується вона.
– Того, що люди дурні. Дали на себе ярмо накинути, а скинути нема кебети. Звиклься з тим ярмом.
– А що ж роблять такі, хто не звикає? Кого давить те ярмо?
– Що роблять? Тікають більше.
– Куди ж ти втечеш? Це-мандри?..-якось боязно, наче злякало її те слово, спитала вона.
– Мандрівочка – наша тіточка! – одказав він. Вона тільки що розкрила рот, щоб сказати щось, як недалеко від їх почулося:
– Та де ж вона ділася? Куди вона заховалась? Вона злякано озирнулася кругом і, як опечена, схопилась.
– Куди ти? – спитав він.
– Он мене кинулись. Шукають-Прощай. Виходь коли-небудь сюди…- і він не вспів попрощатись з нею, як вона поза кущами побігла назустріч дівчатам.
– Бачі ми шукаємо, шаримо Її, а вона он проходжується.
– Я ходила аж до купальні. Там так гарно, – казала вона…- Листя багато понападало. Вітру зовсім немає. Тепло, як літом.
– Ходімо і ми.
– Ходімо.
І Мотря повела дівчат геть у противну сторону від того місця, де зостався Василь.
Після того разу Василь частіше і частіше почав навідуватись у садок. Іноді і дощик осінній моросить, а він після обіду забереться між гущавину – сновигає. Отут вона ховалася, отут сиділа… І йому легше й тепліше зробиться на серці. Хоч одна знайшлася душа така, з котрою він побалакає як слід, котра глибоко зазирала своїм чорним оком у його душу.
Коли ясна лучиться годинка, то й вона вибіжить. Стрінуться, походять поза кущами, побалакають, вона пожаліється своїми болями, своєю досадою і розійдуться задоволені обоє. Вона з якого часу стала хоч сумніша наче, зате рівніша, тихша, – не переходила відразу од заливного реготу до гірких сліз, як було спершу.
Раз у неділю Василя стрів пан у садку. Пан не сам був, а з дівчатами. Сонце так ясно світило і гріло, що панові аж стало жарко. Він, скинувши шапку, утирав платком своє сите запотіле лице і реготався з вигадок та іграшок дівчат. А вони одна перед одною вихвалялися та бігали, крутилися перед ним, то стрибали одна одній на плечі, то ловили за довгі коси.