– Та не ту ходиш. Ходи нижника, – кричав він до Пріськи, штовхнувши її у бік. І та, граючи очима і згинаючись, ходила нижника.
– А ти бий вишником!-кричав знову Гапці, котра намірювалася бити тузом.- Все ж хоч одна взятка буде.
– Е, Степане! Як так помагати, то я й слухати не хочу!- сердилась Пріська.
– А що ж? Коли б ти походила королем, то там би ні одної взятки не було.
– То ти їй помагаєш?
– А то ж кому? Це моя давня любоваї – викрикував він, ударивши злегка Гапку по спині.
– Мені, мені помагай, Степане! – соваючись, гукала Гапка.- І я ж тебе здавна кохаю.
– А як здавна, то й поцілуємося.
– Нумо.
І, жартуючи, Гапка цілувала Степана. Всі реготались.
– Воно, бачу, Степанові найкраще випало, – чухаючи потилицю, казав приїжджий парубок.- Я хоч би і місцями з ним помінятись, то согласен.
– А дзуськи! – одказував Степан.
– Підожди ж, підожди – я жінці скажу, як ти з дівчатами женихаєшся, – хвалився Онисько, високий парубок, син дворника.
– Ат, кажи! Хіба ще воно я й жінці не обрид. Без неї тілько мені й воля! – І, звівши обох дівок докупи, він поспіль цілував і ту й другу у їх повні червоні щоки.
Всі сміялися, реготались, жартували. Одна Мотря мовчки сиділа, схилившись на Христю. На її блідому чолику, по її чорних задуманих очах видко було, що вона далеко витала думкою від сих веселих ігр, від сих жартів, вигадок. Якась глибока туга лежала на її високому білому чолі. її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не обзивався, один Василь тілько на неї з тривогою позирав, та й то так, щоб другі не примітили. І диво, що ще перед картами вона і жартувала, і реготалася, була ще веселіша від других, поки не зайшла річ про волю. Наїжджі парубки завели її. Другі сміялися з тієї волі.
– Коли б мені воля, то я б паничів з п’ять до себе прийняла, – сказала товстогуба Пріська, граючи до хлопців масляними очима.
– Он понаїздило сьогодні скілько, – одказала їй білява Гапка з голубими очима, – вибирай скілько хоч.
– Хай їм, всі старі та лисі.
– А тобі молодого забажалося? – спитала Христя й завела пісеньку:
Як була я молодиця, Цілували мене в лиця. А як стала стара баба, Цілували б – була рада!
Приїжджі Хлопці реготалися, плескали в долоні, їм ще ніколи не доводилося бачити таких веселих, таких жартівливих дівчат. А проте, не дивлячись ні на регіт, ні на жарти, річ про волю не переривалася.
– От уже років з п’ять усе кажуть воля, воля, та усі й брешуть, – зітхнувши, сказав Степан.
– То вже ж вони щось вибрешуть, – одказала Мотря і як притихла, як засумувала, то вже ніщо ЇЇ більше і не розважало.
– Чого се ти, Мотре, так зажурилася. Яке таке чуєш лишенько над собою? – спитала її Христя. Мотря подивилася на подругу, прикро подивилася.
В очах у неї сльози блиснули і, схопившись, мовчки вийшла з хати.
Хлопці було кинулись за нею.
– Не руште! Не займайте її! – крикнула на їх Христя, і вони всілися.
– Та чого це вона справді так?- спитався Онисько, дворників син.
– Чудна! – одказала Гапка.- Отака вона завжди. То весела, весела – усе б догори дном перевернула, то зразу, наче зав’яже її, – сидить, думає, думає, часом плаче.
– Молода, дурна! – одказав Степан. Поки ж ішла ця розмова у хаті, Василь тихо-не-примітно вийшов у сіни. Коло сінешніх дверей, скло-нившись головою об одвірок, стояла Мотря і глибоко вдихала тихе вечірнє повітря. Ніч була темна, тілько зорі світили з темносинього неба.
– Мотрусю! – підкравшись до неї, тихо обізвав Василь.- Чого се ти, моя галочко? Мотря глибоко зітхнула.
– Ходімо, посідаймо на рундуці, – одказала вона, виступивши з сіней, і опустилась на рундук.
Василь сів коло неї, обхопивши рукою кругом стан і, пригорнувши, тихо поцілував її. Вона не одхиля-лась, а ще мов ближче пригорнулась до його.
– Чого журишся? Чого сумуєш? Кажи.
– І сама не знаю, – зітхнувши, сказала вона.- Так чогось зразу важко стало. Так гірко. І навіщо хоч про ту волю повели розмову… А он бач, – і вона вказала рукою на будинок, звідки неслася весела ігра, лився світ, наче що всередині його палало.- Гуляють… а полягають-іди присипляти їх… О, прокляті!.. Коли б ти знав, як мені хочеться вмерти. Отак би руки сама на себе й наложила… Хоч воля, хоч смерть.
– Такій молодій та умирати?
– А вже як таке життя… Яке наше життя? Як собаку ту одірвали від батька-матері, від дому і взяли сюди старого бахура тішити…
Перед ними, наче з-під землі, виросла висока йосипенкова постать.
– Що ти сказала?- спитався прикажчик.- Ану, ну, ще скажи!
Василя наче по голові хто обухом ударив від тих слів. Він сидів і тілько слухав, як у його голові дзвонило.
– Ах ти, поганко, мерзавко! Та ради такого ба-рина тобі щодня, щогодини треба богу молитися, а ти, падло хамське, таке говориш. І язик у тебе повертається вільно? І не стане він руба тобі серед рота? Ходімо лишень, я тебе до барина поведу. Замість того, щоб тобі у горницях сидіти, так ти, волоцюго, повіялася до хлопців на кухню. Ходімо, – і вхопивши міцною рукою плече, він, як ту пір’їну, поставив Мотрю зразу на ноги.
– Куди? Ні з місця!!-гукнув Василь, уставши перед йосипенком, як верства, і загороджуючи дорогу.
– І ти сюди, волоцюго, зводнику! З тебе все лихо встає. Іди й ти за нами. І тобі дістанеться на горіхи, – сказав він, рвонувши Мотрю так, що вона, наче груша, геть одлетіла.
Василь, як змій, важко дишучи, кинувся на йоси-пенка і насів його, як кібець горобця.
– Ох, лишенько! О, рятуйте! – не своїм голосом залементував йосипенко на весь двір.
Усе, що було в кухні, зразу вискочило на двір. Всі побачили таке, якого ще ніхто зроду-звіку не то що не бачив, та у гадці здумати не зміг. Де ж? йосипенка, першого після пана, старшого у Зеленій горці, віють на всі боки. І хто ж? Кучер Василь. Дівчата полинули, хто куди знав, хлопці густою лавою обступили, чужі кинулись одіймати йосипенка, котрий не переставав репетувати:- О, рятуйте, хто в бога вірує! Ох, уб’є ж, уб’є, сучий син! О, рятуйте, рятуйте! –
– Рятувати тебе? – кричав Василь, садячи здоровенні кулаки і в боки, і в морду йосипенкові.- Тебе рятувати, що на підслухи ходе, що на підкупи здався. Ось я тебе порятую.
– Василю! Годі! Що се ти-збожеволів?-гукали парубки, тягаючи його за плечі. Василь, наче острогами, обвивав ногами кругом йосипенка і качав його за собою, аж поти не прибігла йосипенкова жінка Одарка. Та зразу, проскочивши поміж парубками, усім своїм тілом налягла на Василя, і, хоч сама упала, зате і Василя звалила. Йосипенко, як несамовитий, схопився і чимдуж подрав у садок. За ним гналася Одарка і кри-чала:-Куди ти, дурню! Іди до пана! Іди зараз жалітись.- Зчинила такий крик-ґвалт, що з другого двору пани почули і прибігли на той лемент.
– Що тут таке? Чого ви, вражі сини, бійку збили? Аж ось і Гамза суне.
– Хто кого? – пита ще здалека Гамза.
– Я, я! – викрикує Василь, блідий, увесь тремтячи.
– Кого?
– Прикажчика.
– Прикажчика? – переспросив суворо пан.
– Еге, його. Хай на підслухи не ходе. Хай до нас, молодих, не мішається. Чого йому треба було? Ви звеліли – гуляй скілько хоч. Чужі люди зібрались, а він на підслухи прийшов… Я йому і дав по зашийку.
Гамза мовчав. Всі думали – пропав тепер Василь!’
Всі ждали слова; узять його! Василь стояв – на все рішучий.
– Так йому і треба! – відказав покійно Гамза і, повернувшись, пішов з двору. За ним повернули й пани. Дворові і чужі, й свої, стояли і дивувались: що ж воно за знак? Такого ще зроду не було. Бувало одно словце шепне Йосипенко про кого панові – і не знать де чоловіка дінуть, а тепер усі бачили, як Василь віяв Йосипенка, і пан ще погладив Василя. Це щось та значе. Пан злякався!- шушукались дворові і ждали на завтра розправи.
Зійшло сонце і освітило сумне дворище. Всі ждали – пан устане і почнеться розправа. Василь сам дожидав її. Пан устав, кликнули до його йосипенка. Пішов Йосипенко і прийшов, а Василя не кличуть, і ніщо не віщує нічого. Пройшов день, пройшов і другий, і третій – не чути нічого. Всі наче перед смертю ходять. “Значить, усім буде, усім достанеться”, – думають дворові. Рахують, яку б його кару вигадати. Василь ні живий ні мертвий. Не їсть, не п’є, не говоре ні до кого, та і його всі стороняться, аж почорнів, з лиця спав.
Одного дня Василь вів коней повз сад до водопою. На окопі стояла Мотря і махнула на його рукою.