Літом, правда, легше робиться. Забуваєш об своїй неволі. Підеш у садок, цвіте так усе, пташки щебечуть. Псло, як дзеркало, блищить проти сонця, – простір усюди, розкіш. І без волі – воля. А тут ще, дивись, Мотря вискоче. Утіше, пригорне його.
– Утіхо моя! – каже Василь.- Ради тебе тілько сю зиму зимував.
– Підожди, дождемо волі – не так заживемо.
– Поберемося ми, Мотре.
– Що б робила я тут без тебе? Умерла б досі, – хвалиться вона.
Василь подужчав – побадьорішав. Знову з йосипенком рубається, не вступа йому ні в чому. Досада Йосипенкові. Він знай ловить на чому-небудь Василя. Раз застав їх в садку. Мотря з-за кущів перекидалася з Василем жартівливими річами. “Еге”, – подумав йосипенко. І з того часу почав за обома помічати.
На іменини панові зовсім був піймав. Не втечи він від пана, розкажи усе по гарячих слідах, – бог зна, чим би воно кінчилося. Певне, Василя давно спровадили б з двору, та й Мотрі дісталося б. Було вже раз так, як накрив пан лакея з горничною: лакея кізяків різати приставлено, а горничну обстригли і, вимазавши голову дьогтем, – вигнали з двору. Те ждало в дворі Мотрю, та Мотря попередила. Вона так укоськала пана, що ще йосипенкові дісталося.
– Шкода! йосипенко вже не в тій силі, що був, – шушукались дворові між собою, і не стали так падати біля його, як спершу падали. А Василь у вічі сміється: – А що взяв? Накурив?
– Шкода! Старіє наш пан!-хвалився йосипенко поміж своїми близькими.
– Я давно тобі казала, пан не бог, – підбива його Жінка.- Так ти увірував, як у бога, у його. От тобі ця віра і далася взнаки! А ти чуєш, що кріпаки плещуть? Волі ждуть… Чого ти дивишся? Щоб, як воля прийде, – голодним на волю виходити? йосипенко одмовчувався, а проте на вуси мотав слова жінчині. Менше почав на дворових клепати, на великі сходи жалітися.
– І бог його святий знає, чи воно такі роки настали? Мов же і не нехтуєш нічого, бережеш, як око, а дивись – недостача та й недостача, – казав він панові, коли той запримічав великий розход.- Уп’ять же прийдеться своє добро продавати – за безцінок ще, а в городі що купити треба – ціни не закажеш.
Пан тілько одказував на те: – Аби мені чесно було. Чуєш, Йосипенко? Аби чесно, кажу, було.
– Скілько літ, барин, служимо, та хай тому добра не буде, хто покривить душею перед таким паном.
– То-то, гляди ж!
І Йосипенко глядить. Урожай того року не дав того, чого ждалося. Хоч люди справді кругом скаржились на недорід, та не можна того було сказати про панові поля, а проте хліб пішов по меншій ціні, ніж торік.. Жиди хвалилися панові, що і їм нема ніякого бариша. Хоч у других панів вони пшеницю купували по вісім гривень, а в його по шість, жито по полтині, а в його по два семигривеника.
Чутно було між дворовими, ніби йосипенчнха ко-мусь-то хвалилася:
– Коли б ще таких хоч два роки, – то хоч би й воля приходила – не страшно.
А на осінь люди ще сміливіше заговорили про волю.- Об різдві безперемінно цар обіцяв її дати, – казали одні.- Об різдві не об різдві, а об стрітенні щось-то буде. Не тілько літо з зимою стрінеться, а й люди із волею.
– А може, з лозою? – деякі сміялися.
– Чого доброго, а лози багато по Пслу наросло, – жартували другі.
– Та й прикажчик наш і пан не від тих грошей.’
Настала осінь. Дощі, тумани непроглядні, калюжі невилазні. Знову Василеві туга упилася в серце: не вільно йому бачитись з Мотрею. Хіба, як ненароком забіжить вона у кухні з другими дівчатами.
Після Пилипа сніг упав. Морози жаркі зарядили., Чутка пішла – пан жде сина у гості об різдві аж з столиці.
Ось і він приїхав. Коли б не в панській кареті, то й не сказав би, що то син Гамзи. Одітий по-простому, по-міщанському, – у каптані, у матнистих штанях, в червоній сорочці навипуск. Звісно, тільки все те з дорогого оксамиту та шовку.
Батько неласково прийняв сина за одяг.
– Що то у тебе за таке манаття? Хрестяне побачать – сміятись будуть.
– Тепер, – одказує, – в столиці така мода.
– Мода?.. гм! А що ж ще у вашій столиці?
– Воля у всіх на умі і на язиці. Воля, батюшка, воляї
– Не кажи ти мені сього. Не ображай мого серця. Брехня. Нічому не вірю. Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати.
– А от незабаром повірите.
– Не повірю! І слухати не хочу!-кричить старий.- У мене сто канчуків тому, хто з кріпаків сміє казати про волю.
– Ну, то ви вже дуже…- почав син.
– А то так, як ви? Начепе на себе чекмінь, у мужика нарядиться – та й дума, воля незабаром. Ще не позсувалися з глузду ні цар, ні його міністри. То ви тілько, молоді, каламутите людей. Учать вас чорт батька зна чому, – і пішов старий, аж піт на йому холодний виступа, аж посинів увесь.
Син недовго гостив у батька. Всього три дні пожив, а то поїхав по знайомих, по товаришах, по панах – знайомитись.
Гамза аж занедужав після того: з хати і ногою не виступне, нікого не пуска до себе. Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня нові порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити-щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!
– Ні, воно-таки, мабуть, щось та є! – казали дворові і ждали чогось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітення прийшло і пройшло – не чутно нічого. Пройшло ще два тижні. На середині третього прибіг з городу до пана козак верхи. Кинув щось і побіг далі.
– Що таке привіз козак?
– А бог його знає.
На другий день чують: у сусідньому селі в церкві волю читали.
– Що ж це гларавчанам дали волю, а нам і ні?- загукали горішани, – Як же се так?
– Ходімо до пана. Спитаємо, чому се він волі не читав, – раяли одні.
– Чим до пана йти, то спершу до Йосипенка. Він там треться у горницях. Він повинен знать. Пошлімо кого стороною запитать.
– Чого стороною? Чого нам лазити коло їх? Хіба ще мало ми лазили? Не вони дали – цар дав. Як вони сміють царський наказ ховати? – кричать сміливіші.
– Ходімо прямо до пана, – каже Василь.-Хай дає царську волю. Де він її дів?
Загули горішани. І дворові, і задворові. Зібралося у двір народу. Дехто побував уже і в жида в шинку, дехто і геть-то хлебнув. Других воля захмелила. Поза спиною у Василя аж мороз ходе. Серце так б’ється.
– Що ж ми так стоїмо? Чого стоїмо? Ходімо до пана! Всі ходімо! – гука він.
– А що, як брехня? – обізвалося декілька голосів. На їх всі накинулись:
– Так ви поза спиною других ховатись? Чужими руками жар загрібати? Митці. Беріть їх та вперед!
Марш до пана.
І ціла громада чоловіка в сорок напрямилася до будинку.
– Ви чого? – пита їх дворецький, заступаючи дорогу у дверях.
– К бісовій матерії Ми до пана! -накинулись на його передні.
– Барін почеває!.
– Хай встає, нехай встає. Де він волю дів? Хай дає волю! – гукають зсередини.
Передні лізуть. Дворецький не пуска.
– Та чого ви дивитесь на його – у мордуі – кричать п’яніші.
Василь вискочив уперед і своєю залізною рукою надавив на двері. Почувся луск. Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору. Двері розчинились.
– Ходімо, – каже Василь.
– Де ми там помістимось? Ідіть хто-небудь від усієї громади. Ми тут вас пождемо.
– Викликай пана. Чого він там сидить? Хай виходе. Громада його зове.
Знову почали раятись. П’яні лізли уперед.
– Не пускають нас – ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Нічиїми, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.
Василь здержував п’яних.
– Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п’ять-десять.
– Ти йди, Василю! Ти смілий.
– Я піду. А ще хто?
– І я! І я! – чуються з купи викрики.
– Всі не помістимося. Хай чоловік п’ять-шість. Насилу вибрали. Чоловіка з шість пішло нагору. Остатні скупились коло рундука, гудуть. Кожна хвилина здається їм годом.
Аж ось чуть – тупотять зверху і виборці. Василь уперед, несе якусь бумагу.
– Ось вона! ось! – гука до громади.- Воля, братця!
– А що ж пан? Віддав? не противився?
– Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.
– Куди ж тепер з нею? Ану покажи! Золота вона? Василь показує.
– То не воля! Воля золота. А то чорним написана. Вертайся, здобудь справжньої волі.
– Воля! – кричить Василь, – воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.