– І чого так рано схопився? – спитала його Одар-ка, ще потягаючись на постелі.
Мовчки Иосипенко умився, одівся, зняв шапку і пішов з хати. Він, як і давно, обійшов спершу усе чорне дворище, потім напрямився до будинку. Двері у йому не були зачинені і в великі вікна блищали два огоньки. Иосипенко піднявся нагору, увійшов у велику хату, де завжди були гудючі бенкети, ситні обіди. Серед неї на довгому столі лежав тепер старий Гамза, схрестивши на грудях руки, у котрих блищав позолотою восковий хрест. Очі у його закриті, уста склепились, високі сірі брови одстовбурчились над очима, мов стріха, задрана вітром. Два здоровенних ставники горіло над його головою, кидаючи неясний світ нагорілих ґнотів на лице, – воно здавалося якесь жовто-чорне, наче з міді вилите. Коло ставників примостився дяк і охриплим, ослаблим голосом вичитував молитви. Йосипенкові чогось стало сумно, так сумно, як ще йому ніколи не було. Жаль не жаль ущипнув його за серце, а якась досада здавила його. Він підійшов до пана. Колись і стояти близько біля його було страшно, а тепер от тихо, покійно лежав він. Морозом пройняло спину Йосипенкові і він, склонивши голову низько, поклонився. Потім став навколюшки і почав молитись. Голос дяка наче подужчав, забачивши живого чоловіка коло себе, кожне слово його, мов гвіздок, доходило йосипен-нові до серця і драло морозом по жилах. Иосипенко щиро і прикро припадав до землі, здіймав очі угору, молився, потім встав, підійшов до трупу, подивився у лице і, припавши до руки, затіпав головою. Він плакав! Швидко почувся його стривожений плакучий голос: “Паночку-благодітелю!”
Сонце саме вставало, червоним заревом горіло небо якраз проти вікон і, наче кров’янії коники, забігали по стіні його перші іскорки. Дяк одійшов до вікна подивитися на світ, дати одпочинок натомленим очам. Крізь прозоре повітря ясного ранку виразно з другої гори виглядало місто з своїми білими високими церквами, кам’яними будинками, шпилі і спуски рудих глиняних гір чорніли, а долина і глибокі западини курилися туманом. Унизу гори, мов ластів’ячі гнізда, примостилися кріпацькі хатки. Білі, вони горіли тепер проти сонця і різали очі. Серед їх невеличких дворів було тихо, ні з одного димаря не піднімався дим, видно, що житці ще спали. А то що чорніє, колишеться в тумані? Наче мутна вода, суне з гори прямо на Горішок і тілько її верхів’я виблискує на сонці. Ні, то не вода, то люди, живі люди. Що ж то за щетина блищить у їх над головами, одкидаючи від себе тисячі ясних іскорок? Дяк так прикро задивився, що не чув, коли до його підійшов і Иосипенко, положивши руку на плече.
– Ідуть! Ідуть! – скрикнув Иосипенко, і лице його просіяло.
– Хто тор-пита дяк.
– Москалі.
– Чого?
– Уводити волю, – радо одказав йосипенко і мерщій побіг з хати.
Дяк ще, ще раз подивився.-Москалі, так, вони, – промовив і мерщій кинувся до книжки.- Да воскрес-нет бог й расточатся врази его, – почувся його сумний Голос серед хати, і зразу якоюсь темнотою вкрилася вона, то сонце посунуло за хмару, що вже давно, наче ворог, стояла і чорніла над ним.
Рівною лавою, неначе по шнуру витягненою, піднімаються москалі на гору, нога у ногу ступаючи, і тілько глухий гуп сотні ніг віддається раз по раз у повітрі. Уперед з правого боку, нахнюпившись, ішов офіцер, і його довга шабля, б’ючись об мерзле груддя, стрибала, бряжчала. Мовчки, мов не живі, а машини, ішли вони. Не доходячи Горішка, офіцер скрикнув:
“Заході!” Уперед вискочив один москаль, за ним другий, третій, – мов з мички виводила молодиця довгу Нитку, – так одним словом офіцер витягав у довгу вірьовку москалів. Перший повертав, усе завертав набік, і незабаром усі двори і хати сонного кріпацтва довкола були оповиті москалями. Гей, всі горішани, прокидайтесь! Вставайте стрічати волю. Вставайте, подивіться: он вона, оповита блискучими штиками, прийшла до вас і на сторожі стала!.. Горішани справді почали прокидатись, – там у вікні замаячив жіночий очіпок, у другому скривлене заплакане лице дитини, з сіней виглядали розкудлані чоловічі голови.
– Москалі, глянь. Чого се? – допитувались самі між собою кріпаки.
– Где ж бунтовщики? – кричав на гору офіцер до йосипенка, що, знявши шапку, мчався до москалів з гори.
– Здраствуйте, ваше високоблагородіє! – низько Вклонившись, мовив він, – пожалуйте у горниці.
– Да где бунтовщики?-допитується офіцер.
– Тут вони, здесь, ваше високоблагородіє. Усі вони однакові. Вчора, як розходилися – трохи будинку не рознесли. Пожалуйте у горниці.
– Стоять здесь. Никого не випускать, бьггь наготове, – скомандував офіцер старшому з москалів і повернув на гору.
– Та й у дворі, ваше високоблагородіє, небезпечно. І там вони одним духом дишуть. Учора контору обікрадено.
Знову щось сказав офіцер. Частина москалів одді-лилася і, гупаючи ногами, поплелась на гору. За ними офіцер, а ззаду, як вірна собака біля хазяйського воза, йосипенко.
Тільки що піднялися на гору, як по дорозі з міста почувся дзвінок… далі другий, третій. Три тройки, бистрих, як змії, коней мчалися прямо на Горішок. Горішани повискакували з хат, одні стояли в своїх огородах, другі посходилися в купи і сунули до шляху.
– Не подходи! не подходи! – гукали на їх москалі.
– Що се? – здвигуючи плечима, допитувалися одно в одного горішани. В деяких жінок забилось боліс-но серце, і вголос вони почали викрикувати свою образу.
– Хіба ми усі злодії? Так хай трусять.
– Мовчіть! – здержували їх чоловіки.
Деякі діти кричали на весь рот.
Щось неабияке затівалося, щось страшне носилося в повітрі. Що таке? що буде? Ніхто нічого не знав.
Ситі коні не забарилися вимчати на гору панів. То був справник, слідователь, стряпчий. Кріпаки при їх проїзді, низько схиляючи голови, здоровкалися. Вони мов не примічали і метко погнали коней у двір.
– Тітко Оришко! Тітко Оришко! – стиха гукнув Василь, заглянувши того ж таки ранку у кухню.
– Хто там? А що? – спросоння кидаючись, спитала куховарка Оришка, немолода вже молодиця.
– Та се я, – обізвавсь Василь з-за дверей.- Мот-ря спить?
– Спить.
– Хай же спить. Не будіть її.
– А ти куди?-спитала Оришка, відхиливши двері і глянувши на зблідле і рішуче лице Василя, знову скрикнула:
– Ти куди?
– Та я… Он москалі прийшли. Слободу вже довкола обступили, сюди ще простують.
– Москалі? Чого?-ще більш дивувалась Оришка.
– Про те їм знати, – і Василь напрямився іти.
– Василю, постій! – скрикнула Оришка, вискочивши у сіни.- Куди ти?
– Та вже ж нікуди. Туди де й всі! Що громаді, те й бабі.
– Василю, не пильнуй дуже. Одумайся лиш краще. Пожалій і себе і її. Вона всю ніч тілько про тебе і балакала. Тебе візьмуть – вона з собою що-небудь подіє. Не губи молодого віку.
Василь пильно дивився на широке, уже пописане зморшками лице куховарки, на її чорні великі очі, що наче ті уголля тліли з-під чорних брів, і його ще дужче морозом брало.
– Ні-ні. Не бійтесь, – заспокоював він Оришку.- Не кажіть тілько Мотрі, коли попитає. Скажіть – пішов у горниці. Я одначе туди йду. Піду. Може доб’юся до панича, скажу йому: що це на нас таку напасть пущено? – і Василь пішов з сіней.
Оришка навзирці провела його очима. Василь повернув повз контору, і вона забачила насупроти його москалів.
– Стой! куда? – кричали москалі.
– До панича! – донісся до неї голос Василів, і заргз же почувся якийсь гуп… хтось біг, хтось гнався.- Це ж за ним женуться! – зломивши руки, трохи не скрикнула вона і вся затіпалася.
Через хвилину все стихло, а через другу – вона побачила, як валка москалів бігом промелькнула повз кухонні вікна. Вона з ляку перехрестилась…- Господи, що це воно затівається, – скрикнула вона. – Що? що?-не менше злякано схопилася і Мот-ря, що досі спала на полу.- Тіточко, що там?
– Москалі, – упавшим голосом промовила Оришка.
– Москалі? чого москалі? чого їм треба?.. А Василь де? Де Василь, тітко? Він не приходив?
– Як не приходив? Був.
– Де ж він, де?
– Казав, піду у горниці, до панича пішов.
– У горниці? До панича? Чого? його покликано туди?
– Егеж, покликано, – нескоро, роздумуючи, як його сказати, одказала Оришка.
– Покликано? Пропав же він! – скрикнула Мотря.
– Та бог з тобою. Його панич кликнув, у місто має за чимсь послати.
– Ні-ні. Ви мене дурите, його у горниці кликнули, щоб його узяти! Ви мовчите?.. Боже мій! боже мій! Я зараз сама піду туди.- І Мотря почала швидко одягатись, прибиратись.