А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! – усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.
Петро уп'ялив у його свої здивовані очі… Чи сон то, чи приява?.. Перед ним стояв Шестірний!
– Ми с вами еще с детства знакоми… Дайте сту-льев! -крикнув він, повертаючись назад.
Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали Петрові несподівані гості.
– Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?.. Жук, что-ли… – вів далі річ Шестірний: – выі еще с тех лет отличались… исключительним образом мислей. Помните, желтую книгу, из которой ви черпали идею о лучшем устройстве общества й справедливейшем распределении благ?..
Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.
– Садитесь… Чего ви стоите? – солодко вимовив Шестірний.- Садитесь… расскажите нам все, что вьі знаєте по зтому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться.- Очі у Шестірного горіли, зуби виблискували.
Петро мовчав – і все дивився на Шестірного. Оже погляд його тепер не світив дивуванням, а якийсь огонь займався у йому: краска облила все обличчя Петрове… Чи то сором, чи гнів опанував його серцем?
– Чего же ви молчите? Садитесь, пожалуйста, н оассказивайте.
Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать-і мовчки ліг. Зуби Шестірного потемніли, покрилися губами.
– Ви забиваєте долг приличия, – здвигаючи брови, мовив офіцер.
– Пусть уж ми с вами были товарищи, – мовив Шестірний, – й теперь вот желаем воскресить всю грубость былого товарищества, но!.. в присутствии вот вх… – і він указав на офіцера.
Той вискалив чорні зашмалені тютюном зуби. Петро мовчав.
– Пусть так! – знову почав Шестірний, і очі його загорілися хижим огнем.- Вьі, как видно, долгой прак-тикой вьіработали для своего корпуса два возможних положення: стоячеє й лежачеє… Пусть так!.. Расска-зивайте же нам, хотя лежа, что ви знаєте?
Петро шпарко повернувся на бік. Грізний його погляд упав на офіцера.
– Ви взяли мої бумаги? – скрикнув він.- Покажіть їх прокуророві, – хай він мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було в гімназії! – І знову Петро ліг на спину. Шестірний цмокнув, скривився.
– Хорошо! Ви отказываетесь от чистосердечного сознания? Ви отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас?
– Я нічого не скажу! – крикнув Петро.- Мені ні в кого й нічого прохати.
– Очень хорошо-с… Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, – промовив Шестірний до офіцера.
Обидва знялися, порипіли чобітьми – і вийшли. Москалі забрали стільці і – знову зачинилися перед Петровими очима двері.
Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили 'Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало; голова й очі горіли, наче в огні. Миттю він скочив з постелі, ухопився за гарячу голову своїми холодними руками – і, мов навісний, забігав по. хаті… Одіймаючи руки від голови і стуляючи їх у кулаки, він затіпався, мов перед смертю і заскреготав зубами… "О, чом я, чом я не вп'явся йому у ті зелені очі?!"-сичав його голос по хаті. Петро знову ухопився руками за голову, знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бігає-метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад, – нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бігає миша по мишоловці, – ганяє своїми тонкими ніжками по дерев'яній долівці; учепиться зубами в залізний прут, – гризь! Не видержав тонкий зубок – перепався надвоє… Навіщо він тепер? Швидко ні один з їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається убік, – знову ганяє по мишоловці…
Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та куриво – чорною пилюкою укрили всі широкі дороги…
Добиралося до полудня. Кальною вулицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка – і знай молила свого машталіра поганяти скоріше.
– Ради господа бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його-поганяй, Іване!-молила вона своїм журливим голосом.-Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку – та й годі! І коням скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!
– Та воно ви, пані, цілу дорогу – все швидше та швидше!-одказав машталір:-то он до того ліска, то он до того села, то до тієї хати… Воно-то нам сидіти добро, а коні, гляньте, – аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.
– Я ж прошу тебе, Іване, – молила жінка. Іван не сказав нічого; шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками – і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, посилане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, – на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі й очах лежала чорна туга. Трусячись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла – побігла до брами.
– Чи можна бачити смотрителя? – спитала вона часового.
Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, – швиденько забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару – і знову зачинилася.
– Ви чого? – спитав її неласкаве худий, шолудивий смотритель.
– Побачитись з сином.
– Опізнилися, матушка!
У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?.. Смотрнте-леві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!
– Опізнилися, кажу! – знову мовив смотритель і одвернувся.
– Боже ж мій! Коли ж мені прийти?
– Прийом до обіду тілько буває.
– Я ж здалека приїхала… За сотню верст забилася… Змилосердіться надо мною, – кланяючись, прохала стара.
Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.
– З ким ви хочете бачитись?-спитав, помовчавши.
– З сином… з Петром Телепнем.
– З Телепнем? – спитав смотритель таким голосом, що аж у серці старої похололо.
– Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.
– З ним не можна!
– Зовсім не можна? – ледве вимовила стара.
– Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочетаі розрішеніє, то до обіду можна.
– У кого ж те розрішеніє брати?
– У полковника…- І смотритель сказав прозвище.
– Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я пря" їзжа людина… У мене немає нікого знайомого, хто б указав.
– Язик, матушка, до Києва доводить! Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла – і, хитаючись, пішла назад.
– Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… – ридаючи, казала вона своєму непривітному машталірові.
– Я так і знав! – гукнув той.- Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись…
– Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…
– Сідайте хоч скоріш! – змилосердився Іван. Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней, і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…
РЧи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, при-мчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з'ївши крихти хліба, з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?
Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам'яна гора. навернули чорні думки, – мов гарячою сіркою пекли його серце, – залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів'ю, покосилися; лице пожовхло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Летро? – Нічого не думав – і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.