Стус Василь

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку. Через сто зневір. Моя душа, запрагла неба, в буремнім леті держить путь на стовп високого вогню, що

Колимські закували зозулі, шумує потік, молода шипшина жовтавий стромить лист. Легкі хмарки на порцеляновому виснуть небі. А я на цій модриновій колоді читаю про засланця-пустуна. Пусте, пустуне! Жити

Коли на землю спадає тиша, коли приморські кручі затушовує ніч глуха, Коли близ берега тільки світло берегового крейсера та жовчні очі чужих безсонь – одне море хвилюється, одне

Їх було двоє — прибиральниця i двiрник. Вони сидiли на Володимирськiй гiрцi — там, де видно увесь Труханiв острiв, Дарницю i навiть поближнi трамваї, i жваво обговорювали замацану

* * * І поблизу — радянський сад, будова й роздуми в маруді про довгу чергу самозрад. Я кочегарю в халабуді. Ставок тьмяніє, наче ніч, розлита й вигускла