Стус Василь

Вхопився обома руками За хвилю: винеси мене! Вже безпорадному, важка мені Душа, бо, зігнута, не гнеться Вже далі спина, бо тепер Мені одна лиш смерть – за друга,

Вони сидять за столом, поклавши перед собою жилавi руки. Ось сухi i нервовi — маминi, ось татовi — важкi наче гирi, сидить сестра — таємнича усмiшка сновигає її

* * * Вночі його мучили блохи, а те, що половина людей земної кулі досі ще стогне під гнітом капіталізму, не давало йому змоги склепити очей. …..

Вмирає пiзно чоловiк, а родиться дочасно, тому й на свiтi жити звик, як раб i рабовласник. Вiн като-жертва, жертво-кат, страждає i богує, iде вперед, немов назад, як душу

Вік би не бачити й не чуть про тебе, скрипко чорна, а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть, неначе кров із горла, і пахнуть рутою, котра уже напівзабута,