Стус Василь

Змагай, знеможений життям, знеможений, змагай. Минуле вабить вороттям i врочить i нехай. А ти, сомнамбуло, змагай, у напiвснi живи, де жовтi сходяться леви у присмерковий гай. У воду

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем, і добі підставляти спите вірнопідданого лице. І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя

Запахло сонцем, воском і зелом. В мосянжне колихання передліта летить бджола, любов’ю обігріта, мов янгол із надламаним крилом. На обрії, одразу ж за селом, де оболоню тишею сповито,

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща тьма. I тьмуща тьма. I тьмуща тьма. Тільки чорна водь. I чорна пуща. А твого Святошина — нема. Ні сестри, ні

За шибами туркочуть голуби і горобці виспівують щасливі, перегуки і гамори грайливі все хлюпають об шиби, мов прибій, так дивно відгороджений вікном і зависоким муром. Синь небесна до