Климко – Григір Тютюнник

змажчики, стрілочники, і Климко ніякне міг пробитися крізь той натовп. Він побачив тільки, що всіпознімали картузи й похилили голови, і закричав, і застукавкулачками в погорблені спини:—Пустіть мене!Його впізнали і розступилися… Климко побачив лише сивудядькову чуприну з-під брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злізтинагору, але хтось придержав його за плечі й сказав:—Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знімемо —іподивишся.—Пряме влучення…—квапливо розказував хтось. У тендер. Їхвугіллям побило…Дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака.Надворі було вітряно. По коридору шаруділо перше осіннє листя зпристанційного скверу і забивалося в тихі кутки. Увіходили мовчазнізморені залізничники в промащених мазутою робах, знімали картузи,прощалися пошепки з дядьком і знову йшли на роботу; зітхали іпотихеньку схлипували жінки, які зійшлися з усього барака, і тількиодна серед них, тітка Мотя з висілка, плакала вголос і припадалащокою до чорних —їх так і не відмили —дядькових рук, складенихна грудях. Вона частенько приносила дядькові чисті, випрасуванісорочки, що пахли простим чорним милом.У головах у дядька лежали пучечки живих і сухих квітів:чорнобривці з деповської клумби і гайстри з чиєїсь грядки, сухийдеревій і ковила. Квіти дихали м’яко і ладанно, а дядьків костюмновий пах Климкові вихідними днями.На кладовищі Климко вже не плакав, а лише здригався від холоду вгрудях і хрипко зітхав. Червоно, підпливаючи рожевим надвечірніммороком, заходило сонце.А вітер обтріпував з молодих топольокприжовкле листя і розкидав поміж могилами. Воно застрявало воградках, прилипало до пам’ ятників або летіло в степ, рвучи насвоєму шляху тонку, ще не стужавілу по-осінньому павутину.369 На могилу дядькові поклали його шкіряний картуз із білимимолоточками.Після похорону тітка Мотя довела Климка до барака, заплакала біляпорога й сказала:—Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хтотепер тебе догляне?Климко похитав головою і пішов у барак. Доглядати засобою —зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину —він умів і сам.Давно вже вмів…Климко витер холодними брудними пальцями очі й сів у своємусолом’яному кублі. На шляху в обидва боки не видно було й душі.Тільки десь далеко за перелогом, звідки він учора прийшов до цієїскирти, чулося по-вранішньому лунке гуркотіння підвід. Воно тостихало, коли підводи спускалися у вибалок, то знову гучнішало, коливони вихоплювалися на пагорб. А невдовзі понад телеграфнимистовпами замаячив довгий німецький обоз. Гладкі куцохвості коні-ломовики хекали парою. Ковані хури з гальмами в передках стугоніливажкими колосами по вкоченій дорозі. На останній підводі, що трохивідстала від обозу, скулившись, сидів у передку солдат і, видно, куняв —пілотка зсунулася йому на вухо, плечі обвисли, обличчя вткнулося врозстебнуту вгорі, з піднятим коміром шинелю. Напроти скирти вінпідвів голову, сказав щось до коней, і вони зупинилися. Климко навсяк випадок глибше врився в своє кубло, а солдат незграбносплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, ірушив до скирти. Але, ступивши кілька кроків, вернувся назад іприхопив карабін.Він ішов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крізь соломунеголене зморшкувате обличчя, товсту обвислу нижню губу і високопідняте плече з карабіном на реміняці. Він був уже підтоптаний, цейсолдат, і, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи під своє утлетіло. Климко зрозумів це, коли дядько приставив до скирти карабін іспробував смикати солому, щось бурмочучи. Потім побачив купку вженасмиканої —Климкове кубло —і пішов до неї. Климко завмер, незнаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. І колисолдат заніс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхнякз Климкового сховку, він, уже нічого не думаючий нічого не бачачиперед собою, крім блискучої підкови на підборі, схопився на коліна,—брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з піднятоюногою, потім тоненько вискнув і одплигнув убік. Він ухопив карабін інаставив його далеко перед себе на Климка. Климко німо дивився вмаленьку чорну дучку карабінного дула —воно тремтіло, націлене 370 йому в перенісся,—, потім розціпив кулачки й показав солдатові худісині долоні.—Не бійтеся, дядьку,—сказав, затинаючись від холоду.—Бачте, вмене ж нічогов руках немає.Той по-волячому сапнув носом і голосно зітхнув, проте карабіна неопустив.—Немає, кажу,—Климко ще раз показав долоні і навітьрозчепірив.—О-у,—сказав солдат, звівши над окулярами рідкі миршавіброви, і засміявся. Спершу дрібненько, по-баб’ ячому, потім зареготавтак лунко, що сині птиці ракші знялися зі стовпів над шляхом іперелетіли далі. А Климко дивився з навколішок у роззявлений йогорот з підковою прокурених зубів угорі і теж пробував засміятися, алевиходила гикавка.Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очі під скельнимиокулярів і спитав:—Кто ти єсть?Климко мовчав, здивувавшись не німецькій вимові солдата. Тодісолдат затис карабін між коліньми і, загинаючи пальці на звільненійруці, став перелічувати:—Іван, Александр, Петер…—Ні,—сказав Климко.—Мене звати Клим.—О-у, Клім Ворошілоф! —реготнув солдат.—Клім! Розумем… Тутєсть твой дом?—Ні,—похитав головою Климко.—Я тут тільки ночував. Дому вмене ніде нема.—Так,—сказав солдат і заджеркотів щось швидко-швидко. Вінговорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: «Пуф! Пуф!» —і кілька разів повторив слово «партизан». Аж тоді Климко зрозумів, щоцей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанів імало не застрелив його, Климка, зненацька.—Я йду по сіль, отуди,—Климко показав на білі гори.—Мені требасолі,—і потрусив собі з пучки на долоню.—Солі.—А-а, соль! Розумем… Хлеб-соль!..Він оглянув Климкові ноги, обсипані курятами, брудні йпобуряковілі од холоду, велів зачекати і пішов на шлях до хури.

Сонце підбилося по той бік скирти, тінь від неї покоротшала іпотеплішала.Гори над степом удалині стояли білі, мов пухнасті, на погоду,хмари.Чех повернувся вже без карабіна, тримаючи в руках пакунок звицвілої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, і подав його Климкові.371 Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка,похитав головою: «Вóйна, вóйна… Плохо…» —і пішов до коней,згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.Підвода рушила шляхом навздогін за обозом, що був уже далеко, інезабаром скотилася у виярок.Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих —вониторохтіли —зеленкуватих галет у прозорому лопотючому папері ікругла чорна коробочка солі —може, зо жменю. Климко розірвавпапір, дістав одну галету, надкусив і почав швидко жувати. В ротізробилося терпко і холодно. Під ложечкою млосно зассав голод.Климко понюхав галету і враз поростав жувати: вона пахла м’ятно іладанно, як сухі квіти в головах у дядька Кирила. Голод враз улігся,зник, від нього лишилася тільки тупа різь у животі.Климко підвівся, прикидав галети соломою і швидко, з плащ-палаткою та сіллю під пахвою, пішов до шляху, сколюючи ногихолодною од роси стернею. Він одійшов був уже далеченько, потімпідбігцем вернувся до скирти, одрив у соломі галети і загорнув уплащ-палатку. «Мо’за них солі дадуть або ще чогось»,—подумав.Він перетнув шлях, що ледь відлунював даленіючим обозом, і пішовпутівцем просто на білі гори.Розділ II Климко йшов уже восьму добу.Першого дня йому йшлося легко, навіть весело. Пухка пилюга надорозі гріла босі ноги, в, кишенях дядькової діжурки лежало шістьвеликих сухарів з білого хліба і чимала торба на сіль. А тут іще степу,сонця кругом повнісінько. Вітерець лоскоче ковил-траву, колошкаєполини, щоб вонидужче пахли. І ніде ані лялечки. Тільки ящіркишастають поміж травою та теплим камінням на голих пагорбках.Сухарів дав Климкові в дорогу дід Бочонок, станційний аптекар ідядьків Кирилів товариш. Дід Бочонок —так звала аптекаря всядітвора у висілку й на станції —цілими днями, навіть у неділю,просиджував у висілковій аптеці коло базару і (це було видно черезвікно) розважував на манюніх вагах якісь ліки або стояв заприлавком, упершись у нього великим животом. Він знав усіх, і йоготеж знали всі. Сивий, вусатий і кругло-товстий, як справжнійбочонок, аптекар любив походжати ранками по базару —в широкихсмугастих штанцях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці,підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. Наногах у нього були величезні жовті черевики. Бочонок ніколи некупував, а лише весело перемовлявся з базаровими і реготав басом з-під білих розпушених вусів: «Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам 372 шануваннячко!» І знову реготав, причому живіт йому здіймався, моввелика пругка подушка, і двигтів. Шовкові китиці на поясі теждвигтіли. Йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всілякінемочі, і від одказував поважно: «Куальцексс, куальцексс приймайте,мій друже». Або: «Авспіріні, авспіріні пийте, моя лиско. Тричі на деньпо одній пігулці. Крейди не шкода!»Були, проте, й такі, кому Бочонок призначав ліки, особливі своєюзагадковістю й урочистістю:—Я приготую вам краплі датського короля, мій шановний.Загляньте якось.Біжачи вранці до школи повз базар, Климко частенько завертав уряди заради того, щоб походити хвостиком за Бочонком і послухатиоті його таємничі слова —«куальцексс», «хіна», «авспіріні»… Найдужчейому подобалося в них «а»: кругле, глибоке, воно, мов луна з колодязя,перекочувалося в аптекаревому горлі —теж як бочоночки…Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дід Бочонокприйшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившисьтовстим плечем до одвірка, і, втерши сльози, присів біля Климка настілець, що так і охнув під важким тілом. Тоді дістав з кишенішироченних своїх штанів стосик червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі:—Може, хоч хлібину колись купиш. На всі. Бо зараз вони —безцінь… А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсьбабусі в поміч та й перебув цю лиху годину. Я тобі харчів на дорогудам.Климко сказав, що йому дають на станції дядьків пайок, так щожити можна. До того ж у школі скоро почнуться заняття.—Вони вже не почнуться,—зітхнув дід Бочонок.—Німці от-отприйдуть…Незабаром німецькі літаки розбомбили станцію. Климко бігав у тойдень з висілковими хлопчиками за балку дивитися збитий нашяструбок і бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, якпохитнулася і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над полум’ямі димами після кожного вибуху моторошнозавивали уламки рейок.Бомба влучила і в барак, і його розвалило, розкидало в усі боки, арештки стін і простінків згоріли у Климка на очах —швидко, яктріски. Пожежі ніхто не гасив, бо станція горіла вся, горіли депо ішахта, а два паровози, що встигли відійти за посадку біля кладовища,клично і сумно гули в два неоднакові гудки.Так і зостався Климко, в чім був, у чому йшов зараз….Сонце стало вже височенько і пригрівало в спину, а земля булахолодна, від неї потерпли підошви і зробилися як дерев’яні.Коли вонимерзли так, що аж пекли, і не було вже терпцю йти далі, Климко сідав 373 просто посеред дороги й одтирав їх руками, хукав на них, піднімаючидо рота то одну, то другу, і знову одтирав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: