У драматичній поемі Оргія Леся Українка підняла важливі проблеми, що їх наші сучасники окреслили як філософію національної честі та філософію національного поневолення. Не менш важливим є погляд на цей твір з позицій постколоніальної критики, оскільки незалежна Україна стоїть сьогодні перед складною дилемою політично-економічно-культурної деколонізації. Оргія дає можливість реально розуміти цю проблему і накреслити шляхи для її розв'язання. У поемі змальовано два протилежні світи: світ римської метрополії з її сумнівними цінностями і світ упокореної Еллади. Це час, коли Рим здобув повну політичну й економічну перемогу над Грецією, сюзерени почуваються на завойованій землі вільно і впевнено. Тепер перед імператорськими можновладцями стоїть нелегке завдання духовного упокорення еллінів. Кожен бачить це по-своєму.
Леся Українка
Оргія
ДІЯЧІ
А н т е й – співець. Г е р м і о н а – мати його.
Е в ф р о з і н а – сестра його.
Н е р і с а – жінка його.
Х і л о н – ученик його.
Ф е д о н – скульптор.
Меценат – багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.
П р е ф е к т.
П р о к у р а т о р.
Г о с т і на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.
Діється в Коринфі під римським пануванням.
I
Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами, з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима – одні в андроніт, другі – в гінекей.
Герміона, стара мати Антеєва, сидить на порозі гінекея і пряде вовну Чутно стук у хвіртку.
Г е р м і о н а (не встаючи)
Хто там?
Г о л о с (за хвірткою) Се я, Хілон Алкмеонід.
Г е р м і о н а (гукає в напрямі других дверей)
Антею, вийди! ученик до тебе!
(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало.)
А н т е й (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку)
Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.
Всі учні розійшлися.
Х і л о н (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю)
Вибачай… але… я, власне, не прийшов учитись…
А н т е й (привітно)
Будь гостем.
(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти.)
Чом не сядеш?
Х і л о н
Маю справу…
А н т е й
Аж сісти ніколи, таку нагальну?
Х і л о н
Воно-то ні… але… пробач… я мушу подякувать сьогодні за науку… Я більше не прийду.
А н т е й
Чому?
Хілон мовчить.
Та правда, мені про се питать не випадає.
Я, очевидячки, не догодив тобі наукою. Що ж, не соромся, – соромитись приходиться мені.
Х і л о н (щиро)
Ні, ні, учителю! Того не думай!
От свідок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощі містерій!
А н т е й
Тоді не розумію…
(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі.)
Догадався!
(Видно, що й йому трохи ніяково.)
Хілоне, слухай… Я пождати можу, поки скінчиш усю мою науку… Та я волів би і зовсім не брати від тебе грошей, як тобі то трудно…
Х і л о н
Учителю, та ти ж не багатир.
А н т е й
Хілоне, я скажу тобі по правді, хоч ти ще молодий такеє слухать, але інакше трудно довести… Бач, спів, музика й слово – мій зарібок, та хист мій я таки ціную вище, ніж тії гроші, що приходять з нього.
Я талану нікого не навчив і не навчу – се ж тільки Бог здолає, – отож коли я вчу людей звичайних, недіткнутих рукою Аполлона, то – я навчаю їх малої втіхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразніше, вони ж мені дають дещицю грошей,
і так ми в обрахунку. Як же Бог мені пошле обранця молодого, щоб я йому служив своїм здобутком,
і бачу я, що кожда мертва форма, яку я викладаю перед ним, присвоївшись йому, вмить оживає,
і геній молодий в прадавній формі шумує та іскриться самоцвітом, як молоде вино в старім кришталі, – тоді я вже заплачений. Ні, більше, – я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотів. Тепер ти розумієш?
Х і л о н
Учителю…
(Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі.)
А н т е й
Коли тепер твій геній вже переріс ті форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мій хлопче, – покинь мене, я сам тобі те раджу.
Та тільки – заклинаю Аполлоном! – не кидай ще науки. Їдь в Афіни, там, певне, знайдеться іще таке, чого ми тут не маємо в Коринфі.
А потім, покінчивши різні школи, учися ще, знаходь собі науку в книжках, і в людях, і по цілім світі, але ніколи не кажи до себе:
"Я вже скінчив науку".
Х і л о н
Ся порада, учителю, осмілює мене.
Признаюся тобі: я не покину науки, віддалившися від тебе, бо я вступлю до школи…
(Знов мовкне.)
А н т е й
До якої?
Х і л о н
До тої, що врядив тут Меценат.
А н т е й
Латинської?!
Х і л о н
Ну, все ж тепер латинське.
А н т е й
Як? Я, і ти, і наша рідна мова латинськими вже стали?
Х і л о н
Розумів я, властиво, римське, та змилив у слові.
А н т е й
Як ти від мене досі не навчився не помилятись так, то в новій школі ще більше буде помилок таких.
Але не знаю, що ти там придбаєш, крім помилок. В поезії латинській і я ж тобі, здається, показав усе, що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі тобі могли подати щось нового, бо я їх знаю. Думаю, що ти вже міг би їх учити.
Х і л о н
Сам я певен, що там учителі ні в чім не можуть зрівнятися з тобою. Все ж я мушу до їх піти.
А н т е й
Що змушує тебе?
Х і л о н
Учителю, зоставшись при тобі, я став би долею тобі подібний.
А н т е й
Чому ж та доля так тебе лякає?
Хіба вже я остатній між співцями?
Х і л о н
Не між співцями, ні…
А н т е й
Але між людьми?
Х і л о н
Я не кажу – остатній, але ж правда, що ти в громаді не займаєш місця, належного твоєму талану.
А н т е й
А ти ж якого маєш запобігти, коли скінчиш ту школу Мецената?
Х і л о н
Я можу стати ритором в тій школі, а згодом в академії де-небудь.
Або поїду в Рим. Там дуже добре ведеться вихованцям Мецената, бо рід його там досі має силу, як повелось від Августа часів.
Та поки що, то я й тепер, ще учнем, вступити можу в хор панегіристів самого Мецената.
А н т е й (схоплюється обурений)
Ти? Ти вступиш у хор панегіристів? В тую зграю запроданців, злочинців проти хисту?
О, краще б ти навіки занімів, позбувся рук, оглух, ніж так упасти!
І се був мій найкращий ученик!…
Пауза.
Х і л о н
Учителю, прийми ж мою подяку…
(Подає Антеєві гроші, добувши з калитки.)
А н т е й (відштовхує його руку)
Геть! Я тебе нічого не навчив!
Іди з очей!
Хілон, похнюпившись, виходить.
Г е р м і о н а
Даремне ти, Антею, не взяв від нього грошей. В нього батько сто раз від нас багатший. Сяк чи так, а се ж твоя заслуженина.
А н т е й
Мамо! нічого я не заслужив, крім ганьби!
Г е р м і о н а
Немає за що ганити тебе, хіба за те, що ти свій заробіток пускаєш так на вітер. Справді, сину, ми зійдемо на пролетарський хліб.
Чи буде ж добре, як твоя родина просити піде пайки дармової до тих римлян, що ти так ненавидиш?
А н т е й
Ще маєм хліба власного доволі.
Не прогнівляй богів.
Г е р м і о н а
На все їх воля…
Запевне, так хотілось Афродіті, щоб я замість багатої невістки дочку рабині-танцівниці мала прийняти в дім…
А н т е й
Ще не кінець докорам?
Г е р м і о н а
Се не докори, сину, тільки правда.
Чи ти ж не дав на викуп за Нерісу всю спадщину по батьку й добру пайку свого зарібку?
А н т е й
Вже ж не Афродіту винуй у тому. Всі боги Еллади мені веліли викупить з неволі малу дитину еллінського роду.
Адже могла б дістатися у рабство твоя дочка, моя сестра…
Г е р м і о н а
Ох, сину, до того мало що й тепер бракує!
На викуп за Нерісу ми стяглися, але на посаг нашій Евфрозіні навряд чи стягнемось. А чим же доля старої дівки краща, ніж рабині?
А н т е й
Сестра моя й без посагу цінніша від всіх багацьких дочок.
Г е р м і о н а
Хто ж те знає?
Вона ж у нас не ходить, як римлянка, по всіх усюдах. Завжди в гінекеї та все в роботі. А хоч би й пішла куди на свято, то в її уборах ніхто і не подивиться на неї.
На дверях від гінекея стає Евфрозіна, але Герміона того не завважає і править далі.
Неріса все причепуриться якось, а Евфрозіні то немає й стрічки.
Е в ф р о з і н а (молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тільки що від роботи. Нахиляється і обіймає матір.)
Матусенько! Навіщо ті стрічки?
Як є краса, то нащо їй покраси?
А як нема, то стрічка не поможе!