Ф е д о н (встає ображений)
Такого ти не смієш говорити!
А н т е й
Тобі не до лиця така вражливість, бо ти ж продав туди свій твір найкращий, де зневажають все, що вам святе.
Ф е д о н (впадаючи в річ)
Нічого там ніхто не зневажає!
Там цінять геній, там дарують славу, не тільки гроші. Я не запродав своєї Терпсіхори. Я поставив її на подив людський, мов у храмі.
Чи вже вона й для храму засвята, по-твоєму?
А н т е й
По-моєму, блюзнірство – рівняти дім римлянина до храму!
За гроші чи за славу – ти продався укупі з твором рук твоїх.
Ф е д о н
Антею!
Ти хочеш довести мене до того, щоб я пішов і викупив назад ту статую. За гроші неможливо, щоб Меценат раз куплене продав, та, може ж, се ще не остатня іскра мого натхнення, може, я здолаю щось кращого створити – їй на викуп.
А н т е й
Ти купиш другий гріх, і то ще тяжчий.
Ф е д о н
Не розумію, що ти з мене хочеш!
Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?
А н т е й
Се повинен терпіти еллін, коли хліб і славу здобути може тільки з римських рук.
Ф е д о н
Хто слави не бажає, той не еллін, – жадобу сю батьки нам заповіли, діставши від дідів.
А н т е й
Діди приймали вінці свої з рук матері Еллади, батьки дозволили зв'язать їй руки і тим синів позбавили вінців.
Авжеж, Федоне, відколи безславна сама Еллада – елліни повинні жадобу слави в серці заглушити.
Ф е д о н
І збільшити безслав'я свого краю?
Та чим же вславиться сама Еллада, коли їй діти лаврів не здобудуть?
А н т е й
Уже ж не з рук ворожих їх приймати!
Ф е д о н
Чому ж би ні? Гомер казав: "Солодка хвала від ворога".
А н т е й
На полі бою, та не в полоні!
Ф е д о н
Слава і в полоні все буде славою.
А н т е й
Не сподівайся!
Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок.
І тая Терпсіхора, що продав ти, прославить не Елладу й не тебе, а той багатий Рим, що стяг всі скарби з усіх країв руками Меценатів.
Його колекцію твій твір прославить, а не тебе, ти тільки раб отой, що хистом оргію панам скрашає, та оргія все ж панська зостається, хоч рабські руки вряджують її.
Ф е д о н
Рабам на оргії немає честі, але хто має гостем буть на ній, як я і ти…
А н т е й
Того не сподівайся, щоб я пішов на оргію з тобою!
Запобігай вже сам вельможних ласки, а я лишусь "без хліба і без слави", як ти казав, та, може, не без честі.
Ф е д о н
По щирості, я радив би піти.
А н т е й
Та вже ж! волам у парі охвітніше ярмо носити.
Ф е д о н
Бачу, ти не віриш, що я тобі добра бажати можу.
А все ж, хоч ти мене образив тяжко, я не забув, що ми з тобою друзі.
А н т е й
То я тебе, не ти мене образив?!
Ф е д о н
Авжеж, я Терпсіхору відкуплю, а ти вразливих слів своїх не вернеш.
А н т е й
І ти того не можеш відкупити, що ти вчинив. Ти оганьбив свій хист.
З богині ти зробив товар звичайний.
Хоч вернеться а неволі Терпсіхора, то вже вона богинею не буде.
А мармур – як не бог, то просто камінь.
Ф е д о н
Коли він богом став, то вже ніколи у камінь не повернеться. Твір хисту на всякім місці твором хисту буде.
Твоя епіталама пролунала не гірше у просторій римській школі, ніж у твоїй тісній убогій хаті.
Якби ж тим сам ще заспівав її у Меценатових гучних палатах, приграючи на лірі дорогій…
А н т е й
Федоне! Не кажи мені такого, бо я тебе зненавиджу навіки!
Ф е д о н
Антею, се якась дивна затятість.
Та ж еллінам не першина приймати хвалу чужинців, і яка ж в тім ганьба?
А н т е й
Чужинців – так, але не переможців.
Бо переможець лиш тоді похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до ніг і порох поцілує з-під стіп його.
Ф е д о н
Таке бувало в персів та в інших східних варварів. Ніколи сього від нас не вимагали в Римі.
А н т е й
Не вимагали? Хто ж то перейшов по нас, як по містках, до храму слави всесвітньої? Кого ми по собі з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним до мавзолею нашим переможцям?
І ми ще маємо радіти з того, що нам дозволять у гучних палатах на лірі заграбованій пограти?
Ф е д о н
Хіба тій лірі краще німувати?
А н т е й
Так, краще!
Ф е д о н
Ні, я думаю, що гірше.
Все ж краще будувати мавзолеї хоч би і не собі, ніж просто бути, мов зілля придорожнє, під ногами у того ж переможця. Він як схоче, то збройною ногою вмить розтопче всі наші гордощі, всі буйні мрії…
А н т е й
Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати праці?
Се жрець краси так думає й говорить?
Лишилося одно – так і вчинити.
Ти не продався, – гірше! Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче.
Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?
Іди служи своєму Меценату, забудь краси великі заповіти, забудь несмертний образ Прометея, борця проти богів, забудь і муки Лаокоона, страдника за правду, не згадуй героїні Антігони, ні месниці Електри. Викинь з думки Елладу, що, мов Андромеда скута, покинута потворі на поталу, з нудьгою жде Персея-оборонця.
Ти не Персей, бо ти закам'янів перед обличчям римської Медузи.
Ти вже не тямиш вищої краси, краси змагання, хоч і без надії…
Ф е д о н
Нема краси в затятості безсилій… Але з тобою, бачу, не зговориш!
Бувай здоров. Я йду.
А н т е й
Прощай, Федоне.
Ф е д о н
Ми вже не друзями розстаємось?
А н т е й
Боюсь, коли б не стрілись ворогами.
Федон, здвигнувши плечима, виходить.
Н е р і с а (виходить з гінекея, ледве зачинилось хвіртка за Федоном)
Антею, я тебе не розумію!
Так шорстко ти з Федоном обійшовся, а в чім його вина?
А н т е й
Ти прислухалась?
То вже було прислухатись як слід.