Оргія – Леся Українка

То гості кидали до нас квітки, не тямлячись від захвату палкого…

А н т е й

А в тих квітках ховався невидимий холодний гад розпусти і зневаги.

Н е р і с а

Кажу ж тобі, що я того не знала!

А н т е й

Але тепер ти знаєш, чим бувають рабині-танцівниці для римлян,

і тямиш добре, що тебе спіткало б, якби ти серед оргій тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забутті, в недузі та в погорді.

Н е р і с а

Я тямлю, що тобі я винна дяку.

Не бійся, я того не забуваю.

А н т е й

Нерісо! Чи того ж я потребую?

Н е р і с а

Ні-ні, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене,

"маленьку мавпочку з Танагри".

А н т е й

Годі!

Я не люблю, як ти таке говориш,

і прозвища того я не терплю, що прикладали ті римляни грубі до еллінської ніжної дитинки.

То заздрили вони, що їх римлянки були важкі й незграбні проти тебе, моєї "вітроногої" Неріси!

Н е р і с а (задумана)

І нащо то мені?..

А н т е й

Що саме, люба?

Н е р і с а

Отая "вітроногість", як ти кажеш… Вже я ж не танцівниця.

А н т е й

Як, Нерісо?

Хіба тебе не радує хвала моя і наших друзів скромних, щирих?

Хіба ж то мало – бути в нашій хаті укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар ліпшого не має?

Н е р і с а

Укритим скарбом… Я скажу по правді, що я щедрішою вдалась від тебе.

І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радію, що твоєї ліри не чує світ широкий, тільки я та слухачів твоїх мала громадка.

Ні! якби сила, я б тебе сама поставила на п'єдестал високий, мов постать Аполлона-кітариста!

і хай би світ сповнявся тих пісень, що ти б тоді творив на високості!

А н т е й

Ти думаєш, либонь, що і натхнення повищати від п'єдесталу може?

Н е р і с а

Авжеж! Я певна того!

А н т е й

Ти дитина… Але як ти так любиш п'єдестали, то будь утішена, бо наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору і дав їй п'єдестал високий досить.

Н е р і с а

А де ж він тую статую подіне?

А н т е й

Нам принесе.

Н е р і с а

Тут і лишить?

А н т е й

Запевне.

Се ж буде дружній дар нам від Федона.

(Пауза).

Ти щось примовкла, наче зажурилась.

Чого, Нерісо?

Н е р і с а

Я собі гадаю, що скільки ще ся хата поховає в собі укритих скарбів, мов гробниця…

А н т е й

Я не люблю таких речей у тебе.

Н е р і с а

Як буде тут камінна Терпсіхора, то я мовчання перейму від неї.

А н т е й

Нерісо, ти сьогодні вередлива.

Н е р і с а

Як так, то я піду.

(Встає).

А н т е й (затримує її, обнявши)

Ні-ні, кохана!

Н е р і с а (визволяючись)

Пусти мене!

Чутно стукання у хвіртку.

Он хтось прийшов до тебе.

Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і впускає Ф е д о н а – молодого скульптора.

А н т е й

Здоров, Федоне!

Вітаються.

Ф е д о н

Я лиш на хвилинку, так ніколи!

А н т е й

Чому? Роботу маєш?

Ф е д о н

Роботу поки що я вже скінчив, та тут нові клопоти – вибираюсь на панську оргію до Мецената!

А н т е й (зчудований)

Тебе запрошено?

Ф е д о н

З тобою разом.

А н т е й

Жартуєш чи глузуєш?

Ф е д о н

Правду мовлю, се ж я прийшов тобі переказати запросини.

А н т е й

Хто ж їх тобі приніс?

Ф е д о н

Я сам одержав, бувши в Мецената.

А н т е й

Ти в Мецената був? Чого?

Ф е д о н

По справі… І знаєш, я ніяк не сподівався, що він такий.

А н т е й

Який?

Ф е д о н

Такий привітний,

і неподібно, що великий пан, говорить так…

А н т е й

Та з чого ж ти дивуєш?

Що пан вельможний на поріг пускає митця убогого? Чи, може, з того, що і римлянин часом дещо тямить у хисті красному?

Ф е д о н

O ні, не "дещо", а він таки знавець, великий, справжній!

Адже й тебе він перший оцінив.

А н т е й

Він перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Коринфі.

Ф е д о н

Що школа! То до слави так належить, як глиняна патера до скульптури.

А н т е й

Та вже було подібне щось до слави, коли той пан довідався про мене.

Ф е д о н

Сказати правду, випадок сліпий звістив про тебе: учень твій один вступити хтів у хор панегіристів і на зразок умілості своєї твою епіталаму проспівав, оту, що ти зложив на шлюб твій власний.

Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадить далі.

Ми з Меценатом надійшли на теє, я розказав йому, хто автор співу,

і зараз же він доручив мені тебе просить на оргію до нього, а се не мало значить, любий друже.

А н т е й (стримуючи досаду, викликану остатніми словами Федона)

Яку ти міг до нього мати справу?

Ф е д о н

Він статую купив недавно в мене, то я її до нього відпровадив, щоб не ушкодили раби, несучи.

А н т е й

Яку ж ти статую йому продав?

Ф е д о н

Пробач… я, власне, мусив би спитати твоєї згоди… та пани вельможні не люблять ждати…

А н т е й

Ти продав Нерісу?!

Ф е д о н

Ні, статую богині Терпсіхори.

А н т е й

Ти б і саму богиню запродав, якби лиш міг, у римський дім розпусти!

Ф е д о н (встає ображений)

Такого ти не смієш говорити!

А н т е й

Тобі не до лиця така вражливість, бо ти ж продав туди свій твір найкращий, де зневажають все, що вам святе.

Ф е д о н (впадаючи в річ)

Нічого там ніхто не зневажає!

Там цінять геній, там дарують славу, не тільки гроші. Я не запродав своєї Терпсіхори. Я поставив її на подив людський, мов у храмі.

Чи вже вона й для храму засвята, по-твоєму?

А н т е й

По-моєму, блюзнірство – рівняти дім римлянина до храму!

За гроші чи за славу – ти продався укупі з твором рук твоїх.

Ф е д о н

Антею!

Ти хочеш довести мене до того, щоб я пішов і викупив назад ту статую. За гроші неможливо, щоб Меценат раз куплене продав, та, може ж, се ще не остатня іскра мого натхнення, може, я здолаю щось кращого створити – їй на викуп.

А н т е й

Ти купиш другий гріх, і то ще тяжчий.

Ф е д о н

Не розумію, що ти з мене хочеш!

Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?

А н т е й

Се повинен терпіти еллін, коли хліб і славу здобути може тільки з римських рук.

Ф е д о н

Хто слави не бажає, той не еллін, – жадобу сю батьки нам заповіли, діставши від дідів.

А н т е й

Діди приймали вінці свої з рук матері Еллади, батьки дозволили зв'язать їй руки і тим синів позбавили вінців.

Авжеж, Федоне, відколи безславна сама Еллада – елліни повинні жадобу слави в серці заглушити.

Ф е д о н

І збільшити безслав'я свого краю?

Та чим же вславиться сама Еллада, коли їй діти лаврів не здобудуть?

А н т е й

Уже ж не з рук ворожих їх приймати!

Ф е д о н

Чому ж би ні? Гомер казав: "Солодка хвала від ворога".

А н т е й

На полі бою, та не в полоні!

Ф е д о н

Слава і в полоні все буде славою.

А н т е й

Не сподівайся!

Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок.

І тая Терпсіхора, що продав ти, прославить не Елладу й не тебе, а той багатий Рим, що стяг всі скарби з усіх країв руками Меценатів.

Його колекцію твій твір прославить, а не тебе, ти тільки раб отой, що хистом оргію панам скрашає, та оргія все ж панська зостається, хоч рабські руки вряджують її.

Ф е д о н

Рабам на оргії немає честі, але хто має гостем буть на ній, як я і ти…

А н т е й

Того не сподівайся, щоб я пішов на оргію з тобою!

Запобігай вже сам вельможних ласки, а я лишусь "без хліба і без слави", як ти казав, та, може, не без честі.

Ф е д о н

По щирості, я радив би піти.

А н т е й

Та вже ж! волам у парі охвітніше ярмо носити.

Ф е д о н

Бачу, ти не віриш, що я тобі добра бажати можу.

А все ж, хоч ти мене образив тяжко, я не забув, що ми з тобою друзі.

А н т е й

То я тебе, не ти мене образив?!

Ф е д о н

Авжеж, я Терпсіхору відкуплю, а ти вразливих слів своїх не вернеш.

А н т е й

І ти того не можеш відкупити, що ти вчинив. Ти оганьбив свій хист.

З богині ти зробив товар звичайний.

Хоч вернеться а неволі Терпсіхора, то вже вона богинею не буде.

А мармур – як не бог, то просто камінь.

Ф е д о н

Коли він богом став, то вже ніколи у камінь не повернеться. Твір хисту на всякім місці твором хисту буде.

Твоя епіталама пролунала не гірше у просторій римській школі, ніж у твоїй тісній убогій хаті.

Якби ж тим сам ще заспівав її у Меценатових гучних палатах, приграючи на лірі дорогій…

А н т е й

Федоне! Не кажи мені такого, бо я тебе зненавиджу навіки!

Ф е д о н

Антею, се якась дивна затятість.

Та ж еллінам не першина приймати хвалу чужинців, і яка ж в тім ганьба?

А н т е й

Чужинців – так, але не переможців.

Бо переможець лиш тоді похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до ніг і порох поцілує з-під стіп його.

Ф е д о н

Таке бувало в персів та в інших східних варварів. Ніколи сього від нас не вимагали в Римі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: