То гості кидали до нас квітки, не тямлячись від захвату палкого…
А н т е й
А в тих квітках ховався невидимий холодний гад розпусти і зневаги.
Н е р і с а
Кажу ж тобі, що я того не знала!
А н т е й
Але тепер ти знаєш, чим бувають рабині-танцівниці для римлян,
і тямиш добре, що тебе спіткало б, якби ти серед оргій тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забутті, в недузі та в погорді.
Н е р і с а
Я тямлю, що тобі я винна дяку.
Не бійся, я того не забуваю.
А н т е й
Нерісо! Чи того ж я потребую?
Н е р і с а
Ні-ні, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене,
"маленьку мавпочку з Танагри".
А н т е й
Годі!
Я не люблю, як ти таке говориш,
і прозвища того я не терплю, що прикладали ті римляни грубі до еллінської ніжної дитинки.
То заздрили вони, що їх римлянки були важкі й незграбні проти тебе, моєї "вітроногої" Неріси!
Н е р і с а (задумана)
І нащо то мені?..
А н т е й
Що саме, люба?
Н е р і с а
Отая "вітроногість", як ти кажеш… Вже я ж не танцівниця.
А н т е й
Як, Нерісо?
Хіба тебе не радує хвала моя і наших друзів скромних, щирих?
Хіба ж то мало – бути в нашій хаті укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар ліпшого не має?
Н е р і с а
Укритим скарбом… Я скажу по правді, що я щедрішою вдалась від тебе.
І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радію, що твоєї ліри не чує світ широкий, тільки я та слухачів твоїх мала громадка.
Ні! якби сила, я б тебе сама поставила на п'єдестал високий, мов постать Аполлона-кітариста!
і хай би світ сповнявся тих пісень, що ти б тоді творив на високості!
А н т е й
Ти думаєш, либонь, що і натхнення повищати від п'єдесталу може?
Н е р і с а
Авжеж! Я певна того!
А н т е й
Ти дитина… Але як ти так любиш п'єдестали, то будь утішена, бо наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору і дав їй п'єдестал високий досить.
Н е р і с а
А де ж він тую статую подіне?
А н т е й
Нам принесе.
Н е р і с а
Тут і лишить?
А н т е й
Запевне.
Се ж буде дружній дар нам від Федона.
(Пауза).
Ти щось примовкла, наче зажурилась.
Чого, Нерісо?
Н е р і с а
Я собі гадаю, що скільки ще ся хата поховає в собі укритих скарбів, мов гробниця…
А н т е й
Я не люблю таких речей у тебе.
Н е р і с а
Як буде тут камінна Терпсіхора, то я мовчання перейму від неї.
А н т е й
Нерісо, ти сьогодні вередлива.
Н е р і с а
Як так, то я піду.
(Встає).
А н т е й (затримує її, обнявши)
Ні-ні, кохана!
Н е р і с а (визволяючись)
Пусти мене!
Чутно стукання у хвіртку.
Он хтось прийшов до тебе.
Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і впускає Ф е д о н а – молодого скульптора.
А н т е й
Здоров, Федоне!
Вітаються.
Ф е д о н
Я лиш на хвилинку, так ніколи!
А н т е й
Чому? Роботу маєш?
Ф е д о н
Роботу поки що я вже скінчив, та тут нові клопоти – вибираюсь на панську оргію до Мецената!
А н т е й (зчудований)
Тебе запрошено?
Ф е д о н
З тобою разом.
А н т е й
Жартуєш чи глузуєш?
Ф е д о н
Правду мовлю, се ж я прийшов тобі переказати запросини.
А н т е й
Хто ж їх тобі приніс?
Ф е д о н
Я сам одержав, бувши в Мецената.
А н т е й
Ти в Мецената був? Чого?
Ф е д о н
По справі… І знаєш, я ніяк не сподівався, що він такий.
А н т е й
Який?
Ф е д о н
Такий привітний,
і неподібно, що великий пан, говорить так…
А н т е й
Та з чого ж ти дивуєш?
Що пан вельможний на поріг пускає митця убогого? Чи, може, з того, що і римлянин часом дещо тямить у хисті красному?
Ф е д о н
O ні, не "дещо", а він таки знавець, великий, справжній!
Адже й тебе він перший оцінив.
А н т е й
Він перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Коринфі.
Ф е д о н
Що школа! То до слави так належить, як глиняна патера до скульптури.
А н т е й
Та вже було подібне щось до слави, коли той пан довідався про мене.
Ф е д о н
Сказати правду, випадок сліпий звістив про тебе: учень твій один вступити хтів у хор панегіристів і на зразок умілості своєї твою епіталаму проспівав, оту, що ти зложив на шлюб твій власний.
Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадить далі.
Ми з Меценатом надійшли на теє, я розказав йому, хто автор співу,
і зараз же він доручив мені тебе просить на оргію до нього, а се не мало значить, любий друже.
А н т е й (стримуючи досаду, викликану остатніми словами Федона)
Яку ти міг до нього мати справу?
Ф е д о н
Він статую купив недавно в мене, то я її до нього відпровадив, щоб не ушкодили раби, несучи.
А н т е й
Яку ж ти статую йому продав?
Ф е д о н
Пробач… я, власне, мусив би спитати твоєї згоди… та пани вельможні не люблять ждати…
А н т е й
Ти продав Нерісу?!
Ф е д о н
Ні, статую богині Терпсіхори.
А н т е й
Ти б і саму богиню запродав, якби лиш міг, у римський дім розпусти!
Ф е д о н (встає ображений)
Такого ти не смієш говорити!
А н т е й
Тобі не до лиця така вражливість, бо ти ж продав туди свій твір найкращий, де зневажають все, що вам святе.
Ф е д о н (впадаючи в річ)
Нічого там ніхто не зневажає!
Там цінять геній, там дарують славу, не тільки гроші. Я не запродав своєї Терпсіхори. Я поставив її на подив людський, мов у храмі.
Чи вже вона й для храму засвята, по-твоєму?
А н т е й
По-моєму, блюзнірство – рівняти дім римлянина до храму!
За гроші чи за славу – ти продався укупі з твором рук твоїх.
Ф е д о н
Антею!
Ти хочеш довести мене до того, щоб я пішов і викупив назад ту статую. За гроші неможливо, щоб Меценат раз куплене продав, та, може ж, се ще не остатня іскра мого натхнення, може, я здолаю щось кращого створити – їй на викуп.
А н т е й
Ти купиш другий гріх, і то ще тяжчий.
Ф е д о н
Не розумію, що ти з мене хочеш!
Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?
А н т е й
Се повинен терпіти еллін, коли хліб і славу здобути може тільки з римських рук.
Ф е д о н
Хто слави не бажає, той не еллін, – жадобу сю батьки нам заповіли, діставши від дідів.
А н т е й
Діди приймали вінці свої з рук матері Еллади, батьки дозволили зв'язать їй руки і тим синів позбавили вінців.
Авжеж, Федоне, відколи безславна сама Еллада – елліни повинні жадобу слави в серці заглушити.
Ф е д о н
І збільшити безслав'я свого краю?
Та чим же вславиться сама Еллада, коли їй діти лаврів не здобудуть?
А н т е й
Уже ж не з рук ворожих їх приймати!
Ф е д о н
Чому ж би ні? Гомер казав: "Солодка хвала від ворога".
А н т е й
На полі бою, та не в полоні!
Ф е д о н
Слава і в полоні все буде славою.
А н т е й
Не сподівайся!
Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок.
І тая Терпсіхора, що продав ти, прославить не Елладу й не тебе, а той багатий Рим, що стяг всі скарби з усіх країв руками Меценатів.
Його колекцію твій твір прославить, а не тебе, ти тільки раб отой, що хистом оргію панам скрашає, та оргія все ж панська зостається, хоч рабські руки вряджують її.
Ф е д о н
Рабам на оргії немає честі, але хто має гостем буть на ній, як я і ти…
А н т е й
Того не сподівайся, щоб я пішов на оргію з тобою!
Запобігай вже сам вельможних ласки, а я лишусь "без хліба і без слави", як ти казав, та, може, не без честі.
Ф е д о н
По щирості, я радив би піти.
А н т е й
Та вже ж! волам у парі охвітніше ярмо носити.
Ф е д о н
Бачу, ти не віриш, що я тобі добра бажати можу.
А все ж, хоч ти мене образив тяжко, я не забув, що ми з тобою друзі.
А н т е й
То я тебе, не ти мене образив?!
Ф е д о н
Авжеж, я Терпсіхору відкуплю, а ти вразливих слів своїх не вернеш.
А н т е й
І ти того не можеш відкупити, що ти вчинив. Ти оганьбив свій хист.
З богині ти зробив товар звичайний.
Хоч вернеться а неволі Терпсіхора, то вже вона богинею не буде.
А мармур – як не бог, то просто камінь.
Ф е д о н
Коли він богом став, то вже ніколи у камінь не повернеться. Твір хисту на всякім місці твором хисту буде.
Твоя епіталама пролунала не гірше у просторій римській школі, ніж у твоїй тісній убогій хаті.
Якби ж тим сам ще заспівав її у Меценатових гучних палатах, приграючи на лірі дорогій…
А н т е й
Федоне! Не кажи мені такого, бо я тебе зненавиджу навіки!
Ф е д о н
Антею, се якась дивна затятість.
Та ж еллінам не першина приймати хвалу чужинців, і яка ж в тім ганьба?
А н т е й
Чужинців – так, але не переможців.
Бо переможець лиш тоді похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до ніг і порох поцілує з-під стіп його.
Ф е д о н
Таке бувало в персів та в інших східних варварів. Ніколи сього від нас не вимагали в Римі.