А н т е й
Не вимагали? Хто ж то перейшов по нас, як по містках, до храму слави всесвітньої? Кого ми по собі з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним до мавзолею нашим переможцям?
І ми ще маємо радіти з того, що нам дозволять у гучних палатах на лірі заграбованій пограти?
Ф е д о н
Хіба тій лірі краще німувати?
А н т е й
Так, краще!
Ф е д о н
Ні, я думаю, що гірше.
Все ж краще будувати мавзолеї хоч би і не собі, ніж просто бути, мов зілля придорожнє, під ногами у того ж переможця. Він як схоче, то збройною ногою вмить розтопче всі наші гордощі, всі буйні мрії…
А н т е й
Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати праці?
Се жрець краси так думає й говорить?
Лишилося одно – так і вчинити.
Ти не продався, – гірше! Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче.
Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?
Іди служи своєму Меценату, забудь краси великі заповіти, забудь несмертний образ Прометея, борця проти богів, забудь і муки Лаокоона, страдника за правду, не згадуй героїні Антігони, ні месниці Електри. Викинь з думки Елладу, що, мов Андромеда скута, покинута потворі на поталу, з нудьгою жде Персея-оборонця.
Ти не Персей, бо ти закам'янів перед обличчям римської Медузи.
Ти вже не тямиш вищої краси, краси змагання, хоч і без надії…
Ф е д о н
Нема краси в затятості безсилій… Але з тобою, бачу, не зговориш!
Бувай здоров. Я йду.
А н т е й
Прощай, Федоне.
Ф е д о н
Ми вже не друзями розстаємось?
А н т е й
Боюсь, коли б не стрілись ворогами.
Федон, здвигнувши плечима, виходить.
Н е р і с а (виходить з гінекея, ледве зачинилось хвіртка за Федоном)
Антею, я тебе не розумію!
Так шорстко ти з Федоном обійшовся, а в чім його вина?
А н т е й
Ти прислухалась?
То вже було прислухатись як слід.
Чи, може, то тобі якраз до мислі, що буде на позорищі стояти твоя подоба в домі переможця?
Н е р і с а
Яке позорище? Хто переможець?
Чим винен Меценат, що дід його чи, може, прадід з еллінами бився?
Тепер же Меценат не забирає ніяких наших скарбів силоміць, але купує, ще й за добру ціну.
А н т е й
Тим злотом, що стягається до Риму з подоланих, таки ж і з вас самих.
Н е р і с а
Не сам же Меценат його стягає.
Та й ти як спадок одібрав по батьку, то не питав, хто й як його надбав.
А н т е й
Я знав, що то було придбання чесне.
Н е р і с а
Так, певне, думає і Меценат про статки батьківські. Він повертає чималу частку нам назад в Елладу, а ти за те найбільше ворогуєш.
По-твоєму, то добре, щоб у нас по закутках марніли твори хисту, щоб з голоду митці снагу втрачали, щоб мармур цвіль посіла, струни – ржа, щоб елліни на варварів звелися, аби римлянам чим не послужити?
А н т е й
Доволі вже їм служать. Я не буду.
Н е р і с а
Ніхто й не вимагав від тебе служби.
Чи Меценат завдав тобі зневагу, в гостину через друга запросивши?
А н т е й
В гостину? Ти се думаєш навсправжки, що Меценат співця до себе кличе на оргію для дружньої балачки, а не для співу на розривку гостям?
Н е р і с а
А що ж, якби ти й заспівав там трошки?
Твої пісні вже й так були в тім домі.
А н т е й
Та з того я не винен.
Н е р і с а
Ні, ти "винен", ти дав ученикам пісні списати і, значить, сам їх випустив у світ.
А що римлянин оцінив їх краще, ніж земляки, то се вже річ звичайна, винуй у тім, як хочеш, Мецената.
Тепер в Елладі той лиш має славу, кого похвалить Рим. Коринф оцінить свого співця тоді, коли втеряє.
Якби ти в Рим дістався з Меценатом і там здобув заслужений тріумф, – бо Рим же вміє талани вінчати! – а потім повернувся до Коринфа, то рідні лаври, наче ряст весною, прослалися б тобі попід ногами.
А н т е й
Топтати рідних лаврів я не хочу.
Тріумфи в Римі – то для мене ганьба.
Н е р і с а
Чого ж ти ждеш?
А н т е й
Признання в ріднім краї без помочі ласкавих переможців.
Н е р і с а
Коли ж те буде? Як життя скінчиться?
Посмертна слава – то звичайний дар таким співцям, як ти. А поки живі, ніхто не чує їх, ніхто не бачить, немов вони поховані в могилі.
Поринувши глибоко в думи й мрії, такі співці не рухаються з місця, а понад ними пролітає буйно барвиста вакханалія життя і кидає тому і лаври, й квіти, хто вміє їх ловити на льоту.
Такому ж от, як ти, хіба лишиться зів'яле листя та вінці нагробні.
Чи думаєш ти Рим перемогти могильною незрушністю такою?
Тобою бувши, я б його сліпила всім блиском генія свого й Еллади, на всіх би сценах я запанувала, всі форуми і портики посіла, моє імення заглушило б гомін імення Цезаря! Оце була б справдешня перемога!
А н т е й
Всі б казали:
"Яких співців скуповує наш Рим!
Зовсім уже пішла в старці Еллада!"
(Бере в руки Евфрозінин лавровий вінець).
Дивись, Нерісо, сей вінець єдиний здобув я за життя, та він дорожчий від всіх твоїх розхвалених тріумфів.
Коли такі вінці нагробні будуть, так що ж, нехай скоріше прийде смерть!
(Надіває на голову вінець з гордим спокійним усміхом.)
Н е р і с а
Антею, слухай! Я не можу більше сього терпіти. Так затхнутись можна в могильному повітрі сеї хати.
Ти або я повинні вийти в світ.
Я так тебе кохаю, що пристану на те, щоб славою твоєю жити, але зовсім без слави жить не можу – я еллінка!
А н т е й
І хочеш добувати в римлян ту славу?
Н е р і с а
У римлян чи в інших – однаково. Мені потрібна слава, як хліб, вода й повітря. Коли ти мені того постачити не можеш, без чого я не проживу, то мушу сама собі здобути, а вмирати не хочу я, бо я ще молода.
А н т е й
Та чим же ти здобудеш тую славу?
Н е р і с а
Тим, чим і ти здобув би – власним хистом
А н т е й
Ти все-таки піти на сцену хочеш?
(Після паузи).
Ну що ж, Нерісо, я скажу по правді, коли тебе не марна примха кличе, а муза Терпсіхора, я не смію з богинею змагатись. Може, справді ти можеш відродити для Коринфа святую таємницю Діоніса.
Н е р і с а
О ні, не для Коринфа! Ти не думай!
Мене коринфські оплески не ваблять.
Либонь, жива Неріса переважить камінну Терпсіхору в Мецената, як протанцює перед ним сьогодні танець Танагри!
А н т е й
Ти, либонь, маячиш?
Н е р і с а
Ні, я ще не в гарячці,
А н т е й
Ти ж не можеш на оргію піти!
Н е р і с а
Чому не можу?
Римлянки ходять скрізь – чому ж би й нам не перейняти в їх того звичаю?
Прийду й скажу: "Мій чоловік недужий, але, щоб не зневажить Мецената, прислав мене, свою жону, в гостину…"
А н т е й
Ні, ти не підеш!
Н е р і с а
Ти мене замкнеш?
Тоді вже я напевне буду знати, що ти мене перекупив у рабство.
Але й рабині часом утікають. Ти не впевняйся на замки.
А н т е й
Нерісо!!
Н е р і с а
Що, пане мій?
(Пауза).
Ну то рішай же зараз: чи ти, чи я.
А н т е й
Ох, якби мав я силу тебе від серця одірвати геть і кинути, мов гадину отрутну, римлянам тим під ноги!
Н е р і с а (з коротким злісним сміхом)
Ти не можеш?
То мусиш покоритись. Може, згодом ти сам мені подякуєш за се.
Бо я не відступлюсь від свого слова, – коли не ти, то я здобуду слави,
і то сьогодні. Я доволі ждала.
А н т е й (після важкого мовчання)
Так, я піду. Мені миліше буде з римлянами, аніж отут з тобою.
Н е р і с а
Іди. Та оббери ж оте галуззя з своєї голови – невже ж так підеш?
Антей сягає за голову, здіймає лаври, з проймаючим жалем дивиться на їх і мовчки кладе там, де стояла Евфрозіва, кола квітчала його.
Г о л о с Е в ф р о з і н и (озивається з глибини дому)
Нерісо! клич Антея! Йдіть обідать!
Уже готова оргія препишна!
Антей миттю кидається до хвіртки.
Н е р і с а (доганяючи його)
Куди ж ти? Треба ж переодягтися!
А н т е й
Пусти мене! Бо прийде Евфрозіна, а я не смію глянуть їй у вічі.
(Вибігає за хвіртку).
Е в ф р о з і н а (виходить з дверей)
А де ж Антей?
Н е р і с а
На оргію пішов.
Його запрошено до Мецената.
Е в ф р о з і н а
Якийсь дивний твій жарт.
Н е р і с а
Я не жартую.
Он там лежать зів'ялі хатні лаври, – сьогодні він нам свіжі принесе, здобувши з рук знавців.
(Гордо підвівши голову, йде в хату.)
Евфрозіна (хапаючись за голову)
Невже се правда?!
ІІ
В господі Мецената, нащадка того славутнього Мецената, що жив за Августа. Велика, пишна, прибрана як для оргії світлиця, аркою переділена на дві нерівні частини: у першій, меншій (на передньому плані), поставлено триклініум для господаря Мецената і двох найпочесніших гостей – прокуратора і префекта – і вряджено невисокий примост, засланий килимами, для виступів співців, мімів та інших артистів; у другій, більшій (на задньому плані), багато столів, то з ліжками навколо – на грецький лад, то з стільцями – на римський, там сидять і лежать гості різного стану і віку, греки і римляни. Бенкет ще ледве почався і йде якось мляво, видко, що гості мало знайомі межи собою і почуваються ніяково під увагою почесного триклівія чільної частини світлиці. На примості х о р панегіристів – між ними Х і л о н – кінчає спів.