Слідуючого дня рано осідлали коней і були готові до дороги.
Охрім надавав їм харчі з цілий мішок. Паляниць, ковбас, вяленого м'яса, риби сушеної, сушених слив та яблук, до того ще баклагу меду. ..
Остап ще спав. Карпо нахилився над ним, поцілував у голівку й перехрестив. Охрім звелів одному собаці, лишитися при дитині, а другого взяв з собою. Дід ішов попереду, а козаки йшли за ним, ведучи коней за поводи. Йшли малою стежкою понад струмочком, шо вився поміж кущами високої ліщини. Натрапили на невеликий ставок. Вода було чиста така, що можна було пісок на дні порахувати.
В ставку гралися до сонця риби: карасі, пструги, плотиці.
— Та в тебе, діду, й ставок є?
— А хіба ж я рибу з моря привожу? А не можна б так скупатися?
— Купайтесь на здоровля.
Козаки пустили коней, пороздягались митю й шубовстнули в воду. Вода була свіжа. Козаки не могли нею налюбуватися, й вилазити їм не хотілося, поки добре не змерзли.
— Сей ставок я сам зладив. Загатив греблею воду, й готовий ставок.
Одяглись і пішли далі. В другому місці між кущами стрінули невелику ковбаню води…
— Знову джерело…
— А ну, напийся.
Карпо зачерпнув води пригоршнею й доніс до губи. Вода була солона.
— Тут, діду, справді рай, усього маєш доволі…
— Богу дякувати.
— Кому ти все те покинеш? — питає Карпо.
— Кому ж би? Людям. Коли геть постаріюсь, то приймака візьму. Може одного з тих, що їх виховав, а може кого-небудь…
Зайшли під високу гору. З неї виступали велетенські камні, між якими росли густо кущі калини, дикої рожі та тернини. Долом росла висока ліщина.
Старий розхилив кущі понад струмочком. Козаки пішли з кіньми за ним і зайшли в печеру, куди тік струмок. В печері було темно, хоч око виколи. Йшли навмання по воді потока, що журчав по камінчиках. Довго так ішли, не кажучи ні слова, а все вниз.
— Чи не ведеш ти нас, діду, в пекло?
Старий не відповів нічого, аж ось побачили здалека світло дня, яке щораз більшало. Коли прийшли на край, сонце вже зійшло високо. Вони мимохіть позатуляли очі долонями. З сього боку сходило сонце й осліплювало своїм яскравим промінням.
— Чи втрапили б сюди до мене?…
— Господь з тобою! Хто б сього сподівався хто б туди відважився зайти!
— Се річка Інгул, а решту порадьте собі самі, бо мені пора вертатись. Щасливої дороги!
Охрім вернувся назад в печеру, а за ним почалапав у воді його вірний пес.
— Ото чудасія! — каже Максим до Карпа…
____________________
Розділ 7
Коли старий вернувся до своєї оселі, то вже було близько полудня. Сонце стояло вже високо й дуже пекло. Охрім почув здалека плач хлопця, який в одчаю бігав і кликав діда.
— Остапику, не плач, дитино, я зараз прийду.
Хлопець кинувся бігти на йоґо голос. Біля нього біг пес, а ззаду бігло біле козятко, мекаючи.
Хлопець, побачивши діда, дуже зрадів, прибіг до нього, припав до його руки.
— Куди ти, діду, ходив? Я прокинувся, а тебе не було. Шукав скрізь, і в садку, й у пасіці, й на леваді, й у стайні. Я налякався й плакав.
— Недобре, дитино моя, лякатись і плакати. Усюди б Бог, котрий нас оберігає… Чи ти вмієш молитися?
Вмію, мене ксьондз учив, замковий капелян…
— Ну, гаразд, я такої молитви не вмію, але я тебе навчу своєї, козацької…
— А коли поїдемо до мами? — спитав хлопець.
— Поїдемо, але перше виберемо мед та завеземо мамі, вберемо яблук, груш, — треба мамі гостинця привезти…
— То вибираймо мед сьогодня, а завтра поїдемо…
— Бжоли ще не наробили меду, бо ще їм не пора…
Від цього часу настало для Охріма нове життя. Мав з ким говорити. Хлопець ходив усюди з ним. Мами вже не згадував. Про козаків раз лиш спитав, де вони ділися. Охрім пояснив, що вони поїхали на Січ, і став його дитячому розумові пояснювати, що таке Січ, хто такі козаки, й чого вони на світі хочуть.
Від того поволі крапля за краплею, змінювався в хлопця світогляд. Він переконався, що козаки, то не такі люди, що їх усіх треба б вішати та на кіл садовити…
Охрім розказував йому, звідки козаки взялись, говорив про татар та турків, як вони на Вкраїну набігали, людей в ясир брали, мучили, як козаки відбивали невольників, билися з татарвою, з турками… Хлопець прислухувався до тих оповідань, жалів над недолею невольників.
А далі Охрім став йому розказувати про панів, що також людей мучили, гнобили…
Хлопець пригадував собі те, що в своїм дитинстві бачив на замку в свого батька. Він бачив, як людей гнобили, мучили на кіл сажали. Тоді він не розумів защо. Йому казали, що се мужики, хзми, що їм так І треба. Та нагадав собі й те, як мама не раз просила за тих хамів батька, як батько гримав на маму й реготався, як він сього реготу лякався дуже, а мама плакала, й він її жалів. Все те нагадував він собі тепер і став переконуватися, що тим людям робили кривду, що так не повинно бути.
Ціле літо спав хлопець на свіжому повітрі, купався в ставку, бігав, живився простими, невибагливими стравами. Від того зовсім перемінився. З колишнього блідого, мов полотно, хлопчини виростав здоровий, румяний хлопець з загорілим лицем.
Минуло літо, настала осінь. Старий мав роботи від ранку до ночі. Ховав пні з бжолами, збирав овочі, молов зерно на борошно, квасив капусту, приготовлявся до зими. Його комора наповняляся припасами.
Настала зіма. Ціла балка вкрилася снігом, що блищав на сонці, мов діаманти. Охрім зладив Остапові овечу кожушину й пошив шапку, чому хлопець дуже радів. Тепер годі було вже спати на дворі. В своїй печері зладив Остапові лежанку з сухого моху. Хлопець не міг розлучитися з своєю козою. Вона цілий день бігала за ним, а на ніч лягала біля нього спати. Старий ходив у відповідну пору на полювання в ліс і брав з собою Остапа. Вилазили тоді на беріг балки. Згодом став його привчати до стрільби й подарував йому одну малу легеньку рушницю.
Хлопець серед такої невидальщини забув згодом про своє гніздо. Навчився вкраїнської молитви. Старий учив його грамоти з старого часослова. Хлопець був дуже понятливий і до року вже читав старому з книжки.
Минуло так кілька літ. Остап уже виручав старого в хазяйстві. Він виріс, був дужий, відважний і непогано стріляв. Він був правою рукою діда, котрий став нездужати. Дихавиця його мучила. Зимою не міг по ночах спати. Старий прочував свій кінець. Не жаль йому було вмирати, та одна думка його турбувала: коли він закриє очі, що а хлопцем станеться?
До цього хотів він його приготовити…
— Ти пам'ятаєш синку, тих двох козаків, що тут одного разу були?
— Трохи пам'ятаю. Я десь з ними їздив, чи щось… так наче в сні пригадую щось…
— Один з тих козаків, що зветься Карпо Кожух, то твій тато.
— Невже ж?
— Так, синку. Він, коли не загинув, то навідається до тебе… бо бачиш, дитино, мені скоро вмірати прийдеться…
— Хіба ж справді так? — злякався Остап… а що ж я без тебе робитиму?
— То ж то я й хочу тобі сказати… Як я вже перестану дихати й моє тіло захолоне, то ти візьми заступа, викопай тут під грушею глибоку яму, мене вбери в жупан, кунтуш, в чоботи сап'янці, накрий мені китайкою очі, перехрести, прочитай молитву за усопших і присип землею. Потому накопай землі скільки змоги й заверши могилу, а на вершку постав хреста. А на тім хресті випиши так: "Здесь опочиваєтъ рабъ божій Охрімь Неситий, козакь войска Запорожского низового поповичівського куреня товариш. Упокоілся вь году… тепер мені вісімдесять пять літ, то собі рахуй скілько мені буде від роду… і так напиши. А потому хазяйнуй далі, а коли тобі надокучить тут самому, то йди в світ. Панів обминай, бо вони тебе піймають, та в неволю запроторять. Ти шукай козаків та проси, щоб тобі на Запорожжя дорогу вказали. Між козаками питай за твоїм татом, Карпом Кожушенком. Та ліпше буде, як ти ще тут побудеш у балці. Коли б сюди які люди за мною приходили, то ти скажи, що я не хочу з ними говорити. Нікого не припускай близько, щоб ніхто не знав, що я вже вмер. Люди тебе можуть скривдити, ограбувати. Йдучи звідси, виходь печерою, йди за потічком. Вхід до нашої печери заложи каменями, а товар весь повипускай — хай сам за себе дбає. А коли б ти, побувши на Січі, вернувся сюди знову, то під моєю лежанкою закопаний глечик з червінцями. Є там стільки добра, що можна й у Київі з того дуже добре жити, чи де схочеш.