А якось ми їхали до Ирію, я сидів на мішках з картоплею, мати шелепала кирзовими чобітьми за возом. Сходило сонце, червоне, як кавун, який мати обіцяла мені купити в місті, коли спродамося, і злизувало довгими рожевими язиками паморозь з косогорів узбіч шляху. Місяць уже висів у бляклому небі — тонкий, прозорий, наче остання лусточка сала, що її мати ховає для затовки на високій полиці, — я розказував матері про майбутні космічні польоти. Я знав системи двигунів, пропоновані фантастами і науковцями, знав швидкості, які треба вибирати, аби відірватися від Землі, Місяця, Марса, Венери, Юпітера і всіх інших планет, знав про канали на Марсі, кратери на Місяці і про атмосферу Венери, і все те висипав перед безмовною матір’ю, закуфаєною, завиненою в теплі хустки, підперезаною конопляним мотузком, і мати терпляче слухала, похитуючи головою в такт моїм словам і глухому човганню щербатих кобилячих копит по битій дорозі.
Отак, на мішках з картоплею, на торохких возах, запряжених худоребрими шкапами, започатковувалася космічна ера людства…
…Тоді Кіндрат, але його зватимуть уже не Кіндрат, а якось космічніше — Кін, Кір (персидський цар Кір, урок історії), тоді даватимуть людям звучні імена, а не якісь там пакульські Кіндрати, Дениси, Горпини, Параски, Домахи, Єврасі. Кір покладе на пульт свої вузлуваті, з темно-синіми валами вен руки і скаже: «Ти, Реше́т, поведеш далі наш космічний корабель і посадиш його на Землю, а я доживаю останні хвилини, я іду од вас на тисячу років, бо тільки через тисячу літ людство навчиться реставровувати індивідуальність за її генетичним кодом», — і дві сльозинки побіжать з його лагідних очей по сірих в’ялих щоках до золотистих вусів, що потічками спадатимуть на срібногрудий комбінезон, але він не заплаче, а вклониться нам і зникне в глибинах корабля, а ми стоятимемо непорушно в капітанській кабіні і затуманеними очима дивитимемося, як по стінах-телеекранах крізь чорноту космосу лолотіє маковиння астероїдів та далеких зір, як мерехтить блискітками хвоста заблудна комета, як підморгує на планеті, повз яку несемося, космічний маяк, і тільки застережливий згук про небезпеку та тривожне бриніння приладів пробудили мене від сумовитих роздумів про тимчасовість і безкінечність людського буття. Я звів очі і побачив просто корабля багряну заграву, в яку ми падали, клубок розплавленої космічної магми, що пожадливо вибухав язиками полум’я. Я упав у капітанське крісло за приціл атомної гармати, залишався один-однісінький запал, і тільки від мене залежала зараз доля експедиції, на результати якої з нетерпінням чекає Земля. Земля, що стежить нині за кожним моїм рухом, Земля, де завмерла перед екраном телевізора моя дівчина з календаря. Я відчув на собі підбадьорюючий погляд її сірих очей і вистрелив, і тьмяно-багряне сяйво попереду вибухнуло та розлетілося на вогняне шмаття, а космічний корабель пронісся крізь розбризкану магму, наче розпечена куля крізь дощ, і Земля радісно усміхнулася мені з-за баговиння хмар — у неї було обличчя дівчини з календаря, і серйозні вдумливі очі відмінниці щасливо сяяли за синіми скельцями океанів. Я відкинувся на спинку сидіння, безмовно стежачи за барвистою скоромовкою автоматів на пульті — вони приземляли корабель.
Але мені не хотілося урочистих зустрічей. Я почувався вкрай стомленим поєдинком, і коли корпус корабля схолов, я одяг гравітаційні крила та вийшов через боковий відсік ракети. Я плив високо в небі над білими, ніби вирізьбленими з рафінаду, який я так любив у дитинстві, містами, містами, де стелилися широкі зелені вулиці, а дахи будинків нагадували склепіння обсерваторій. Вони прозорішали, коли сонце зкочувалося з зеніту, і високе синє небо з білими кораблями хмар дивилося в кімнати. Діти злітали над вершинами дерев на барвистих крильцях, наче метелики, і знову пурхали в зелень, а відтак за білими прямокутниками завинених у ліси заводів та фабрик золотисто спалахнула залита сонцем долина з синіми жилками річок. Я виписав коло над безкраїм лугом і побачив її, дівчину з календаря, вона ішла між високих шовковистих трав і збирала для мене між сріблясточолої метлиці червоні вогники лугових гвоздичок, вона побачила мене і, завинена в ясну лискучу тканину, що леліла під сонцем, буцім джерельна вода, побігла назустріч по зеленому трав’яному морю, розкинувши руки, наче крила…
— Ти що, заснув верхи на бочці?! — штовхав мене під боки дядько Денис. — «Мечты, мечты, где ваша сладость, ушли мечты, осталась — гадость…» — і він хихикнув. — Хто замолоду не мріяв? Як стали німці в Німеччину молодих забирати, викопав мені батько схованку в городі. Ідеш ніби до вбиральні, а з неї — лаз, дошками затулений. 1 просидів я там більше року, прислухаючись до шелесту вбиральні і доокруж. Сопе сусіда у вбиральні, а ти лежиш — і нічичирк, а подумки — в лісі, партизанів на німчуру ведеш, «ура» кричиш, атакуєш, оточуєш, у тил проникаєш, генералів уполонюєш, часом самому Гітлеру горло залещатиш, і вже в білокам’яній Москві, уже товариш Калінін тобі особисто руку тисне і з високою нагородою вітає, і вертаєш ти в свій Ирій, на Солом’янку, героїчним героєм, і якась там Гапка, що досі не хотіла з тобою постояти біля тину, божеволіє од брязкоту твоїх орденів і мужнього рипіння хромових командирських чобіт… Отак промріяв я, аж поки за Собакаревою горою наші кулемети не зататакали. Тоді зайшов до вбиральні батько, покахикав, викликаючи, і розсудливо мовив: «Треба, сину, трохи попартизанити, буде тобі по війні слава і почот…» Я швиденько переодягся в чисте, танку німецьку, що її батько поцупив, маючи на думці колись орати нею, дістав з-під стріхи, загнуздав ретязьком та й подався в ліс партизанити. Тільки я на узлісся, аж наші навстріч: «Куди, хлопче, розігнався?» — «Таж партизанити батько сказали…» — «Е, трохи припізнився, — засміялися. — Розгнуздуй танку, на переплавку піде, а тягатимеш нашу «сорокап’ятку», бо коней постріляно». Отак, із «сорокап’яткою» я й дістався щасливо до Берліна і медалю маю… Та що ж се той Кіндрат свистоголовий не повертає? У мене кишки вже марш грають…
І хоч було мені нудно й тоскно від дядькових екскурсій у минуле, і весь я зі своїми видіннями збридився собі, але той бадьорий марш відхукав стужавілу на вітрі слів душу. Спершу пробилося до мене басовите гучання груб, відтак ніжно заспівача флейта, а після голосистого кларнетового соло чітко забили барабани. Марш дядькових кишок був оптимістичний і життєрадісний, наче кіно, я підвів голову і побачив просто себе Собакареву гору, попід якою вервечилася наша валка. З-за хмари злодійкувато визирнув місяць-повня. Білий туман плив од Стрижня і дихав у долину сизуватим перегоном. Зорі висіли вниз головами і таємниче підморгували. Срібний ківш Великої Ведмедиці світився на чолопочку неба, буцім черпак на блясі діда Кіндрата.
— На колгоспне поле вивів, охмондя! — скинувся дядько. — А люди, чиї городи під горою, по двадцять рупчиків за бочку давали…
Валка і справді проминула колгоспні бурти та виїздила на картоплянище; колеса зі скрипом, вискотом пірнали в розори. Поля мліли в сріблястому місячному мареві, неначе велетенська сцена, відділена від зали прозорою батистовою завісою, за якою ось-ось має початися лицедійство.
Обоз розвернувся і став півколом. Мерин діда Кіндрата світився посередині, біля нього золотів, все виразніше і ясніше вписуваний у ніч крисами дідового капелюха, німб. Небо зупинилося у своїм замисленім кружелянні і не спускало з нас зірких бистрих очей. Ось-ось мало статися щось велике, і по моїм тілі поповзли холодні мурахи.
— Від-кри-ва-а-ай! — неголосно, але поважно й строго прогучав дід Кіндрат.
Дзенькнули ланцюжки, якими припнуто до бочок затички, заплюскотіло, задзюрчало, задзюрило; вітер був теплий, з Ирію, і крізь дух прив’ялого бадилля, розмоклої землі, перестиглого полину та нехворощі пробивалася приємна гіркота паровозного диму. Дядько Денис застелив передок бочки газетою і викладав з сумки буханці хліба, перекладені куснями печеного сала, цибулю, кислі огірки, рогалики, пиріжки з капустою і пиріжки з горохом. Не чекаючи на загальні будьздоровлення, він перехилив пляшку з підфарбованим пійлом та замолотив у тридцять три зуби, буцім прибіг із голодного краю. Помітивши, що я меланхолійно стежу за його роботою, хоч мої кишки давно підігрували дядьковим, дядько Денис сердито буркнув: