— Нема чому радіти. Краще б уже вони богові свої душі віддали, аніж Стрижню. Бо скаженому і Стрижень по коліна. Скаженому, та ще в такій броні, — додав пророче, — зупину не буде.
Він боязко озирнувся на ріку і, понуривши голову, поплуганився по кабановім сліду назад, в Ирій. Хвилину я стояв під Собакаревою горою, плекаючи надію знову вчути скавучання Нерона-Балалайки, але над Стрижнем було тихо, лише в сосняку зловісно каркало вороння.
Тоді побіг навздогінці за дядьком, відчуваючи, як страшок наздоганяє мене і хапає холодними лаписьками за спину.
Було десь по обіді, коли ми, змучені й голодні, нарешті причвалали додому; побачивши дядька Дениса упорожні, тітка забилася головою об стіну, стіна хиталася, і дядько передбачливо підпирав її плечем, аби не завалився будинок. Я утік від кагалу на вулицю, де по-осінньому неділилося: день, ніч, земля й небо, дрібно посічені, переміщені, посмачені пісною мжичкою, ліниво та нудно пережовував час. До причілка, маскуючись оболоками тютюнового диму, тулився Жук із жучками. По той бік Солом’яної вулиці з ґанку Цекалів настрополохано зиркали через паркан Цекалова Оксана і дівчина в білому пуховому береті.
— Ти, і н т е л є г е н т ш м а р к а в и й, зараз подивишся, як я, Жук, скручу голову тій, що в білому береті, — прогугнявив Жук, дихаючи мені в обличчя смердючим димом — він палив самосад. Його прокурений і пропитий голос нагадував чиргикання цеглини об цеглину, коли обточують крем’яхи. Жук мене не любив: я не жукував у його походеньках по Солом’янці. — Учора в кіно я сказав, що піду з нею. А вона втекла. Сьогодні вона вже не втече…
— А може, вона не хоче з тобою гуляти, — сказав я, спинаючись навшпиньки і зазираючи в перепалені електролампочки його булькатих очищ.
— Десь комар дзижчить… — прогучав Жук і дмухнув на мене.
Я покотився по мокрому морогу, наче збитий із вовни м’яч, а жучки вслід мені старанно підхихикували. Докотившись до лісу, я бемцнувся об сосну і лише тут зіп’явся на ноги. Тоді, похитуючися, бо досі чманіло в голові, пішов на Жука, буцім на амбразуру.
— Я все одно врятую цю дівчину!
Від страху і жалю до себе у мене сльозилися очі, і я насовував на лоба картуза. Жук незворушно гострив об нашу стіну довгі, наче зубила, пазурі. Жучки знову засміялися і загули з Жукового голосу:
— Решето, а ти хочеш жити? Жук переставить вам з дівчиськом у береті голови. І ніяка міліція не добере, де чия голова. І схоронять тебе з головою в білому береті. І чорти в пеклі з тебе реготітимуть…
Вони давилися сміхом, а Жук тим часом підважив дубову колоду, що здавна лежала біля дядькового двору, не розмахуючись, кинув її в бік лісу; колода з оглашенним ревом та свистом пронеслася над соснами й безслідно зникла за пеленою мряки.
Я мовчки глянув їй вслід і пішов через вулицю до ґанку Цекалового будинку, де беззахисно й зворушливо білів берег.
…Наші могили будуть поруч, вбрані барвінком, і люди розійдуться по теплих хатах, сказавши про нас гарні слова, вони ще не знатимуть, що смерті не існує, а є тільки п е р е в т і л е н н я, і я стану кущем калини, а вона стане кущем любистку під білою парасолею квіту, як зараз під беретом, і ми перемовлятимемося; а одного дня до моєї могили прийде дівчина з календаря і посадить клена, бо я люблю клени, і я переселюся в клена, а любисток мене ревнуватиме, а я скажу дівчині в білому береті, ні, я скажу це ще тепер, що люблю іншу і рятую її не з любові, а заради справедливості, бо інакше не можу вчинити, якщо хочу себе поважати, а душа Жука, якого скарають на смерть за його злочин, переселиться в свиню, або в старого шолудивого пса, або в коростявого мерина, або в блоху на бродячій бездомній кішці, або взагалі ні в кого не переселиться, а згниє в сирій землі, бо для жуків безсмертя немає…
Я залишив свій страх по цей бік хвіртки, на розквашеній мжичкою вулиці, ступив на першу сходинку ґанку і сказав нарочито сухим, без жодних емоцій голосом:
— Не подумайте, що я у вас закоханий. Я люблю іншу. Але маю за обов’язок порятувати вас від Жука. Звичайно, якщо ви довіритеся мені…
— Я довірюся вам, — усміхнулась з-під білого пухового берета дівчина.
Вона була вродлива, але навіть подумки я не зрадив дівчині з календаря.
— Слухайте мене уважно. — Легіони вишикувалися і стояли напоготові, стискуючи руків’я списів і бронзових щитів, а цезар промовляв: — Оксана вестиме з Жуком переговори, аби нічого не запідозрив. Ми заходимо до хати, вистрибуємо з вікна в сад, городами виходимо до Радульського провулка, з Радульського через двори дістаємося Чорторийського, з Чорторийського — на Соснову вулицю, з Соснової — в Петрушинський сліпак, із Петрушинського городами — на Колгоспну і по Колгоспній на П’ятикутки, а з П’ятикуток нам простелеться вільний шлях на всі п’ять вітрів…
— Мені — на Рибну.
— Ви будете на Рибній, — твердо пообіцяв я. — Звичайно, якщо вам пощастить. Але краще вмерти, ніж дружити з Жуком. Хіба не так?
Дівчина стрельнула з-під берета меткими сірими оченятами, але нічого не сказала. З неба на мокрих парашутиках хмар спускався на Ирій листопадовий вечір.
Ми тільки-но скокнули з підвіконня в кущ прижухлої шовкової трави, як над головами в сивому, розписаному чорним безлистим гіллям мороці тричі каркнула ворона.
— Ворону підкуплено! — гукнув я прозірливо, подаючи дівчині в білому береті руку. — Біжимо!
По той бік паркану грізно тупотіли жучки, а Жук, спершись ліктями на гребінь Цекалової хати, мстиво посміхався до нас з туману. По саду, засипаному мокрим слизьким листям, біглося важко, буцім по мілководдю, і тільки ніч нас порятувала б. Я вхопив себе за вуха, підняв у небо і смикнув завісу, яка відділяла день від ночі. Тої ж миті завіса впала, і густа та в’язка, мов пакульська грязюка, темінь хлюпнула на землю, накривши нас, проковтнувши цеглинистий трикутник Жукового обличчя. Тупіт жучків віддалився, ми залишилися самі, але в пітьмі, мов у погребі, ляда якого раптово зачинилася.
— Не бійтеся! Я — тут! — гукнув я, з надією прислухаючись до свого мужнього голосу.
По тому намацав у темряві теплу долоню дівчини і повів її крізь ніч. Ми щасливо перебрели три провулки і були на Сосновій вулиці, коли позаду почулося зловісне вовче виття, воно з кожною хвилиною розлягалось лункіше. Жук із жучками перекинулися на вовків і бігли по наших слідах. Ми ледве встигли забратися на нижню гілляку осокора на розі Соснової вулиці і Сиберіжського провулка, як тічка облягла нас оранжевим зашморгом з очищ та язиків, що жадливо палахкотіли в пітьмі. У ватажкові зграї, який, зіп’явшись на задні лапи, трохи не діставав нас передніми пазурами і клацав іклами, ніби залізними щелепами самолова, я одразу впізнав Жука.
Ми з дівчиною подерлися на вершину осокора; вовки, збившись довкола дерева, гризли його прикоренок. Скоро по війні вовча тічка отак з’їла бабу Телениху, що пішки вертала з міста в Пакуль. Баба встигла забратися на вербу, а голодні вовки перегризли вербу біля кореня… Ми були вже на верхівці, коли осокір захитався, підтятий вовчими зубами. Зараз лише диво могло нас порятувати. І диво сталося: обоє ми ще вірили в чудесне. Раптом їдкий притхлий туман опав на сади та дахи будинків (роги радіоантен загадково стриміли з молочно-сизої мли), а небо очистилося, оновилося і стало глибоким, як став пізньої осені, коли вода темніє і скрадує обриси дна; до зоряної череди виплив з-за ирійської пожежної вежі місяць; блакитний промінь простелився від високого місячного чола до нашого осокора, Я першим ступив на промінь, лоскітливо-ковзкий, наче паркет у фойє обласного театру.
— Тільки униз не дивися бо в голові запаморочиться. Дивися в небо, — сказав я дівчині в білому береті.
І вона боязко подрібнювала по місячній стежці, рахуючи зорі, шо мерехтіли над нашими головами, буцім комарі в сонячній пасьмі надвечір, а вовки завили з безсилої люті та розчарування і чорними тінями поповзли за нами назирці. Вони доповзли до Колгоспної, по якій ходили автобуси, і залягли на її темному березі, далі від вуличних ліхтарів, — боялися світла. Ми дибцяли над вечірнім Ирієм, поснованим ясним павутинням вулиць; по вулицях бігли павучки машин з очима, що світилися, а майдани лежали під нами ошатні й святкові, наче плеса озер, залитих полуденним сонцем. Підбори дівчачих черевиків весело вицокували по місячній стежці, і мені здавалось, що я на сьомому небі, а не на першому, земному. Так дійшли ми до Пятикутків і, взявшись за руки, ковзнули по скісному променю, ніби по крижині, на Рибну вулицю.