Але не чути було розбитого черепка міді й не видно було санаторійної зони. Наче зачарована, пропала в глибинах тьми.
І коли б хто-небудь спитав його, як довго блукав він у лісі тієї ночі, він, безперечно, не міг би сказати. Це було так довго, як біг стихії тоді.
Але, нарешті, закрапало. Із зарослі потягло вогким запахом трав.
Гроза стихала, віддалялась і тягла за собою шмаття розстріляного неба. Вже йшов проливний дощ.
Анарх довго плутався між дерев і нарешті побачив будівлю: перед ним раптово виріс її темний силует.
«Санаторійна зона?… Чому ж тоді огнів нема?…» І догадався: вже за дванадцять, бо не чути мотора електричної станції. Він стояв біля будівлі й не знав, куди йому йти. Кликати сестру не хотілось, і в ці хвилини йому було просто неприємно. Він навіть подумав з іронією: «А людина – людиною, це – філософія сіренького дня: навіть великий біль стихає, коли підходить маленький, але ближче. Це філософія світової «кобилки»: навіть геній, коли його вкусить несподівано блоха, враз забуває світові проблеми й думає тільки про маленьку блоху».
Нарешті анарх розібрав, де він стоїть. Це було біля сіновалу, що праворуч від центрального будинку. І скільки він простояв би тут – невідомо. Та раптом зареготав санаторійний дурень.
– Ги-ги!
Анарх підвів голову й тоді ж згадав, що саме тут ночує дурень.
– Хомо, чуєш? – покликав він.
Але відповіді не було. Стихав дощ.
– Хомо, чуєш?
– А хто там такий? – обізвався нарешті дурень.
– Та це я, із шостої палати! – сказав анарх.
– О! Відкіля це вас понаносило!… Та ще й на дощі! Оце!
Анарх розповів: так. то й так то, мовляв, те то й те то, мовляв.
– Ну, то лізьте сюди! – сказав дурень. – Підсохнете… Гм… Оце!
Дурень стояв на виступі і також, як і в просвітянських драмах і комедіях забутих архівних авторів, також «чухав» традиційну потилицю, «чухав» під пахвою й патлату голову і також архівно, до болю безглуздо всміхався.
З дверей пахнуло сіном.
Анарх заліз на сіновал і, коли ліг, почув млосний запах чебрецю: він був глибокий, мов мисль, і сухий. Так пахнуть і степові могили, і буйний травневий цвіт. «Так, мабуть, пахне й смерть», – чомусь подумав він.
А духмяні потоки чебрецю текли й текли.
– Котра зараз година?
Замість відповіді біля дурня хтось заворушився. Анарх здригнув.
– Хто це там із тобою? – спитав він і раптом почув свій голос чужим.
– Я! – чітко відповіло з темного закутка.
І відразу він пізнав його: так, це був Карно. Звичайно, вони не будуть розпитувати один одного, як попали сюди. Але метранпаж заворушився й сказав невимушено, без усякої інтонації:
– Зараз перша. Тільки-но погасили. Душно в палаті. Виліз у вікно на повітря.
Потім помовчав і звернувся до дурня, очевидно, продовжуючи розмову:
– Ну, Хомо невірний, тепер віриш?
– Ги… ги…
Метранпаж наче забув про анарха. Він стільки наговорив тієї ночі, скільки він не сказав за весь час свого промешкання в санаторію! І анарх знав: це тому, що він тут. В кожнім його слові почувався виклик і образа. І після кожного монологу анарх нервово підсмикував плече. І це дурневе «ги-ги» нагадало йому дідків смішок на луках.
– Ну, Хомо невірний, – казав далі Карно, – ти думаєш, що ти живеш? Ні! Ти не живеш, а тільки жеврієш. Тебе, Хомо, нема. От нарочито полапай себе. Почуваєш тіло чи ні?
– Ги! Ги! – сміявся дурень.
– Смієшся?… Ну й смійся!… А все-таки тебе, Хомо, нема! І от що інтересно: станеш ти, скажімо, в отару корів та коней, і хіба тебе можна відрізнити від них?… Ні! Бо ти, Хомо, не Хома, а віл.
– Ги! Ги! – сміявся дурень.
– Ну да, – казав далі Карно. – А от як я стану серед своїх машин, то я, Хомо, все-таки я. Ти не скажеш, що мене нема. Словом, я – метранпаж такої-то друкарні, такої-то профспілки і таке-то моє ім'я, і таке-то моє прізвище… Розумієш?
Тут, безперечно, була нещирість. Тут анарх зловив інтонацію сарказму. Це був справжній санаторійний метранпаж.
А потоки чебрецю затоплювали сіновал, і здавалось анархові, що вони пробивають йому мозок. Десь, ніби за тисячу верст, дзвенів лікарів сетер.
– А тепер візьмемо ще! – говорив Карно. – Ти гадаєш, що тільки тебе нема? Ні! Те ж саме, скажімо, і з нашим санаторієм. Його теж нема. Віриш?
– Ги! Ги!
– Знову смієшся?… Ну, і смійся, Хомо невірний! А я тобі все-таки кажу – нема! Єсть тільки я, Карно (як хтось тут сміється: миша з одрубаним хвостом). Це, Хомо, як каже сестра Катря, – велика філософія. Треба тільки її зрозуміти… От, скажімо, утворюють люди собі якісь ідеали, б'ються за них, проливають кров, гинуть, нарешті, а того й не знають, що…
Метранпаж зупинився.
– Да… про що я? – казав він далі. – Про ідеали… От!… Це дуже проста філософія. Її треба тільки зрозуміти. Образився тут на мене недавно Хлоня. Знаєш його?
– Ги! Ги! – сміявся дурень.
– І образився, щоб ти знав, за те, що я його назвав Онаном. І слід було образитись, бо й справді він не Онан, а невловимий шахер-махер. Ти розумієш, яка тут різниця?… Ну?
Анарх хотів був щось сказати, але несподівано пізнав, що язик йому паралізовано, і він покірно слухав Карно.
– Це зовсім не погромні промови, як мені сказали недавно, – говорив далі Карно. – Але не в цьому річ: під шахером-махером я розумію не тільки сконденсоване шахрайство з чорної біржі (ти спостерігав, як воно лякає наших м'якотілих інтелігешок?), але й типів, подібних до Хлоні. Це ж мініатюрні чирячки на здоровому тілі. Це ж шапочки-невидимки.
– Ги! Ги! – сміявся дурень.
– Смієшся? Ну, і смійся, Хомо невірний! Колись, через десять – двадцять років, я тобі й про Хлоню розкажу… А тепер іще про сконденсоване шахрайство з чорної біржі. Бо ж, подумай, це ж воно розбиває так звані «святі ідеали» відомих тобі осіб. Скажімо, утворюють люди собі якісь химери, б'ються за них, проливають кров, гинуть, нарешті, а того й не знають (тут я тобі договорю), що… це, можливо, все-таки не даремно. Віриш, Хомо невірний?… Це велика філософія, і її треба тільки зрозуміти.
– Ги! Ги! – сміявся дурень.
– Так, можливо, не даремно, – сухо говорив метранпаж. – Треба тільки на момент пригадати дещо. Це ж «дещо» дає непереможні закони, і я гадаю – розумні. Бо нічого в природі, як у природі, дурного нема. Ти розумієш? Це велика філософія. І я, Карно, пізнав інтуїтивно мудрість цієї філософії. Я, наприклад, нічого не маю проти того, щоб перескочити ці непереможні закони. Але невдача на мене, скажу тобі, не впливає. Я просто чекаю тоді чергової надбавки до свого жалування або оголошую страйк, коли мене притиснуть. Я, власне, думаю про одне: мені треба жити, і тим, що навкруги мене, теж треба жити. А оскільки життя є тваринна сутичка певних груп, я, звичайно, не забуваю й про революцію. Так-то, Хомо невірний! Це дуже проста філософія…
– Ги! Ги! – сміявся дурень.
– І я нікого не хочу чіпати, – говорив Карно. За моєю філософією, життя все одно є в'язниця, яку тільки треба обставити так, щоб у ній була канарейка й самовар… Ти не лякайся цього аксесуара. Самовар теж корисний, коли хочеться чаю, а канарейка частенько може замінити славетний симфонічний оркестр… коли грошей нема. Це, Хомо, дуже, дуже проста філософія.
Анарх довго й уважно слухав Карно, і тільки коли той зупинився на декілька хвилин, він підвівся й пішов із сіновалу.
Він почував себе безсилим і розбитим. Він потребував зараз тихого закутка, де міг би лягти на койку, заплющити очі й завмерти.
Монологи Карно тепер не тільки не стривожили його, але й не заділи, хоч він і знав, що всю цю тираду спеціально для нього призначено.
Не здивувала його й шляхетна, хоч і розхристана, будівля мови Карно.
Він і це прийняв як щось звичайне.
За кілька кроків од ґанку анарх скинувся: над санаторійною зоною розтявся постріл. Луна від нього пішла до ріки, зійшла на поверхню, піднялася вище й заглухла в лахміттях розстріляного неба.
На захід тяглися хмари.
ХІІ
Біля центрального будинку він знову згадав, що, власне, не розбуркавши сестер, він не увійде в свою палату. Це його трохи збентежило. Але скоро його погляд упав на Катрине вікно. Там горів огонь.
Він підійшов до вікна й подивився: сестра Катря сиділа в стосах книжок і щось уважно перечитувала. її тихі очі здивовано стежили за рядками. Вона сиділа в легкім капоті й була в ньому як дівчинка. Йому шкода було її тривожити, але безвихідне становище, в яке його поставила гроза, примусило потурбувати сестру Катрю. Він постукав у вікно й направився до дверей.