Коли група зникла в дверях і заглухли її кроки, анарх знову відчув якийсь неприємний накип на серці. Ті невидимі ланцюжки, якими його зв'язано було з Хлонею, сестрою Катрею і, особливо, з Майєю, раптом почали потроху розпадатись, і всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навіть незадоволеності собою він зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нім.
Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й підійшла до нього.
-Я вам не перешкоджаю своєю присутністю? – сказала вона й поправила свій чорненький бантик.
– Будь ласка! – кинув він і дав на стільці сестрі Катрі місце.
– Бачили за столом гостей із городу?
– Бачив.
– Ну і… як ви? Подобаються? От особи: так і просяться в якусь комедію.
Анарх положив руку на бильце й зітхнув. З ріки несло запахом прибережних осок. Непомітно спадав день, і на доріжки падали довгі тіні.
– І все-таки, – сказала сестра Катря, – я і цих, і інших – нікого не хочу винити. І не виню як їх не в теорії, так би мовити, а так, серцем. От тепер і розберіться: і не виню, і виню; нелогічно, але це так. Це, коли хочете, і консеквентно: теорія моїх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати. За своєю теорією я не маю навіть права подавати їм руки. Але та ж теорія каже: міщанство, як і кожне соціальне зло, є просто продукт певних виробничих взаємовідносин. От і розберіться. Отже, оскільки я живу на землі, а не десь на Марсі, оскільки між мною і родиною худорлявої хворої є певна тотожність, оскільки, нарешті, я не вживаю ніяких екстраординарних заходів щодо боротьби з міщанством, – остільки я не маю права не тільки не подавати руки цим людям, але не маю права їх і обвинувачувати.
Сестра Катря ще раз поправила свій чорненький бантик і зажурно всміхнулась.
– Але, з другого боку, я не тільки повинна їх обвинувачувати, але й повинна бути їхнім завзятим ворогом. От і розплутайте мене.
Анарх подивився на сестру Катрю, на її «вічну» блузку й сказав:
– Знаєте, коли я вас слухаю, то мені здається, що це не ви говорите, а я. І між вами і мною тільки та різниця, що ви не озираєтесь, коли говорите ці сентиментальності…
– Хіба це сентиментальності? – підхопила сестра Катря.
– Так. У вас такий же спосіб думання, як і в мене. А я себе добре знаю.
– Ні, не кажіть так! – гаряче перебила сестра Катря.- Я з вами ніяк не можу погодитись. Коли ви віднімете від людини її кращі почуття, що ж тоді залишиться?
– Що? – анарх подумав і сказав: – Мабуть, машина.
– Машина? І ви це спокійно говорите? – сестра Катря знову взялася за бантик. – Ні, я цього не хочу! Я проти цього рішуче протестую. Майбуття я собі уявляю не інакше, як прекрасним запашним садом, що в нім буде хазяїном сам чоловік. В противнім разі в житті нема ніякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собі право бути додатком до машини, є безглуздя.
– Але це все-таки так!
– Ні, це не так!
– Ні, це так! – і анарх одкинув волосся. – Інакше я був би не тут, а в махновськім степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, і моя, і ваша, і всіх. З цим парадоксальним твердженням ми не погоджувалися по тій же самій причині, по якій не погоджуємося і з нашею волею до смерті. По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта – не більше, як ілюзія. І дивно було б, коли б я оголосив похід проти самого життя.
– І це ви серйозно говорите? – збентежено спитала сестра Катря.
– Цілком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою роллю на землі.
– Але почекайте. Яке ви маєте право говорити так? З таким же поспіхом і я можу…
– Безперечно. Але ваше «можу», як ви мені колись самі сказали, буде в лапках. А в даному випадку треба найти…
– Ні, ви просто перекручуєте мої слова! – з обуренням кинула дівчина. – Це було сказано зовсім з іншим сенсом.
Анарх узяв за руку сестру Катрю і всміхнувся:
– Ну, заспокойтесь… Бачите, не тільки ви гніваєтесь на мене, – я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити – так воно єсть і так воно буде. Для нас, безгрунтовних романтиків (а до них належите і ви, і я, і Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правді кажучи, і землі, очевидно, боляче держати нас на своїх плечах. Процес машинізації людини йде неухильно, і ніхто його не стримає. І наше завдання – тільки прискорювати його.
– Ніколи! – різко сказала сестра Катря.
– От бачите! Ви така тендітна дівчина, людина з таким м'яким характером, але й ви затримуєте цей непереможний хід. Очевидно, я не помиляюсь, кажучи, що й землі важко держати нас на своїх плечах. Коли хочете, тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що я і зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі. Я бачив колись, як убивали старого, глухого, нікому не потрібного пса. І, повірте мені, коли добивали цього собаку, він таки вхитрився укусити за руку. Так і з нами. Ми – останні з могікан, остання фаланга зайвих людей. І, передчуваючи свою остаточну загибель, ми теж норовимо вкусити когось за руку.
– Почекайте, – зробила здивовані очі сестра Катря. – Що ж тоді, по-вашому, революція?
– По-моєму? По-моєму – романтика, а справді – штейнахівське «омоложеніє». Те ж, приблизно, і всяка війна, хоч це застарілий спосіб вентиляції. Хіба ви не чули, що розумні люди, до яких належать так звані франк-масони, над цим спеціально й працюють, саме: вентилюють землю побоїщами. Для того ж, щоб можна було нацькувати одну державу на другу, до цієї прекрасної чоловіколюбивої громади належали й належать воротили всіх великих держав. Наприклад, щоб розпочати війну, припустимо, між Німеччиною й Францією, треба було тільки найти зачіпку. Що ж до розв'язання цієї справи, то вона давно вже була розв'язана за дружньою чашкою кави в масонській ложі воротилами цих держав. Це називається провентилювати трохи землю.
– Невже це правда? – подивилася перелякано сестра Катря своїми безцвітними очима й знову взялася за чорненький бантик.
– Не лякайтесь. Звичайно, це проста базарна вигадка. Я хочу сказати тільки одне: ми не тільки зайві люди, але й шкідливі.
Сестра Катря задумалась. Непокірні кучеряшки раз у раз налазили їй на очі, і вона їх одкидала нервовими рухами… Росли тіні. Над командною висотою низько проходило сонце. Зрідка з города долітали неясні гудки… Сьогодні (як і завше в неділю) одну лежанку було одмінено, а тому й хворі порозходилися за межі санаторійної зони.
– Ні, все-таки скажіть мені: ви серйозно говорили? – спитала, прокидаючись від задуми, сестра Катря.
Йому стало шкода дівчини, і він сказав:
– Ні! То я, звичайно, жартував.
IV
– Цікаво, ви навіть умієте жартувати? – зареготала за бильцем Майя і вискочила з виноградного куща. – Майя так тихо підійшла до веранди, що анарх і сестра Катря, почувши її, здригнули.
– Підслуховувати, кажуть, некрасиво! – кинув анарх.
– А ви відкіля це знаєте? – Майя, прищуливши очі, зійшла на веранду.
– Що таке?
– Та от те, що я підслуховувала?
– А коли не підслуховувала, то могла б зійти сюди простіш!
– Савонаролочко! – і Майя безцеремонно закинула на його шию свою руку. – Покинь учительствовать, бо ця роль тобі не підходить.
Сестра Катря відразу якось знітилась і раптом підвелася.
– Куди ж ви?… Чого тікаєте? – грубо кинула Майя.
– Я тікаю?
– Ви тікаєте. Мені принаймні так здається.
– Коли вам так здається, то я сяду.
І сестра Катря знову сіла на своє попереднє місце.
– От і добре! А тепер скажіть мені, чого мені не можна підслуховувати?
– Коли ви така наївна, то я вам можу сказати: це не гідно серйозної людини.
– Ха-ха! Серйозної людини? По-вашому, виходить, всякий охранник є втілення наївності?
– Я трохи не так висловилась, – почервоніла сестра Катря. – Але я гадаю, що ви мене все-таки розумієте. І потім: ви ж не охранник?
– А ви відкіля це знаєте, що я не охранник?
– Майо! – сказав анарх. – Покинь говорити дурниці.
– О, мої наївності! Мовчу, як сфінкс. – І раптом додала: – А все-таки ваші розмови про франк-масонів я підслухала.
– Тим гірше для вас! – несподівано перейшла на різкий тон сестра Катря і на цей раз рішуче підвелася.