Він подивився на схід. Там стояла командна висота. Він згадав Майю, і йому зараз до болю захотілось почути її дзвінкий голос. І коли анарх згадав, що вона тепер зовсім не та, що він, можливо, її тепер такою, як вона була на початку літа, ніколи вже не побачить, йому здалося: він загубив щось неможливо коштовне. Бо з цією командною висотою були зв'язані його кращі хвилини на санаторійній зоні. І цей дикий малинник, і ці тополі, і ця прозора голубінь – все це свідки його світлих надій, що зрідка поставали, в ньому. Анарх згадав Хлоню й подумав: «Де він?».
Але Хлоні близько не було.
На шосе маячив фаетон і віддалявся до городу. В ньому, очевидно, виїжджав один із хворих. Санаторій із кожним днем усе більш і більш вилюднявся. «І буду я самотнім серед степу без людей», – згадар анарх фразу із свого листа до сестри. З невідомих перевалів легкий вітер приносив тривожний запах пожарища.
Біля конюшні він раптом зустрів Карно.
– Я хочу вам тиснути руку! – сказав той, зупиняючи його.
– Мою руку?
– Да, вашу руку!… Це ж ви, здається, зробили сьогодні такий шляхетний поступок?
– Який це поступок? – не зрозумів анарх.
– Аякже! Я про кепі говорю! Це ж дон Квазідо ще раз повоював із вітряками.
Анарх круто повернувся й хотів був одійти від метранпажа. Але той узяв його за руку:
– Почекайте!
– Ну?
– Я хочу тиснути вашу руку! – і Карно саркастично всміхнувся.
Анархові знову метнулося в голові, що перед ним ніякого Карно нема, що це просто примара – і тільки. Він таємно сміхнувся й озирнувся навкруги. Набачивши колоду, він сів на ній і сказав, даючи місце для Карно:
– Прошу!
– Що таке? – в свою чергу не зрозумів метранпаж.
– Прошу сісти! Хочу поговорити з вами!
– Ви хочете говорити зі мною?
– Я хочу говорити з вами! – чітко сказав анарх.
Осінні хмари закутали небо, і раптом замжичило. Це так скоро зробилось, що анарх, почувши за коміром краплі холодної води, здивовано подивився на небо. Біля центрального будинку було тихо, майже мертво, ніби санаторій зовсім порожнів. Так буває за тих скучних днів, коли осінь веде в свій безвихідний тупик. На конторському плацу іржали коні, і десь торохкотіла підвода.
Карно деякий час постояв напроти анарха й несподівано сів біля нього на колоді.
– Слухаю! – сказав він.
– Слухайте! – знову всміхнувся анарх і положив свою руку на метранпажеве коліно: йому знову прийшла мисль, що перед ним безплотна істота.
– Ну? – сказав метранпаж.
– Не ну, а от що, друже! – почав фамільярно анарх. – Як ви гадаєте, про що ми будемо з вами говорити зараз?
– Не знаю!
– А, може, знаєте?
– Може, знаю, – спокійно сказав Карно.
– Ну, без жартів, – суворо кинув анарх. – Кажіть, про що ми будемо з вами говорити зараз?
– Вам це дуже потрібно знати?
– Дуже!
– А коли дуже, – і Карно саркастично всміхнувся, – от я вам скажу: очевидно, про лист.
– От! – зрадів анарх і з полегкістю зітхнув, ніби боявся, що Карно цього не скаже.
– Ну, а далі що? – спокійно спитав метранпаж.
– Далі особливо нічого. Я гадаю, що ви й тепер не відмовитесь від своєї анонімки?
– Не відмовляюсь! – сказав Карно. – І більше того, не відмовляюсь і від тієї фрази, що її написано було на Майїному столі.
– От, я так і думав! – зрадів анарх. – Я певний був, що й це саме ви зробили. Я тільки мовчав.
– А чому ж ви мовчали? – спитав метранпаж.
– Чому я мовчав? – і анарх задумався, прислухаючись до одноманітного шуму в ринвах, по яких стікала дрібна осіння мжичка.
– Так! Чого ж ви мовчали? – ще раз спитав Карно.
Але анарх уже не міг говорити. Він і тепер пізнав якусь розгубленість перед цим маленьким чоловічком.
– Тому, що треба мовчати! – ледве вимовив він. – Пустіть мене, я піду!
– Я вас не держу! – усміхнувся Карно й підвівся з колоди.
Тоді анарх насунув на чоло капелюха й мовчки пішов у свою палату. Там він ліг на койку й уперто протягом кількох годин дивився в якусь сіру крапку, що стояла на стіні.
XVII
Листяні симфонії чергувались із дрібними дощами. Ішла глуха пора. За конторським плацом стукала молотилка, і відтіля долітав запах молодих снопів. У прозорі дні золотий потоп поширював свої володіння й заполоняв кожний закуток. Але, коли приходили сірі дні з дрібними дощами, тоді чути було тільки печальні мотиви ринв. Тоді сиротливо виглядала оаза закинутого города. День неохоче появлявся на санаторійній зоні й зникав хутко, ніби випадково забрів сюди. Як тільки смеркало, прокидалась електрична станція й одбивала свої глухі удари. Ішли тумани, і в них іноді пропадали не тільки осінні далі, але й експериментальна ферма.
Зранку готувались до виїзду із санаторія Унікум, дідок і психопат. Санаторійний фаетон стояв уже біля веранди. Чекали, поки скінчиться сніданок. Ішов дрібний дощ. Зрідка з-за ріки доносився задушений крик санаторійного дурня. І пустельні доріжки, і порожня холодна ріка, і сіверкі вітерці, і далі за перевалами – все це зливалось в одну тоскливу осінню елегію. Обличчя всі були бліді, мало не земляні. Покоївки неохоче подавали страву на стіл. В кухні стояв легкий одноманітний дзвін тарілок. І анарх почував у цьому дзвоні сторожку тривогу.
Тоді в його кімнату зайшов Хлоня й сів на ліжко.
– Знаєте, – сказав він, – я тільки-но знову був на командній висоті. Я дивився навкруги себе… Скучно!
– Так… – кинув анарх, заплющивши очі.
– Чули, сестра Катря, каже, вже, здається, одержала командировку.
– Да?
– Да! – сказав Хлоня й спитав: – А коли ж ви думаєте їхати?
Коли він думає їхати? І справді, коли він буде їхати? І тоді прийшла мисль, що він відціля ніколи не виїде, що відціля, з санаторійної зони, нема шляхів. «І не треба!» – подумав він, також хутко погасаючи, як і затривожився. І справді, йому більше нічого не треба. Це так просто, це так ясно.
– Скучно! – ще раз протягнув поет. – Пам'ятаєте легенду? І от я думаю: десь там, на сіверкій дикій півночі, лежить геніальний м'ятежник, закутий у міцні ланцюги, і теж думає: «Скучно». І справді, можливо, він знову підведеться із свого одра, можливо, він знову зійде на наш азіатський корабель і візьме румпель, але ніколи вже він не прорветься з холодного всесильного льоду й не виведе корабель у стихію. Мені хотілося, щоб він скоріше вмер. Так буде краще, принаймні, для нього.
Хлоня дивився в сіре вікно. За вікном стояв туман. Із сусідньої палати щось виносили: очевидно, виїжджала Унікум. Кроки по коридору звучали глухо й пустельно. Санаторій вилюднявся. Тільки над чорною кухнею стояв цілий день димок. Димок то стояв стовпом, то, розірваний, танув між голих дерев: на нього налітав сіверкий вітерець.
– А інтересно, – несподівано запитав Хлоня, – ординатор не викликав вас?
– Для чого?
– А як же: пожучить за кепі!
– Ні!
– Я так і знав, – сказав Хлоня. – Але річ не в цьому. Я все на ту ж тему. Я знову думаю: десь там, на сіверкій дикій півночі, лежить геніальний м'ятежник, закутий у міцні ланцюги, і в нього одна мисль: «Скучно». І справді, така загибель, поза стихією, біля тієї глухої стіни, про яку каже сестра Катря. Це ж неможливо!… Це ж якийсь всесвітній ідіотизм! І на чорта ж тоді я існую? Щоб битися з вітряками? Смішно: учень не може більше за свого вчителя… А Ленін проходить через п'ятсот літ.
– Так, – машинально кивнув анарх.
– Але образливо от що, – сказав Хлоня. – Пройдуть роки: один, два, десять, двадцять, і, повірте мені, невидимий ворог помститься. Я вже зараз бачу, як мислі мого великого вчителя стогнуть під непосильною вагою бруду й маклерського перекручення. Світова сволоч, що пролізе в святе святих, сховається там за його ім'ям і зробить із нього брудне знаряддя, яким і одкидатиме людськість назад. І коли б я мав хоч крихту надії, що можу боротися з цією сволоччю, я був би безсмертним. Ви вірите?… Але я тільки нікчемна крапка перед мовчазною стіною, перед якою зложив свою зброю мій далекий учитель.
– Хлоня подивився на анарха. Той і зараз лежав, заплющивши очі, і на ньому була якась прозора блідість. Хлоня навіть подумав, що анарх спить.
– Ви мене слухаєте? – спитав він.
– Я тебе, Хлоню, слухаю, – сказав анарх. – Говори, мій неспокійний юначе!
– Хороше ви сказали «неспокійний юначе», – говорив Хлоня. – Я вже давно не чув таких теплих слів. І взагалі люди не вміють так говорити. Мені здається іноді, що і я, і всі ми скоро розучимося промовляти один до одного. Скоро ми зовсім забудемо тиху задушевність і будемо не то машинізованими хижаками, не то хижими машинами.