– Але це ж ти про дружину? – вставив анарх.
– Знаємо! – грубо кинула Майя. – Знаємо, що таке вплив оточення!
Він не сперечався, він навіть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от». Він знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майєю будуть тримати його в поганому настрої декілька днів… І, власне, навіщо це робити? Коли він незадоволений з санаторійної публіки і вважає, що їй не місце тут, коли він так уже симпатизує опозиції, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, і сам він недалеко одійшов від Унікум, припустимо.
– Нє! Зрозумійте, – говорила десь Унікум. – При чому тут ми?
– Е, на злодію шапка горить, – викрикнув хтось. – Плебеї все розуміють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати місця метранпажам.
– Махаївщина! – і Унікум удавано позіхнула.
Перекидались фразами, мов фліртували: гостро. Анарх подивився на клумбу: до метранпажа підійшла сестра.
Тоді заворушилася зона. Кожне навіть нікчемне явище зустрічали тут із хвилюванням, із сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторій, і полетіла чутка по койках.
Одна рудоволоса дама скочила з ліжка й запитала:
– Ви не бачили, який він?… Дуже старий?…
– Так що метранпажі не котячої породи! – вульгарно відрубали плебеї. – «Пуговки не вкрутиш!».
– Галдіть! – і дама сплюнула.
Але шум не стихав.
…І тоді ж рішили, що перший метранпажів учинок був досить оригінальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою на протязі кількох санаторійних буднів. Від метранпажа чекали нових трюків.
Вже світлові тіні пали на яблуні, і яблуні стояли тихо, нерухомо. Пухові сплески повисли над рікою: грали верховоди. Від кошари запахло дальнім гноєм.
– Тям! Тям! Тям! – прозвучало біля центрального будинку.
Розбитим черепком міді кінчалась остання лежанка. Хворі підводились і йшли до веранди.
ІІ
На другий день узнали: метранпаж – із центру, прізвище – Карно! Він одразу ж всіх зацікавив. Зацікавив і своєю поведінкою і своїми манерами.
Він, скажімо, дивився завше так, ніби говорив із людиною на дві голови нижчою за себе: якось зверху вниз ухитрявся він ставити свої очі, і так з усіма, навіть із тими, кому він був по плече. І коли потім (ще приклад) йому приходилось зустрічатися з випадковими людьми, які не знали його, він, ведучи з ними розмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його співбесідник не здавав, як казали санаторійці, «внутрішні» позиції.
Колись, коли падали легкі тіні, з дального поселку до гори підвівся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою.
Хлоня подивився задумано в гущавину дерев і сказав, звертаючись до метранпажа:
– Чуєте, як гудить? Як вам? Подобається?
Анарх чомусь подумав, що Карно нічого не скаже, а миршавий дідок і зараз буде фольконіти гнилими зубами. Тому він і одвернувся до веранди.
Дідок і справді щось сказав. І те, що він сказав, було, як і завжди, безглузде. Анарх не втерпів і підвівся. Він подивився навкруги себе: нікого з медичного персоналу не було. Тільки сестра Катря маячила під яблунею з одуванчиком у руці.
Стояла гаряча тиша. Навіть одуванчик, коли сестра Катря дмухнула на нього, спалахнув, як фейєрверк, і розтанув у просторах білим димком.
Анарх пішов повз койок, що на них лежали хворі. Недалеко він почув розмову. Один із хворих натхненно розповідав про барикади під Києвом, про божевільного Муравйова, про арсенал.
За асоціацією – божевільний Муравйов – він подумав про розстріли й тут же, зиркнувши на оповідача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрі поповнити про його анамнез. І це неприємно вразило й зіпсувало й без того поганий настрій. «Для чого анамнез?» І йому раптом прийшло в голову, що анамнез – причіпка: просто треба комусь поповнити його біографію.
Словом, сьогодні він знову відчув тривогу.
До анарха підсунула койку Унікум. Праворуч лежала Майя, ближче – метранпаж.
– Чому я з вами так мало говорю? – спитала Унікум, звертаючись до анарха.
Хтось пирхнув: цю солом’яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманія. Вона буквально й остаточно нікому не дає покою.
– Знаєте, краще було б, коли б ви до мене не приставали!
– Що? – скрикнула Унікум.
Хтось ще раз пирхнув.
Тоді Унікум, щоб вийти з ніякового становища, підвелась і погладила своєю рукою загорілі анархові груди. Потім нахилила голову на бік, на дикий малинник: мовляв, ходім! І раптом одвернулась.
– От іще нелюдимий!
– І справді: якийсь Мендель в окулярах, – сказала Майя, втручаючись у розмову, і кинула до анарха: – Чого ж ви? Сама ж кличе, ну, і йшов би!
– Нікого я не кличу, – образилась Унікум. – Подумаєш, яка цяця! – і понесла свою койку до веранди.
Майя випровадила її іронічним поглядом, потім розставила руки й затопила яблуневий глуш:
– О-о-о!
– Так кричить санаторійний дурень! – подав із дальньої койки психопат.
– Коли хочете знати, так кричить життя! – кинула в бік Майя.
Психопат усміхнувся: «Життя?». Він ніколи цьому не повірить. Дідок правий: у неї, безперечно, хворий огник в очах.
«О» пішло в глуш, у бур'яни й там поринуло, щоб більше не вернутися. Але «о» стривожило медичний персонал. Прибігла сестра й одразу ж накинулась:
– Не можна так, Майо, – сказала вона. – Що ви робите? Я ординаторові скажу!
Майя звернулася котятком. Майї нема. Майя ніколи не кричала.
– Хто ж?
– О! – і Майя показала пальцем на анарха.
Сестра до нього; мовляв, такий серйозний – і на тобі. Що це з ним? То невчасно на койку лягає, то ще що-небудь. Це ж недисциплінованість! Так порушувати санаторійний режим ні в якому разі не можна. Він мусить негайно себе виправити – інакше, будуть неприємності.
Але сестру несподівано перебив метранпаж.
– Це кричали вони! – сказав він, роблячи наголос на «вони», і махнув рукою в Майїн бік.
– Що? – зробила здивовані очі Майя.
– Нічого! – спокійно сказав Карно і потім раптом спитав, звертаючись до анарха: – А що то у вас лежить у кишені?
– В кишені?
– Я питаю: що то у вас лежить у кишені?
Анарх зиркнув на свою кишеню й тут же почервонів. Проходячи повз загороджений молодняк, він зірвав три яблука, що їх хотів дати Хлоні. Тепер Карно його несподівано поставив у таке становище, ніби він тільки те й робить, що нищить заборонений молодняк.
– Яблука,- сказав він і витяг їх.
– Яблука ж заборонено рвати, – кинув метранпаж і перевів свій іронічний погляд на Майю.
До цього часу анарх жодного разу не говорив із Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажів голос він уже десь чув. Анарх навіть пам'ятає: саме такий упертий, повний сарказму, з гаркавим акцентом.
Сестра здвигнула плечима й одійшла від койки. Наступила ніякова мовчанка. Майя вперто дивилася на метранпажа, останній – іронічно на неї. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дідок, що підсів до нього, він мусив би кудись одійти.
Дідок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нісенітницю про Річардсона, про сентименталізм. Це була одна з його улюблених тем. Майя, мовляв, не біблійська Рахіль (смакував він далі), але щось подібне. Знаєте: фосфоричний блиск, легенька хвороба в очах, ніжка, знаєте, коли неловко сяде напроти без панталонів.
– Хе… хе… Тантіменталітм?
Анарх тільки хмурився. Він завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нім прокидалась у такі моменти неможлива огида й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути це слиняве белькотіння, що його він приймав як молитву перед своїм могутнім тілом.
Тепер анарх просто не чув дідка. Він крадькома поглядав на метранпажа і з кожним поглядом усе більш находив знайомих рис у його обличчі. Один раз йому навіть здалося, що це його старий знайомий.
Підійшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвінок і зашуміли хворі, підійшов психопат.
Сестра Катря зривала одуванчики й дмухала на них. Одуванчики спалахували й тут же танули. Хлоня уважно дивився на цю процедуру й ніби щось згадував.
Розмови йшли на антирелігійні теми. Дійшли, нарешті, до попів, до тих, що «к чорту рясу» й на партизанських коней сідали. Говорили й про інших: про святих і преподобних Онаніїв і Озаріїв. Для відомого кола й це улюблена тема. Дідок і тут подавав пошлятину. Особливо хвилювався психопат.
– Ви кажете піп? Добре! Утилізируй і попа! Нема в нетрях ячейки – хай піп агітує з амвона. І потім я думаю, – додав він, – що і в цім оновленні ікон єсть своя прелість. По-моєму, це все-таки містика революції. Не погоджуєтесь?