Високо підвівши голову, мовчки ішов до кульмінаційної крапки анарх. І тільки коли в листянику майнула спідниця, він зупинився.
Анарх одкинув убік гілку й побачив сестру Катрю.
Вона підійшла до нього, як і завжди, печальна.
– Раненько ви підвелися сьогодні! – сказала сестра Катря.
– Як бачите?
– Я теж не можу спати. Власне, ночі тепер ще й не такі довгі, але й вони наводять тоску.
– Хіба ви ще й досі не одержали командировки? – спитав він, щоб що-небудь сказати.
– І досі! Вони остаточно мене замучили! – гаряче сказала сестра Катря. – Я буквально не маю вже сили жити тут.
– А от Майя мені казала, що вона, навпаки, так би на санаторійній зоні цілий вік і прожила.
– Анарх і це сказав, щоб що-небудь сказати. Але сестра Катря нервово взялася за свій чорненький бантик.
– Перш за все, Майя неправду каже. І взагалі, вона не вміє правди говорити. А потім, Майя зовсім інша людина.
– Це ж як?
– Так… Тільки ви, будь ласка, не ображайтесь на мене й не подумайте, що в мені говорить заздрість чи то ревність.
– Що ви?
– Я знаю, ви цього не можете подумати, – сказала сестра Катря. – Ні ви зі мною, ні я з вами ніколи не говорили про кохання. І, власне, висловити свою думку про Майю мені тільки тому ніяково, що ви з нею живете!
– А ви це відкіля знаєте? – усміхнувся він.
– Я, власне, гадала, що ви цього не ховаєте?
– Саме?
– Саме… того, що ви живете з Майєю.
– Ну, коли ви так уперто настоюєте, то хай буде по-вашому. А тепер висловлюйте свою думку про Майю.
– Думка моя така: Майя – нехороша людина. Не встигла вона приїхати сюди, як я відчула це. В ній, як це не дивно, багато аристократизму. Ви розумієте мене? Ви подивіться на її зовнішність – це ж княжна! Я навіть думаю іноді, що її й походження таке. Цей римський профіль, цей стрункий стан, ці надменні й нехороші очі, ці мініатюрні пальчики, які так і хочеться погладить, – все це говорить за її аристократичне походження.
– Але цього, я гадаю, мало, щоб не любити її?
– Так, цього мало. Але не тільки ж про її зовнішність я хочу сказати. Кожний її рух, кожний жест, кожна усмішка мене відштовхують від неї. І, я гадаю, не тільки мене. Я певна, що вона зовсім не те, чим ви її уявляєте.
– Але, все-таки, за що ж ви її не любите?
– Знаєте, я можу зробити багато припущень. Але й це вам нічого не скаже. Я знаю тільки одне: Майя – надзвичайна егоїстка. У неї, безперечно, є якийсь біль, і от вона замість того, щоб самій носити вагу цього болю, звалює його на чужі плечі. Це – факт, і ви не одмовитесь од нього, оскільки частину цієї ваги й ви носите. І, взагалі, я можу сказати, що Майїне промешкання на санаторійній зоні скінчиться якоюсь нісенітницею. В даному разі я покладаюсь на свою інтуїцію.
Анарх згадав Майїн тихий негарний смішок, і цей смішок викликав – ні з того, ні з сього – образ метранпажа. І знову неясна тривога зародилася в ньому. Але навкруги було так дзвінко, так бадьоро, що все темне, що постало, враз розсіялось.
– Я гадаю, що ви прибільшуєте! – сказав він, беручи під ручку сестру Катрю й направляючись за нею до кручі.
– Ви так хочете зараз вірити – хай буде так.
– Знаєте що? Давайте покинемо про це! – сказав він і зітхнув.
Сестра Катря фиркнула й нервово поправила свій чорненький бантик.
– Пробачте! – тихо сказала вона. – Я й сама не помітила, як зайшла так далеко.
– Ні, я зовсім не про це. Я кажу: давайте виберемо веселішу тему. Бачите, який прекрасний ранок?
Вони зупинились над кручею. Праворуч у підніжжя гори текла ріка. На поверхні їй сковзались верховоди. Далі легко хвилювались комиші. Вдалині по звертистій металевій лінії маячив ранковий човен: рибалка й ятері. І не знати, хто сіяв, хто просіяв голубий порох під кручі. І не знати, відкіля так п'яно пахли береги.
– І правда, гарно! – сказала сестра Катря. – Я завше, коли бачу перед собою голубе небо, згадую чомусь біленький фартушок, що його носила в гімназії. І, знаєте, коли я окунуся з головою в якийсь позитивізм або в «критику чистого розуму», мені здається, що я шукаю там саме його – цей фартушок – біленький, як перший далекий сніг.
– Цікаві асоціації.
– І, навіть, більше того, – сказала сестра Катря, – і тепер, після громадянської війни, саме тепер, коли всюди якось посіріло, мені здається, що я вдруге загубила цей біленький фартушок. Фартушок, мабуть, символ радості.
Анарх хотів був щось сказати, але в цю хвилину розтявся недалеко оклик.
– Савонаролочко!
Сестра Катря здригнула й сказала, увільняючи свою руку:
– До побачення. Я піду.
Він одступив на крок. Він не затримував дівчини. Сестра Катря відійшла в бік і скоро зникла в зарослі.
Анарх подивився вниз: крізь гущавину продирались Майя і Хлоня. Іншого разу він був би цілком задоволений. Після останньої суперечки, коли Майя назвала його «сволоччю», анарх досі не почув од неї жодного слова. Тепер, хоч і знав, що Майя йшла миритися, не тільки не відчув радості, як завжди було з ним, а скоріш був незадоволений.
Перший збіг на командну висоту Хлоня. Він привітався з анархом і пішов до дальньої кручі. Скоро на висоті була й Майя.
– Чижик-пижик! Руку! Мир! – сказала вона.
Майя, очевидно, нарочито розпустила волосся й забризкала своє тіло духами. На командній висоті запахло конвалією.
– Чижик-пижик! Ну, невже тебе не хвилює туге тіло юнки? – казала Майя, притискаючись до анарха й роздимаючи ніздрі. – А от ти мене хвилюєш! І ти не вір мені, що я зараз жартую. І зовсім то не жарт, коли почуваєш під своїми руками живі сильні м'язи, і твоя кров бунтується. То неправда, що жарт!
Анарх мовчав.
– Ей, ти, куди ти тікаєш! – крикнула Майя, повернувшись у той бік, куди йшов Хлоня.
Той зупинився й пішов назад. Тоді Майя потягла анарха до пенька, і скоро всі троє сиділи на ньому.
– Ну, Хлонько, – звернулася Майя до юнака. – Як ти казав, коли ми йшли сюди? До кого я зараз подібна? Ну?
– Це, звичайно, шкода, але ви сьогодні чудово виглядаєте, – сказав Хлоня.
– Чому ж це шкода?
– А тому, що ви – злючка!
– Злючка? – зареготала Майя. – Хлонько! Яке ти маєш право говорити так?
– А яке ви маєте право називати мене на «ти»?
Майя поправила своє не в міру викликаюче декольте, прищулила очі й звернулась до анарха:
– Бачиш, він теж хоче перейти зі мною на «ви».
– Не я хочу перейти на «ви», – сказав Хлоня, – а ви мусите зі мною говорити на «ви».
– От тобі й раз! Ну, як же я з тобою буду говорити на «ви», коли ти карапет?
– Себто я не мужчина?
– Майя ще голосніше зареготала. Тоді ображений Хлоня підвівся, оправив блузку й халат і подивився уважно на Майю.
– Коли я не мужчина, то чого ж ви залицяєтесь до мене?
– Я? Залицяюся до тебе?
– Да! Ви залицяєтесь до мене. Хіба не ви тільки-но пропонували мені поцілувати себе?
– Себто я пропонувала тобі, щоб ти поцілував себе? – нову зареготала Майя.
Хлоня почервонів.
– Ну, я не так, значить, висловився.
– Покинь, Хлонько, говорити єрунду, ти краще що-небудь почитай… Ну?
Анарх вийняв цигарку й запалив її; над пеньком спалахнув синій димок і запахло. Він вбирав запах конвалій й уважно вився на Майїне декольте.
Йому раптом прийшла мисль («яка глупота»), що він ще не прокинувся, і тоді ясно постала перед ним учорашня сутичка з Карно.
Хлоня вже заспокоївся.
– Ви гадаєте, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати, – говорив він.
– Слухай, чижик-пижик, – звернулася Майя до анарха. – Як, по-твоєму, можна так сказати? Хлонько, повтори!
– Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів, – повторив юнак.
– Це щось подібне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов'язково будеш на провінції парикмахером.
– Хай буде й так: це теж не погано!
– Ну, а як би ти намалював сьогоднішній ранок?
– Я сказав би: «Був ранок і все було так прекрасно, як голуба… птичка. Знаєте: скок! скок!»
– І все?
– Цього досить; можна в двох словах передати цілу картину.
– А я сказала б так: ти, Хлонько, enfant terrible (жахлива дитина – франц.).
– Прошу не ображати мене!
– Хіба ти зрозумів? – зареготала Майя. – Я ж нарочито вжила салонної мови, щоб не образити тебе!
Хлоня круто повернувся й пішов до дальньої кручі.
Гинули роси, зник жовтожар. Над рікою випливало сонце гриміло в простори. Далеко на Гралтайських Межах кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком.