Анарх пізнав, як йому хутко б'ється серце, ніби він ішов на якесь надзвичайне «діло». Він не думав про те, що він скаже метранпажеві, коли підійде до нього, але він зарання знав, що вийде якась нісенітниця.
Нарешті, звернувши на доріжку, він подивився на той стілець, на якому бачив Карно. І тоді ж здригнув: Карно там не було. Він озирнувся навкруги себе: стояв порожній сад, і над ним проходили темно-сірі хмари.
Ну да, нікого не було, і саме це й затривожило анарха. Все складувалось так, що він – хотів-не хотів, а мусив хвилюватись. Чому це в той момент, коли він збирався ближче взнати метранпажа, останній, ніби знаючи про це, раптово зникає, наче нарочито накидає на себе таємничість.
«Ах, це просто нерви!» – подумав він, заспокоюючи себе.
З дальнього плацу доносились голоси; виділявся голос Унікум. Збоку напружено гуркотіла місцева електрична станція. А головний санаторійний будинок іще стояв у тьмі, і тільки у вікні сестри Катрі ярко горів огонь. Полоси цього світла падали на яблуневий глуш, і нерухомі дерева насторожувались у своїй чіткій мовчанці. На дальньому шосе торохкотіли підводи. І знову пахнуло з ріки тривожним запахом прибережних осок.
Анарх сів на той стілець, на якому недавно був Карно. Він ніколи не почував себе таким розбитим, як у ці хвилини. Власне, в чому річ – він і сам не знав.
Над санаторієм ішла глуха тиша. За темним силуетом флігеля росли нічні звуки.
Анарх нервово ламав пальці й уважно дивився на яркий огонь, що стояв у кімнаті сестри Катрі.
Розітнулось декілька пострілів. То стрільці лякали бандитів. Десь, ніби за тисячу верст, дзвенів лікарів сетер… Ішла тьма.
Надходила санаторійна ніч.
VI
Який час просидів анарх на стільці – сказати не можна… Скинувся він од шамотіння, яке наближалось до нього з дикого малинника. Шамотіння надходило поволі: той, хто йшов, не поспішав. Анарх подивився в темряву, але в гущавині дерев не видно було нікого.
«Метранпаж»?
Тоді знову пробіг йому по спині нервовий дріж.
…Але це ж неможливо! Що це з ним? Коли він був боягузом? Він мусить негайно взяти себе в руки! Хай буде це не тільки метранпаж, а сам чорт – що з того? У нього вистачало мужності й не на такі випадки. Невже йому, велетневі, боятися когось? Такий стан можна кваліфікувати не інакше як «глупотою».
Але як анарх не заспокоював себе, нервовий дріж пробігав усе також хутко, як і раніш, і напруженість росла з такою ж швидкістю, як і до того. Він пильно дивився в гущавину й прислухався до шамотіння.
Шамотіння наближалось.
І ще раз анарх почув запах тривожної осоки. Десь дзвенів лікарів сетер, наче за тисячу верст.
І раптом перед ним виріс силует і спинився.
І тоді ж анарх із полегкістю зітхнув: він побачив Хлоню.
– А, це ви? – сказав юнак.
– Як бачите!
– А я ходив на командну висоту, – одразу почав патетично Хлоня. – Знаєте, товаришу, відтіля маячать воістину прекрасні далі. Я тепер розумію, чому ви туди ходите. Коли я оглянувся, зійшовши на гору, я подумав, що ці вогні в поселках, ці дальні міські люкси, ця степова безгранність, ця, нарешті, ріка, що біжить у невідомі обрії, – я подумав, що все це – якась молода казка, що я стою на зачарованому колі, що я в якомусь півсні й пливу, пливу, віддаляюся в якусь невідомість – далі, далі, далі…
Хлоня говорив це, натхненно й чітко вимовляючи слова. Все це в нього виходило досить природно й мило. Голос був якийсь вкрадчивий, але не без задушевності. І звучала в нім щирість. Анарх любив Хлоню, й на нього він завжди впливав доброчинно. На цей раз теж.
– Який ти, Хлоню, фантаст! – заспокоюючись, сказав анарх і взяв юнака за руку. – Ти, мабуть, вічно ширяєш у сфері фантомів?
– А хіба це погано?
– Звичайно, ні!
– Я думаю теж, – сказав Хлоня й додав: – бо… скучно на землі!
– Ти знову про землю, нехороший поете, – і анарх положив свою руку на Хлонині кучері. – Покинь про це думати!
– І правда! – скинувся Хлоня і замовк.
В палатах спалахували огні: збирались хворі. Але дзвоника не було. На веранді зійшлась група санаторійців, і доносився сюди голос миршавого дідка. В крайній палаті кричала Унікум. Дідкові, очевидно, бракувало теми, а тому раз у раз долітала докучлива фраза:
– Хе… Хе… Тавонарола!
І тоді ж раптом тишу розрізав химерний крик: то кричав десь за сіновалом санаторійний дурень. Луна зійшла на ріку й попливла по ній, віддаляючись і замираючи на Гралтайських Межах. Крізь гущавину дерев замаячили чотири люкси: вони спалахнули біля домів відпочинку. Буйним цвітом пахтів кінець мудрого степового літа. І знову долетіло з веранди:
– Хе… Хе… Тавонарола!
– Чуєте, яка вбогість! – сказав Хлоня. – Він нічого іншого не придумає, крім «Тавонароли». Іноді навіть шкода його.
Анарх подивився на хлопчика й сказав:
– Який ти розвинений, Хлоню! Ти навіть дивуєш мене!
– Дивуватися зовсім нічому! – і Хлоня відкинув волосся. – Давайте краще про інше… От, припустимо, знову про командну висоту… Колись, знаєте, зійшов я туди, коли прокидалася земля й горів ранок. Що це була за картина – я не можу вам розказати. І от у цю мить я – ні з того, ні з сього – згадав нашого миршавого дідка. І от, уявіть: я гадав, що я тут почую до нього лише більшу огиду, а вийшло зовсім не так… – Хлоня замовк і насвистував якусь невеселу пісеньку.
– А як же вийшло? – спитав анарх.
– А так, – сказав Хлоня. – Переді мною стояло обличчя дідка, і я бачив, що воно з кожною хвилиною міняє свої форми, свої риси, і раптом замість дідка переді мною стоїть троглодит із дальніх віків, жалібно дивиться на мене своїми розумними очима, і я чую якісь нечленороздільні звуки. Навкруги мене прокидається земля, горить ранок, а я стою й дикими очима дивлюся вдаль. Я питаю: «Що це?». Але чую тільки, як у нетрях землі щось клекоче, бурлить, вирує. Тоді я лечу, мов божевільний, і пронизую своєю дикою тоскою землю… Що це?… Я кинувся з командної висоти й біг, не оглядаючись, в степ і кричав: «Банзай! Банзай! Банзай!».
Хлоня замовк і знову насвистував якусь невеселу пісеньку.
– Ви не знаєте, – спитав він раптом, – що це «банзай»? Здається, це те, що в нас «слава». Це так в Японії? Да?…
– Да! – кинув анарх і, запропонувавши сісти на стілець, сказав: – А все-таки видно, що ти поет, Хлоню, в тебе навіть фантоми якісь своєрідні.
– Можливо! – сказав Хлоня й раптом додав: – А знаєте, товаришу, чому я хотів утопитись?
– Чому? – спитав анарх. – Мабуть тому, що ти глупенький юнак.
– Нє! – почав Хлоня. – Неправду ви кажете. Ви самі знаєте, що я досить розвинена людина. А втопитися хотів я от чому. Десь я чув чи читав легенду про невідомого Леніна, можливо, я її й сам утворив, і от вона мені й приснилась. Нібито я – не я, а китайча… Знаєте, з тієї от далекої Маньчжурії чи Монголії… І от я, китайча, іду по вулиці й співаю:
– Нє! – почав Хлоня. – Неправду ви кажете. Ви самі знаєте, що я досить розвинена людина. А втопитися хотів я от чому. Десь я чув чи читав легенду про невідомого Леніна, можливо, я її й сам утворив, і от вона мені й приснилась. Нібито я – не я, а китайча… Знаєте, з тієї от далекої Маньчжурії чи Монголії… І от я, китайча, іду по вулиці й співаю:
Пекін, Нанкін і Кантон
Сєлі вмєстє в фаетон
І-і-і… поєхалі в Шанхай
Добивать кітайскій чай,
– співаю оце так і йду. І дивлюсь я кудись в Азію. А потім підійду до паркану (я, китайча) і так хитренько напишу на паркані: «Ле-ні-н». Тоді повертаюсь і бачу: за мною бреде полісмен і стирає ганчіркою це слово. Я обурений, я знову пишу, а він знову стирає. Тоді мені раптом зробилося весело. Думаю: і зовсім я не китайча, а Макс Ліндер. Ну, почекай же, гадаю, і знову пишу й пишу… А він стирає й стирає – брудною ганчіркою.
Хлоня зупинився.
– А коли я прокинувся, – говорив він далі, – то що б ви думали, товаришу? Одним словом, я пішов топитися, бо я згадав, що Леніна я вже ніколи не побачу.
Хлоня відвернувся, а анарх почув на своїй руці дві теплі сентиментальні краплини.
– Ах, який ти глупенький, Хлоню! – сказав ласкаво анарх.
– Да, товаришу, – кинув тремтячим голосом Хлвня, – я – глупеньке китайча, яке мріє про невідомого Леніна… – і раптом скинувся: – Товаришу! Це, здається, сестра Катря сказала: «Ленін повторюється через п'ятсот літ»?… Це сестра Катря сказала?