«Я кабансько-лицарський народ гербу Пся креф! Моє покоління найстарше на всьому світі, бо ще Адам і Єва їли зроблені з нас кабанисько-шляхетські ковбаси. Хто хоче знати, що це культура, хай іде до мене! Тільки я маю на виставу красу штуки, мелодію мови, шик кабанських салонів, добірність кухні й товсту круглобедрість кабаних і кабанівен! Без мене світ тюрма. Голгофа, руїна! О, високі, достойні, всемогутні можновладці світу! Не допустіть до того, щоби кривавий деспот, тупоумний слон-кат держав мене в підлих обіймах неволі! Увільніть мене, благаю вас! Без кабана-шляхтича не засяє сонце волі нікому на світі. Слово гонору даю, пся креф! Брате українче! Молю тебе, поможи мені порвати кайдани, а я тобі. За нашу і вашу вольність — рох-рох-рох! Я — Месія, розп’ятий на хресті за гріхи світу! Як вийду на волю, брате Українче, стану апостолом, огненним стовпом. Богом волі і братерства з тобою і з цілим світом! Пся креф!»
Звірина молодь почала аж заходитися зі сміху, так їй подобалася гра кабана. Але і старі звірі, що вже багато на світі бували й пережили, не могли нахвалитися мистецького наслідування шляхецької вдачі актором кабана, а зубри з біловіської пущі, які може найліпше зі всіх звірів знали особисто шляхецький рід, хитали потакуючо головами й однодушно висловлювалися ось як:
«Дуже добре. Дуже добре. Кабан так вірно наслідує ляхів, що треба сказати: шарпни кабана за хвіст, то з нього вийде лях, май діло з ляхом, то пізнаєш у нім кабана».
Менше подобалася звірям гра коня-мужика. Але ж і його роль була тяжча. Кінь мусив наслідувати українську оспалість, сумовитість, задуму, меланхолію, українську недостачу рухливої діяльності — значить, усі такі черти характеру, які не мають у собі нічого драматичного. Тільки самі найбільш освічені кола межи звірами, як сама Його Величність цар Лев, слони, буй-тури і всі учені спеціалісти-народознавці признали, що кінь вив’язується зі свого завдання так само добре, як і кабан. А що його роль така невдячна, цьому не винен кінь, тільки ті історичні обставини, серед яких витворилася українська вдача і яку кінь мусив теж вірно наслідувати. Отже кінь передавав дуже добре українську тугу за волею при помочі пісень. Він умів зворушливо відіржати історичні думи й передати словами й виразом обличчя глибоку сумовитість українських народних пісень. Та коли він заспівав пісню «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці», «Не чужого ми бажаєм» і «Мир вам браття всі приносим», звірі не могли вийти з дива, як українська людина може в кайданах неволі показувати такий сльозаво-солодкавий світогляд, замість ударити в один однодушний громовий звук «Смерть катам!». А Лис Микита зауважив:
«Народ, який співає «3гинуть наші вороженьки, як роса на сонці», не зможе скоро вибитись на волю, бо він не розуміє ось якої глибокої життєвої правди: вороженьки не гинуть, як роса на сонці, лиш вороженьків треба вбити, знищити, як нахабних щурів. А потім, панове! Що за м’якість, що за душевна розхлябаність обдарювати кривавого тирана титулом «вороженько…» Бракує українцеві ще тільки сказати: «Мій найсолодший вороженьку! Настав будь ласка, свою мордочку, хай я тебе поцьомаю…» Ха-ха-ха!
«Або таке, як «Не чужого ми бажаєм»,— обізвався достойний міністр Ведмідь Бурмило.— «Щоб жити, мусить народ бажати та силою здобувати не тільки своє, але й чуже. Бо своє народ лиш тоді збереже, коли й чуже має у своїх руках, як заставу».
«А вже просто незрозуміла душа народу, який співає пісню «Мир вам браття всім приносим»,— промовив доктор Сич до Бурмила й Лиса Микити.— «Проповідувати мир, коли ціле тіло ятриться ранами в тюрмі рабства, може тільки душа невольника, що вже привик до ярма, як віл до людського плуга».
Коли Лис Микита міркував, що вже досить охкання, крику, самохвальби й несмачних закликів шляхтича до всього світу, дав потайки слонові знак пустити його і просив звірину громаду уважати на те, як цей кабан буде поводитися на волі. Щойно труба слона увільнила кабана з обіймів, як він із несамовитої втіхи здорово квікнув, наїжив щетину, задер бундючно хвіст і миттю побіг на край поляни і там шубовсть у калюжу! Викачався нівроку в нечистій воді, забрав усе слизьке багно на свої вольні плечі та прибіг назад на сцену. Там уже щось лежало на землі, завинуте в папороть. Це приніс якийсь пес. Кабан здер папороть і побачивши перед, собою блискучий ніж, дуже зрадів і сказав, що воля без ножа — це кабан без очей. Ті кабанові слова викликали велику веселість у звірів, а доктор Лис Микита дав кабанові ось яке напімнення:
«Роби собі з тим ножем, що хочеш, але раджу тобі: заки візьмеш його в рот, обвини його чим-небудь! Ніж — це символ людської культури. Можеш, кабане, як це тобі по нутру, забруджувати себе болотом, але настільки мусиш усе шанувати свій рот, аби не брудити його предметами людської цивілізації…»
Кабан завинув ніж і, взявши його за держак у рот, почав оглядатися кругом і святочно та при тому грізно заквічав:
«Моя вольна Шляхеччина мусить бути страшно велика. Пся креф! А зроблю я її великою своїм болотом, своїми клеваками, своїм ножем і своїм кабанським рилом. Я оберну всіх звірів у шляхтичів, а як вони не схочуть, я їх рознесу, розторощу, роздеру! Уб’ю ножем самого царя Лева й засяду не його престолі, рох-рох!»
Цар Лев, який досі сидів поважний і нахмарений, зареготався здорово і ревнув: «Чудово!»
Зі запіненим ротом, із дико заіскреними очима підійшов кабан-лях до коня-Українця й почав кричати до нього:
«Від тебе почну свою історичну місію шляхецько-кабанського рила. Хто ти? Що ти таке?»
Кінь підняв голову і простягнув її до кабана так, що вона творила одну лінію з його шиєю, закотив верхню та спідню губу й показав кабанові два ряди гарних білих зубів. Це був знак, що з таких слів шляхтича навіть і кінь сміється. Цей вираз коневого обличчя припав дуже до вподоби звіриній громаді й вона почала голосними окликами підбадьорювати його:
«Славно! Славно! Дай кабанові порядну научку!»
Шляхтич наставив до коня-Українця гострий ніж і ще раз гримнув на нього:
«Що ти таке?»
Кінь-Українець заіржав так якось болючо весело, що по цілому пралісі гомонів довго звучний голос його чутливої мови «ір-ір-ір-ір!»
Мова коня-Українця роздратувала до краю шляхтича. Його заболочений рот покрився свіжим припливом піни й він почав кричати, як навіжений:
«Що це за хамська мова «ір-ір-ір!» Тепер довкола мене, тільки моя вольна, кабанська Шляхеччина, а ти — мій підданий! Ти не кінь-Українець, ти шляхтич! Як почую що раз твоє конячо-українське лепетання, сейчас тобі ножем черево розпорю! Отже, мусиш балакати до мене найкращою, найкультурнішою, наймилозвучнішою мовою на світі, якою говорять кабани-шляхтичі і яка зоветься чудово-мелодійним іменем «рох-рох!»
Останні слова кабана розпалили здоровенний регіт серед звіриної молоді, а поважний столітній дідусь Зубрицький не затаював своїх почувань і сказав до свого молодшого брата круторогого пана Волинського:
«Їй-Богу, цей кабан — це викопаний шляхтич!»
Кінь-Українець заіржав тепер іще раз із почуттям великого пересердя й почав говорити до шляхтича ось якими словами:
«Невже ти забув, кабане, як ти тому кілька хвилин тяжко стогнав у ярмі неволі? Невже ти справді не вмієш одрізняти волі від самоволі? Коли ти це забув, тоді ти не достойний волі, бо в тебе душа нікчемного раба й хама!»
«Славно, коню-Українче! Славно!»,— кричали до нього одушевлені звірі.
Але шляхтич не дався збити з пантелику й розквічався так несамовито, начеб йому хто ніж під лопатку устромив:
«Не розумію! Не хочу розуміти! Пся креф! Не іркай мені у вуха так підло по-українськи! Або культурно по кабансько-шляхецькі мені рохкай або стули свою конячо-українську хавку, бо смерть на місці тобі зроблю! Пся креф гайдамацька! Pox-pox!»
Шляхтич приступив дуже близько до коня-Українця, оглянув його докладно та почав знову кричати:
«Чому ти більший від мене? Чекай, небоже, я вже тебе скорчу як слід. Чому в тебе хвіст кращий від мого? Я вже тобі його обітну! Чому в тебе така гарна постава? Я вже тебе огнем і мечем перекривлю! Чому ти такий чистий і білий? Щоб ти удостоївся високої шляхецької культури, я зроблю тебе таким чорним, як я сам»