«Ти не їжак, не осел, не гад, не гієна, не шакал, не американський смердюх, не крук, не мул, не пацюк — ти шляхтич!»
Регіт звірів, що розлягався, наче шум могутнього водопаду і гримів несамовито, як понурі таємні труби, що кличуть усі створіння на страшний суд, ізбудив цілу природу зі спокійної та сонно-байдужої задуми. Від найменшої зеленої травички аж до найбільшого тисячолітнього дерева у пралісі, від ледве помітного камінчика до гранітної скелі, все почало прислухатися звірям і разом із ними сміятися-реготатися з безмежної смішності та з божевільної глупоти створінь, яким на ім’я люди. А коли кропива крикнула образливе слово до папороті: «Ти не папороть, ти шляхтич», наймогутніший дуб, який стояв, наче старий дужий козак-характерник поміж другими деревами в гущавині й почув слова звірів і рослин, так розреготався, що аж нагнув додолу свої могутні гилі, вхопився ними за боки свого грубезного пня-черева і кричав до галапасних ростин, які густими сплетами обвили його тіло:
«Ха-ха-ха, мої невдячні діти галапасики! Стисніть мені бодай кріпко моє старе пузо, а то, їй-Богу, зі сміху трісне… ха-ха-ха-ха!»
І буйна земля почала так із людської глупоти сміятися, що аж дуже позеленіла. І небо зі сміху над людьми аж надмірно посиніло. А місяць так душився з реготу, що почав хитатися на своєму небесному шляху і впав на темне верховіття пралісу. Але воно було м’яке, так що місяць тільки трошки собі обличчя подряпав. Лежав на верхів’ях, наче на темних подушках і зі сміху відчинив дуже широко уста та не був у силі їх бодай трошки зачинити тому, що його вилиці вискочили з основ. Злякався дуже й почав тривожно кліпати до сонця очима та ледве пробелькотав до нього одне слово: «Води».
Сонце послало місяцеві маленьку хмарку і вона своїм животворним холодом вилічила місяцеві звихнені уста. Навіть саме сонце сміялося сердечно з людської вдачі, так сердечно сміялося, що аж дуже упріло, як ніколи давніше. Тому почало з тугою позирати в долину та мірити своїми променями віддаль до моря, бо забажало по своїм заході в ньому здорово скупатися.
Рай у царстві «Пчолія»
Цар Лев зволив ласкаво явитися знов разом зі своєю Найяснішою Царицею серед звірів і засів з нею на престолі. Коли розхвильована повінь загальної звіриної веселості уляглася, Найвищий Трибунал збирався продовжувати велику судову розправу. Слово мав уже знов забрати доктор Лис Микита, коли нараз почув у своїм усі тихесенький шепіт, ніби ніжне бриніння маленької мушки. Хвилину слухав з великою напругою цього бриніння і притакував на знак згоди головою та примовляв при тім: «Дуже добре, дуже добре, знаменито». Коли малесеньке створіння відлетіло від його вуха, доктор Лис Микита обізвався ось якими словами:
«Найвищий Трибунале! Славна Громадо! Одне з найнепоказніших, та проте з найвизначніших сотворінь у нашім царстві, чудовий примір пильності, невсипучості, найсолодшої праці й обов’язку, наша вельмишановна ближня і сестра пані Олена Пчілка, звернула мені увагу на суспільний лад, який удалося їй завдяки її незрівняному талантові завести в нашій союзній державі Пчолії. Хоч наша Олена Пчілка собі малесенька постать, але овочі її праці незвичайно великі, цінні, солодкі. Може якраз тому, що з неї така чудова робітниця, вона не криклива, тиха. Вона не має звучного, сильного голосу, щоб могла сама нам розказати про чуда свого суспільного ладу. Друге: вона така маленька, що рідко хто з присутніх міг би її побачити. А третє: вона така ніжна й незамітна, що перший-ліпший звір міг би її взяти за яку комаху і при зіванні нехотячи або й навмисне її проковтнути. Ось із тих причин вона предложила мені невеличкий письменний виклад про пчолячий суспільний устрій. Ми його тут відчитаємо. На жаль цей виклад написаний дуже дрібненьким письмом, якого мої старі й не дуже вже бистрі очі ніяк не в силі розібрати. Ось чому я позволю собі в імені всіх присутніх панів і пань попросити нашого славного пана доктора Сича, у котрого добрий зір і чудові окуляри, щоби був ласкавий прочитати нам оце маленьке письмо. Це триватиме, думаю, недовгу хвилинку.
Доктор Сич узяв письмо, перебіг його скоро своїми великими очима та почав ось як читати:
«Суспільний устрій пчолячої держави проведений у всіх послідовностях на засаді загальної праці, рівності й сестерства. Огнищем, сонцем нашого життя й ладу є наша паніматка. Вона не на те, щоб над нами панувати та боронити кривдників від покривджених. Ні, бо перше: в нас такого поділу на дві суспільні верстви немає (це існує тільки в людей), друге: наша паніматка — це наша душа, від якої падає на кожну пчолу проміння обов’язку, згоди, любові та спільного змагання до одної мети. Перед нашою маткою ми всі рівні. Нема в нас дармоїдів ні всіх інших графів, князів, баронів, маркізів і шляхтичів, так само, як не найдете в нас ні голопупенків-пролетарів, ні жебраків. Праця в нас обов’язкова й загальна. Ледве маленька пчілка виклюється з яєчка, ледве вперше розпустить свої прозорі крильця, а вже рветься до роботи так, що треба дуже часто уважати, щоб воно, маленьке, не взялося за скоро до праці, та не знищило собі непотрібно свого дитячого здоров’я. Я сказала про обов’язок праці. Це, так би сказати, людське поняття, яке в нас не існує. Бо кожна пчола носить у своїй крові та у своїй свідомості з дідів-прадідів глибоке почуття праці та не може, у противенстві до людей, життя без праці навіть собі уявити. З тієї причини в нас нема, як у людей, наганячів до праці, нема різних окоманів, доглядачів, директорів, капралів, генералів та інших суспільних непотребів, бо праця — це для пчіл не прикрий і конечний обов’язок, не засіб до мети, як у людей, тільки таке саме могутнє, вроджене почуття, як почуття життя й любові.
Духом нашого суспільного ладу є любов сестри до сестри, або, сказати по-людському, сестерство. Всі пчоли згинули би без любові до своєї матки, так само матка пропала б, якби перестала нас любити. Значить, пірвання зв’язку любові кінчається загальною смертю. Наша любов сестри до сестри творить чуда. Вона уможливлює всім нам одну спільну працю для спільної мети. Нема у пчіл, як у людей самолюбної засади «це моє» та низького змагання присвоїти собі те, що в людей називається «це твоє». Одиноким, найсвятішим товчком нашої спільної праці — це загальне добро пчолячого роду, одинокою заповіддю й овочем наших зусиль високий, промінний клич: це наше. Наша держава дбає за найменшу пчілку і з найбільшою Любов’ю журиться нашими маленькими немічними діточками. Годує їх медом і добрим, ласкавим словом та вколисує їх до сну гарними, ніжними пісеньками, щоб вони, маленькі, були все здорові, живі, рухливі й веселі, а не гинули так марно, як людські діти в людській державі. Хто хоче пізнати, що це любов і сестерство, хай потрудиться до нас і коли ми переконаємося, що він нам не ворог, тоді не поколемо його нашими жалами, навпаки, приймемо його, як милого гостя, не сіллю, як люди, тільки медом, як пчоли».
Тут достойний Ведмідь Бурмило не витримав і з одушевленням рикнув:
«Їй-Богу, що за чудові ідеї!»
«І саме тому, що у нас, пчіл, дух любові і сестерства є непохитною основою нашого суспільного ладу, тому, що ми всі рівні й рівно роботящі, тому, що у нас немає людського самолюбства, саме тому ми, пчоли, маємо талан і силу дати найліпший, найсолодший овоч праці: мед. Якби люди вміли такий сам лад завести в себе, як ми його маємо, тоді й вони були би в силі теж мед сотворити. Але на жаль тому, що людські порядки оперті на грубім самолюбстві, на жадобі чужого добра й на крайнім суспільнім безладді, з тієї причини люди не в силі створити мед, лише щось таке страшенне, що пчола від його самого запаху може згинути. Цей жахливий овоч людської праці зветься по-людському горілка, пиво, вино та інші такі речі, від яких кожному створінню, що себе шанує, вже на саму згадку тієї погані серце холоне.
Через людську жадобу чужого добра впала велика частина пчіл жертвою людини. І в тім найбільша трагедія пчолячого роду, що він мусить найліпший плід своєї пильності й роботячості, свій найсолодший ідеал відступити цій самолюбній ненажерливій істоті, що зветься людина. О іроніє щербатої долі! Ми пчоли не раз думали над тим, як би поширити круг нашої праці на людську царину. Ми все бачили людське безладдя та постановили посвятити наш талан і наше добре серце високому змаганню, а саме: вирвати людство з виру його вбивчих пристрастей та безладдя й завести між людьми суспільний устрій на зразок нашої пчолячої держави. Та скільки разів ми не пробували зайти з людьми в розмову по цім питанню, люди нас ніколи не зрозуміли. Даремні були наші зусилля з тієї причини, що розум людини не дорівнює розумові пчіл або сказати інакшими, людськими словами, людина замало інтелігентна, щоби зрозуміти пчолу.