Цар Лев дав голос позовниці Мавпі, котра почала свою жалобу на Вовка ось якими словами:
«Високий Трибунале! Вовк допустився на моїй особі тяжкого злочину образи моєї честі ось яким робом: я несла додому для моїх дітей помаранчі, яких я нарвала в Лісовичах. Аж ось мені заходить дорогу цей Вовк. Не йде просто, тільки хитається з боку на бік, ніби п’яна людина. Я знаю неотесаність і грубуватість Вовка й не хочу з ним зачіпатися та й уступаюся йому. Але він хапає мене за руку, розкидає мені овочі по землі й регочеться. Я скоро збираю овочі до купи й починаю втікати. Він за мною біжить і кричить:
«Де ти, задрипанко, накрала цього краму?»
В мені кров закипіла. Мене, чесну жінку, матір одинадцятеро дітей та й задрипанкою прозивать! А він усе за мною біжить і кричить:
«Як не даси мені всіх тих овочів, то я тебе як собаку роздеру!»
Вже мав мене допасти, але, на щастя, дорога вела через ліс. Я бачу, що не жарт і одним махом скочила на дерево та вилізла на самий вершок. Вовк на долині стоїть, піниться зі злости, гризе дерево, але, звичайно, надарма і при тому кляне мене такими страшно образливими прізвищами, що мені аж соромно це все тут повторити. Він опльовував святість мого сімейного життя й топтав у багно честь моїх дітей і моїх предків. Хоч і яка тяжка ця образа, та проте я це все одним вухом слухала, а другим випускала й була готова все йому простити, бо він і сам не знав, що балакав. Друге: я не люблю волочитися по судах і даю слово честі, що вперше в моїм житті довелося мені станути тут перед Високим Трибуналом. Отже, коли він кричав на мене: «Ти задрипанко», я мовчала, коли прозивав мене злодійкою, я мовчала. Але коли…
Тут Мавпа урвала і з почуттям великого сорому й обурення закрила собі очі рукою й замовкла.
Міністр справедливості ексцеленція Слон простягнув свою трубу, відняв мавпину руку від її очей і сказав їй зичливо:
«Пані Мавпо! Соромливість набік! Мусите сказати всю правду, хоч і яка вона не була б. Отже, що вам Вовк сказав?»
Мавпа, підбадьорена батьківсько-слоновою доброзичливістю міністра, перестала вагатися й відповіла:
«Вовк мені сказав: «Ти не мавпа, ти — людина»
Як я почула це страшне слово, млість ударила на мене. Всі овочі я кинула на землю, відламала здорову шляку й зіскочила на землю, щоб зараз таки на місці зробити собі справедливість за таку нечувану образу. Але Вовк, який образив мене, як останній трус, утік од моєї мести, як нікчемний хам. Високий Трибунале! Коли в нашому звіриному суспільстві існує бодай іскра самоповаги й достойності, то в ім’я справедливості, в ім’я чести нашого жіноцтва, яке у звіринім царстві є промінним ідеалом любові, матірного обов’язку й геройської самопожертви за своїх мужів і дітей, прошу покарати примірно Вовка за тяжку зневагу мого імені й за стоптання доброї слави й честі всього звіриного жіноцтва».
Революція
Вовк, намовлений своїм оборонцем, адвокатом Борсуком, хотів у своїй оборонній мові вбити жалобу на себе таким чином, що силкувався осмішити думки й почування Мавпи. Перше всього він зазначив, що перший раз йому доводиться чути таке безглузде твердження, буцімто слово «людина» — це найтяжча образа звірини. «Вибачте, пані Мавпо!» — говорив Вовк до позовниці,— «але коли ви не образилися, як я назвав вас злодійкою, задрипанкою, а майже мене не вбили за слово «людина» й тепер тягаєте мене за це по судах, то я мушу заявити вам ось що: «Ваше розуміння жіночо-звіриної поваги й честі, пані Мавпо, показується, уважаєте, в тому, що велика річ вас не ображає, а таке необразливе слово як «людина» вас так тяжко обурило. Це доказує, що ви терпите на нервову хворобу. Ця хвороба проявляється у вас перемішанням понять, коротко, у вашій голові, як то кажуть, перевернулися клепки…»
Ексцеленція Слон тупнув ногою, аж ціла поляна у пралісі задудніла і гримнув:
«Коли обжалуваний не перепросить пані Мавпи за цю грубуватість, я звелю сейчас одвести його у в’язницю!»
Рад-не-рад мусив Вовк узять назад нову образу.
Думки звірів поділилися на дві части. Одні міркували, що Мавпа своєю жалобою дійсно себе тільки осмішила. До тих належали відпоручники деяких домових звірят, у першій мірі вірні людині собаки, далі старі консервативні звірині круги й дипломатичні одиниці, які шанували в людині великий заборчий хист. Вони дивилися на Мавпу з виразом легко глумливого, аристократичного спочуття, а маленькі песики-пуцики, любимці жіночого людського роду, не могли здержатися від того, щоб на знак спротиву не видати зі себе у сторону Мавпи тонесенького, салонового та при тому, щирого голоску «гав, гав, гав!»
Одна Кішка, що явилася на суд із оксамитною гарною хустиною, яку їй справила її добродійка, стара панна Святобожницька, нявкнула до Мавпи високим тенором ось як:
«Дивіться на неї! Вона має себе за щось ліпшого від людини! І хто? Така, вибачайте, мавпа!»
Та з другого боку далися чути голоси однодушності з почуваннями Мавпи. Тут на першому місці почали кричати звірині жінки-борці з товариства «Боротьба з людським родом». Дівчата й жінки з роду Бобринських, Соболів, Лисенків, Тигренків не могли переболіти жахливого вбивства, доконуваного людиною на їхніх шляхетних родах на те, щоб їхньою шкурою вбирати свої жінки й діти та вистелювати собі в пишних палатах долівку.
От тому вони й розревілися несамовито, що аж темний праліс почав ходором ходити:
«Треба бути звірячим виродком, нікчемним рабом, як пес і позбавленим звірячої гідності, як кіт, аби не бачити в людині оживотворення нечесті й наруги».
Пронизливий голос жінок-борців і їхня смілива, грізна постава розбурхали до краю почування звірячої молоді, яка почала й собі вигукувати різними голосами, надиханими ненавистю й расовою загорілістю:
«Смерть людині! Смерть її підлим прислужникам! Хай живе наша шляхетна пані Мавпа!»
Зчинився такий галас, якого темний праліс іще ніколи не чув: гавкання, нявкання, ричання, мукання, блеяння, сичання, ґелґання — все те злилося в якусь оглушливу, потворну музику, серед якої лиш рідко гомоніли невиразні та страшні прокльони на людину й тільки один одинокий раз протиснувся несміливий, але глибоко відчутий голосок:
«Хай живе людина! Гав, гав, гав!»
Всі зусилля державно-собачої поліції втихомирити звірячу братію були даремні. Не могла нічого вдіяти й жандармерія, що складалася з найдужчої породи собак. Грозила страшна метушня, що могла привести до розливу звірячої крові, тим більше, що звірині жінки-борці і звірина академічна молодь почали гурбою тиснутися в напрямі до царського престолу й обкидати царя і його правительство образливими словами. Директор поліції та командант жандармерії звернулися тоді до правительства з проханням, аби воно дало їм військову асистенцію. Заки одначе правительство зважилося на цей жалю гідний крок, міністр справедливості Слон, уповноважений до того царем Левом, піднявся спроби заспокоїти сам розхвильований звіриний світ.
«Тихо!» — рикнув він таким несамовитим голосом, що аж листя почало з дерев падати й цілі рої дрібненьких пташок злетіли з тривогою вгору. Одночасно Слон так тупнув об землю своєю могутньою ногою, що малі звірі, які стояли недалеко від нього, аж підскочили з наглого переляку. Рик і тупіт Слона наче всіх звірів за горло вхопив. Миттю все притихло й дух залізної карності повис над усім, що виє, реве, гавкає, квакає, кудкудакає. А цар Лев запитав голосом, повним володарської величі та глуму:
«Вам хочеться бунту, революції? Дам я вам революцію, ви, щенюки, байстрюки!»
Серед загальної тиші могла тепер судова розправа продовжатися без перепон.
Прокуратор Лис Микита обвиняє людину
Слово забрав державний прокуратор доктор Лис Микита. Він уклонився глибоко цареві й цариці й почав свою промову ось якими словами:
«Високий Трибунале! Шановна Звірина Громадо! Мені припала честь виступити сьогодні як державний прокуратор у справі образи чести, доконаної обжалуваним Вовком на позовниці, достойній пані маркізі, дамі царського двору, пані Мавпі. Мушу перше всього признатися, що цей надзвичайно цікавий процес, який перший раз нам доводиться переживати в історії нашого звіриного царства, глибоко мене схвилював і розбудив у моїй душі багато питань, які торкаються взаємовідносин між нами, звірами з одного боку й між людьми з другого боку. З тієї причини я уважаю справу образи шановної пані Мавпи не особистою справою між нею й Вовком, але добачую в ній усю суть нашого звіриного життя. З огляду на це я буду старатися всіма силами зобразити злочин Вовка не тільки зі становища звіриного карного законодавства, але передовсім показати всю прірву, яка лягла межи звірами й людьми й на яку ні наші найвизначніші законодавці, ні наша звірина громадська думка не звернули досі належної уваги. І тільки треба дивуватися й жаліти, що в питанні звіриних відносин до людей, значить, у справі, яка торкається звіриної чести, безпеки й майбутнього життя наших дітей і внуків, не зроблено в нас досі нічого, навпаки, зроблено багато, щоб коштом нашої достойності, нашого майна і крові збагатити й розпанощити цю породу створінь, якій на ім’я люди. Ця наша звірина нетямучість і брак самоповаги й журби за майбутнє й була причиною цієї жалю гідної пригоди, яку скоїли плитко думаючі, малограмотні прихильники людського роду. Однак я певний у тому, що й ці нечисленні звірині приятелі людини і наші національно несвідомі, людьми збаламучені рабські душі навернуться після наших правничих, філософічних і звірино-етичних виводів на лоно нашої єдиної Звіриної Церкви і стануть у один ряд із нами, щоби в ім’я нашої первісної, природної та здорової звіриної моралі, в ім’я звіриного братерського об’єднання й загальнозвіриного життя одностайно, збитою лавою стати на цього найстрашнішого ворога звіриного роду, якому на ім’я людина. Високий Трибунале! Шановні Браття, Сестри, Батьки й Діти славного, найстаршого на світі народу, якому на ім’я звірі! Задля нашого спільного спасіння, задля щастя і здоров’я всіх наших грядущих поколінь я кличу до всіх вас, без винятку: