Скаже дехто:
«Адже ви, птиці, ходите теж, як люди, на двох ногах… Отже…»
На такі заміти мушу ствердити ось яку глибоку правду:
«Тому, що птиці полюбили природу, вона, добра мати, перемінила їм передні ноги у крила, щоб вони могли свобідно ширяти в піднебесних просторах.
За те ж одначе, що люди відчужилися від матері-природи, вона покарала їх таким чином, що обернула їм передні ноги в руки, котрими люди одні одних мучать і вбивають.
Тільки маленькі люди, які ще не вміють ходити на двох ногах або, сказати по людськи, рачкують, це невинні святі єства, бо вони подібні до чотириногих звірів. Одначе щойно тільки людська дитина перестане рачкувати, а вже кепське людське виховання починає перекривлювати й викорінювати з неї невинну душу й робить її поволі і правильно чимраз більше жорстоким двоногим дивоглядом природи. Я думаю, що звірі, які не раз пожерли рачкуючі людські діти, допустилися тяжкого гріху. Так не повинно бути. Ліпше було б, якби звірі забирали маленькі людські діти й виховували їх у себе. Такі звірі з людських дітей придалися б нам дуже у звіринім царстві тому, що вони мали б великий розум, який ми могли б використати для добра матері-природи.
Доросла людина часом, але дуже рідко, забуває свою гордість і жорстокість і б’є поклони, припадає чолом до землі перед якоюсь могутньою істотою, яку вона називає своїм Богом. Лиш тоді, коли людина кається за свої гріхи й паде на чотири ноги на землю, вона у своїй простоті й покорі похожа на звірів. Так само нагадує людина забутий звичай звіриної скромності тоді, коли вона при вітанні других людей хилить перед ними голову до землі.
Та найбільше знаменує самолюбство й жорстокість людини її дивна віра у вічний рай — для себе й у вічне пекло — для других. Уявіть собі, браття й сестри звірі, що ви мусили би по смерті вічно смажитися в огні! Тільки людська жорстокість може вимріяти таку жахливу муку! Нам, звірям, досить це знати, що пекло мусить терпіти вже за життя всяке створіння, яке блудить, значить, не живе по закону матері-природи. А по смерті ми, звірі, бажаємо собі і всім нашим ворогам, навіть людям, вічного спокою.
Від часу, як люди почати ходити на двох ногах, починається так звана людська культура. Що це таке? Сучасна світова війна між людьми усунула всякі сумніви в тому, що людська культура — це одна величезна, бездонна, жахлива брехня. Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Дякуймо всі нашій матері-природі і просім її, щоб вона все спасала нас од повітря, голоду, граду, війни й від людської культури! Хоч люди розуміють під культурою вищу форму життя, одначе вже саме слово «культура» доказує, що це — неправда. Небіжчик Коненко, славний філолог, який виховався в українських степах, дав нам своїми бистроумними дослідами з царини порівняного мовознавства доказ на те, що «культура» це — перекручене слово зі староукраїнського златинщеного слова «колітура», яке означає «коління», «мордування», «різня». Я не думаю тут розводитися широко над єством людської культури, наскільки вона виявилася в загальнолюдському світовому пожарі. Скажу тільки, що такого безміру найглибшого упадку, як у цій війні, не пережила ні історія на нашій Землі, ні на жодній іншій планеті. Не виказує його теж ні найбуйніша звірина уява.
Що значить казкова боротьба гігантів і титанів у порівнянні зі загальнолюдською різнею? Там була велич ідеї, зате у світовій війні боролося саме розховстане божевілля, а з тисяч людських гармат ревіла несамовито тільки одна одніська безконечна пристрасть: мучтеся, конайте глупі люди, бо мені, сильнішому, ваша кров — райські пахощі, ваш плач і стогін конання — небесна музика, ваші трупи — підвалини мого життя, ваш гріш — найсвятіша мета мого буття. Безбережні ріки крові і сліз проливають люди, будують нову вавилонську вежу з людських трупів, нові піраміди з людських черепів, відмежують себе кривавими хмарами від неба, і вбивають у себе затруєні ножі, і в п’янім шалі при тому кричать, що все те роблять у ім’я культури! І властиво це правда, бо ж ми звірі, знаємо вже, що значить «культура».
Коли доктор Сич почав малювати бойову картину зі світової війни, як вороги, пробиті багнетами, повзли у власній крові до себе й завмираючими пальцями впивалися одні одним у вічі й зубами вжиралися одні одним у горла, наступили серед звірів вибухи нервових ударів і омління. З тієї причини доктор Сич перервав оповідання і сказав:
«Браття Звірі! Дякуймо нашій матері-природі за те, що ми, звірі, некультурні. Дякуймо їй за те, що живемо по її закону. Ми, звірі, як це каже латинська приповідка «naturam sequitur ducem, ergo nunquam aberrabimus»[1]. В чім же тайна цього закону? Мати природа каже ось як: «Життя — це боротьба», в котрій сильніші створіння живуть і розвиваються коштом слабших. Отже, сильні звірі живляться слабшими звірами, сильні люди слабшими людьми. Це — основа життєвої правди. Значить, із того виходило б, що між людьми і звірами немає різниці. Хто так думав би, цей грубо помилявся б. Чому? Вся різниця тут лежить не в ідеї, а у формі. Отже, перше: звір їсть слабше створіння тільки тоді, коли зголодніє. Людина вбиває людину не для заспокоєння свого голоду, тільки на те, щоби втихомирити свою ненажерну жадобу низького самолюбства, свої поривання кровожадного нищення й виповнити свою душевну порожнечу, яка може сміло міритися з порожнечею всесвіту. Друге: звірі вбивають себе зубами й пазурами, так, як закон природи велить. Люди нищать себе, як останні труси, а саме: колами, ножами, крісовими й гарматними кулями, затроюють собі повітря, топлять себе у воді і в ріках крови. Третє: Звірі знають добре, хто хоче їх пожерти, а хто ні, хто їм брат, а хто їм сват, а хто їм ворог. З тієї причини в життєвій боротьбі легше звірові забезпечитися від нападу. Коли, наприклад, ведмідь хоче з’їсти оленя, то олень уже здалека це знає, бо вичитує з очей, з цілої постави ведмедя ось яку щиру, правдиву, нелукаву думку: «Ти, мой, утікай, бо я тебе з’їм».
Інакше, о цілком інакше мається діло з людьми. Майже нема чоловіка, який був би певний і безпечний перед другими людьми. Він не знає, чи його найближчий приятель, ба навіть, чи його власна жінка не ошукає, не зрадить його та не вб’є йому душі й тіла. Коли, наприклад, двох вовків зустрінеться в лісі, то ні один із них не має причини бентежитися, боятися і тривожитися, бо один вовк дуже добре знає, що другий такий самий вовк, як і він. Вовк — так вовк та й годі. Коли ж одначе зустрінеться в лісі випадково двоє людей, то одному і другому серце з жаху холоне, бо одна людина думає про другу ось як:
«Сусе Христе!.. Це певно злодій… розбійник… душогуб!»
Коли люди хочуть убити других людей, то беруть собі до помочі всю найчорнішу прірву облуди, лукаво приязної усмішки, завертають побожно очі до неба, кладуть ліву руку на серце, а правою держать іззаду ніж і наче квочки до зерен пшениці раз-у-раз кудкудакають своїм жертвам:
«О, друзі, приятелі, ми ходячі міхи любові, поступу, братерства і т. д., для вашого добра… Що? Ви не хочете? Вибачте… будь ласка… вибачте… будь ласка…» І по такому вступі гайда ширити любов і т. д. — ножем! Вкінці ось яке явище, знаменне для звірів і для людей. Звірі не люблять дивитися на муки створінь, бо це противиться їх природним почуванням. З тієї причини сильніший звір убиває слабшого звіря на місці, в один мент. Але й вид убитої звірини йому противний. Оттому він і пожирає його дуже скоро і при тому деякі звірі навіть очі заплющують. Як же вбиває людина людину? Прочитайте тільки історію про вічно закутих людських невільників, про переслідувань християн, про тортури іспанської інквізиції, про мучення людей на судах, про жахливі варварства людей над людьми в час революцій, про повільне й довголітнє конання так званих людських злочинців по тюрмах, про свідоме, розховстане, розшаліле й холоднокровне катування цілих народів народами переможцями й матимете поняття про нашу звірячість і про людську так звану гуманність. Межи звірами є тільки одна порода, яка під впливом людської жорстокості навчилася й сама мучити й катувати довго свої жертви. Це людські коти, котрі задушують бідні миші дуже поволі, серед розкішного муркотіння. Думав би хто, що при вбиванні миші кіт відмовляє жертвенну молитву… Але де там? Він так любується муками своєї жертви! Що це таке? Це овоч людської культури. Зокрема треба згадати потворну людську жорстокість, яка покаже нам одну з найнаглядніших картин виродження людської вдачі».